В однім селі сталася така притча: прийшло на народ нещастя. У Драговому був пан на прізвище Німець, і що він собі забагнув? Що його треба колисати від хижі до хижі.

Наказав на селі, що Німця колисати — примусове діло, колисати вдень і ввечері.

А на Драгівськім хуторі жив великий ґазда Дзвонок, котрий мав слугу Штефана. Коли на Дзвонка прийшла черга колисати Німця, він радиться а своїм слугою. Штефан сказав:
— Ставайте коло овець, а я піду колисати.

Нагострив сокиру, взяв під плечі й хоче йти. Дзвонок налякався:
— Нащо ти береш сокиру?

Штефан нічого не сказав і пішов.

Колише Німця від шести годин до дванадцяти. Колише помалу, а Німець сичить. Почне колисати дужче, а Німець кричить, щоб помаліше. Кричить по-німецьки, і Штефан його не розуміє.

Подивився Штефан на годинник — перехиляє одна година по півночі. І думає собі: "Бог би тебе побив, Німцю, більш я тебе не колишу".

Заколисав його так, що Німець випорснув з колиски і серед хижі впав. Штефан розрубав йому голову на часті. Зібрався уночі і пішов на полонину до овець.

А Дзвонок злякався і спитав:
— Чому вже не колишеш його?
— Я вже його приколисав... Іди в село і будеш чути, що світ говорить. Не бійся, тобі не станеться нічого.

А в селі люди гомонять. Одні говорять — гаразд учинив, що паскуду вбив, а другі кажуть — недобре вчинив.

Слухає Дзвонок людські бесіди і приходить на полонину. — Ну, що говорять люди?
— Одні говорять, що добре вчинив, а другі, що недобре, бо дістанеш темницю.
— Не біда!

На другий день Штефан погнав вівці у високі полонини. Встає ґазда рано, а овець ніде нема.
— Ой, жоно! Недобре. Ні слуги, ні овець.
І цілу зиму не видно було колиби Штефана. А коли прийшла весна, дивиться Дзвонок — на його полі куриться.
— Жоно, вари їсти, бо щось куриться на нашім полі.

Наварила жона їсти, і ґазда пішов на полонину. Бачить, а його вівці пасуться, і Штефан коло них.
— Де ти був, Штефане?
— Хотів би ти знати? Ну, полічи вівці! Чи всі? Ґазда полічив.
— Усі.
— Ну, чи красні?
— Красні.
— Та дуже ти хотів би знати, де я був?
— Дуже.
— Ну, ходи зо мною.

І попів його в ліси. І дивиться ґазда: Штефан у лісі вичистив таке поле, що три обороги сіна можна на пім накосити.

Вернулися вони знову до колиби, і ґазда питає, скільки просить Штефан за те, що узимував його вівці. Вийняв тисячу срібних і дає слузі.
— Чекай,— каже Штефан.— Аж перескочу скакалку, то мені не даси нічого. Аж не перескочу, заплатиш мені.

І зробив собі двометрову скаканку, розігнався і перескочив. Ще півметра вище.
— Ну, бачиш, ґаздо, не мусиш мені платити нічого, бо я добре у тебе узимував.

Одійшов трохи набік і викопав котел грошей.
— Но, держи крисаню.

Насипав йому з верхом крисаню грошей. І каже:
— Чи ти знаєш, хто у тебе служив?
— Ні, не знаю.
— У тебе служив опришок. Дуже тобі красно дякую, що мене узимував, а тепер розлучаємося.

І розлучилися. Штефан пішов у гори, на Кливник. Ото одна стара баба розказувала. Стрітив я її:
— Кілько вам, бабко, років.
— Сто. Бо я ще панщину затямила.

А ішла собі, як молода. Вона і розповіла, як у Драговому пана мусили колисати. То він таке видумав собі — і мусили робити, бо була панщина. Лід брали, коли не мав пан дати іншої роботи. І пана колисали всім селом — нині один, завтра другий, позавтра третій... Зайшов до одного чоловіка подорожній. А ґазда кудись збирається.
— Куди, ґаздо, йдете? — зазвідав подорожній.
— Пана колисати.

А подорожній каже:
— Я піду за вас колисати.

І пішов. Почав колисати, айбо дуже розгойдує колиску. Пан каже:
— Помалу, бо впаду.

Айбо той не слухає пана, розгойдує далі. І так розколисав, що пан випав з колиски і вбився. Про таку новину село узнало відразу. Лтоди спудюгася, що буде. А той прийшлий чоловік каже:
— Люди, не бійтеся. Як вас будуть звідувати, хто убив пана, кажіть: опришок Штефан.