РАХІВ
Де Біла Тиса зливається з Чорною в
одну Тису, наліво й направо розступаються високі гори. Вони колом
обходять широку улоговину, в якій, обабіч Тиси, давно вже стоїть місто
Рахів. Давнє місто, давня і його назва. Ось про що каже одна з легенд. Ще тоді, коли на Гуцульщині нашій не було сіл, лише густі ліси, а в них
звірина множилася, птаство гнізда звивало,— ще тоді приблукав сюди
кріпак Джурджук із своєю сім'єю. Був із Галичини, а втік сюди від
панської сваволі. Пригнав із собою захоплену в польського шляхтича
сотню овець та корову. Спорудили собі Джурджуки хатинку, а для овець
— кошару, прожили літо, осінь, зиму перезимували. І ніхто їх не
потривожив. Навесні прийшли сюди ще кілька втікачів із сім'ями, теж із
Галичини. Поселялися в різних кінцях улоговини та на схилах гір, аби
видно було далеко. Чоловіки розчищали хащі навколо осель, полювали,
рибу ловили, а жінки з дітьми худобу доглядали. Роки минали. Людей
прибавляло і прибавляло. Одні від Галича примандрували, інші від
Космача, Жабйого та Косова. Родини жили відокремлено. А коли побачили,
що так довго не можна, почали одні до одних навідуватися, а інколи й на
звірину полювали разом.
Якось купці, що йшли в Угорщину та
Волощину, принесли звістку про татарські орди. Так і так, мовляв,
песиголовці йдуть і все грабують: майно забирають, дівчат своєму
ханові ведуть, а молодих чоловіків у рабство женуть. Стривожилися
поселенці, лиху звістку зі стійла до стійла передавали. І почали старші
думати-гадати, як би погані не датись у руки. Довелося таки поселенцям
війну з татарськими ордами воювати. Ой, було від песиголовців лиха, не
один хлопець , і дівчина в полоні їхньому страждали. І побачили
селяни, що лише всі разом від великих бід можуть порятуватися, та й один
до другого все йшли на поміч. А поселення їхнє ще ніяк не називалося.
І вирішили раду радити, як його назвати. Та ніхто путньої назви так і не
міг придумати. Бо здавалося, таке вже є, а то негарно. І підійшов до
гурту один леґінь. Михайлом Ворохтою звали. — Що ви стільки
рахуєтеся та рахуєтеся? — запитав. — Славний ти леґінь,—
обізвався найстарший у гурті,—-молодий розум маєш. Допоможи нам
село наше добрим ім'ям назвати. — Коли ви рахуєтеся, то ви
рахівці,— каже Михайло.— А село най буде Раховець. Старші,
попихкуючи люльками, переглянулися. — Було би файно,—- мовив
один. — Файно,— погодилися й інші. Так і назвали. А за те, що
леґінь запропонував добру назву, його обрали старшим спузарем,— се
значить, помічником громадського ватага. Було то на Іван-день.
Рахівці влаштували велику гостину, такої ще ніколи не було. Ватаг із
трьома спузарями в трембіти заграли, а кілька легінів — у сопілки,
дівчата — в свистульки. Хтось і на цимбалах заграв на святі. Кілька діб
гуляли, хмелівка й медівка лилася, і всі — від старого до малого —
колами танцювали, співанки співали... Село Раховець, а потім Рахів,
стало таки справді Раховом. Тут селяни перепиняли чужинців-купців, які
йшли з Галичини в Угорщину чи Волощину, оббирали їх, відібране рахували і
ділили між собою. У Рахові рахували свої гроші й Довбушеві легіні
після походів до Бичкова й Сігета. Недовго вільно жилося
рахівцям. Село захопили угорські магнати. Навіть назву його не
визнали, а іменували Мезевом, тобто Полем. Багато лиха рахівці
зазнали.
|