Давно був за горою на Угорщині тяжкий рік на хліб. Та й звідти ходили купці сюди до наших панів на доли купувати хліба, бо тут голоду не було тоді. Але раз якось ішли волохи з хлібами отуди крізь просічки коло Козмеїв на Скупуву плаєм. Волохи собі прийшли, а за ними зібралися в погоню опришки Процьо Туманів-Сапріянчук, його брат Фока Туманів, Плескун Козмівський, Яків Рябий Козмівський, Цілючик-Кознєк та ще багато-багато других опришків. Лише волохи вийшли иа Шибений та там обночувалися, наклали ватру, попускали коней, а самі посідали та й сидять коло ватри, аж нараз до них прийшов Процьо Туманюк з своїми легінями. Опришки почали стріляти у ватру, волохи спудилися та й повтікали у ліси, куди котрий міг, лишаючи коней і хліб опришкам на помети. Опришки коней не брали, лише забрали хліб той, що вони, волохи, несли з долини за гору.

Позабирали опришки хліб та й пішли у село назад, а волохи якось десь виночувалися та й собі пішли другої днини рано давати знати у село атаманові, що їх опришки обгра-бували. Ідучи у Річку, де був атаман, уздріли нашого прадіда Гриця Багапа, як він вигонив рано худобу з загороди, та й сказали до себе волохи: "Аді, уже осьде є один!" — та й пішли далі. Зайшли до атамана та й розказали, яка історія їм трапилася, та її сказали, що вже навіть одного пізнали опришка, котрий їх грабував. Атаман післав з волохами пушкарів, вийшли до Вагана, зв'язали його та й узяли пусто-дурно до атамана в Річку. Зігнали Багана Гриця у Річку до атамана, а звідти узяли до Кутів до катуша. Баган Гриць нічого не був винен, бо він на грабунку тім з Процем Туманюком не був, ані про той грабунок нічого не знав. Але його ухопилися через опришка Плескуна Козмів-ського, котрий був на тім грабунку і був цілком подібний з лиця і навіть у такім самім убранню, як Гриць Баган: у білих гачах, дубленім сардаку — ну цілком подібнісенький до Багана. І через те узяли Багана до кутського катуша.

На другу ніч по тім грабунку прийшли опришки Софіюк, Куділь, Фелеш та й Дуня з своїм ватажком Дмитром Василюковим-Понипалеком, родом з Голов, до Палія Шекерика, нашого прапрадіда, в шиик. Опришки були з Палієм знайомі та й часто приходили до Палія в гості. Як прийшов Васи-люків з своїми легінями до Палія, то й почали там баювати. Наш прадід Олекса Паліпюків почав грати на скрипці, а опришки почали співати та й гуляти, а Софіюка поклали па варту. Але Софіюк був п'яний та й ліг спати па призьбі.

Побаювали опришки, що побаювали, а далі зібралися йти. А Василюків Дмитро каже:
— Най-ко я стрілю нам на дорогу! — та й вихопив пістолет та й дур.

А Фелеш каже:
— Та її я си пишу, що си не лишу! — та й собі дур з пістолета.

Коби ж були опришки по тім всім стрілянню забралися геть! А вони ще щось дорадилися та й почали далі набува-тися. Олекса Палінюків-Шекерик грає на скрипці, а Василюків Дмитро співає.

А тої ночі саме під Кременицями ровта сокотила тих опришків, що обграбували волохів, чи вони не будуть вертатися де з хлібом з полонини, аби їх імити. Як учули ровтарі то стріляння у Паліїв, то кажуть один до другого:
— А чуй! Або отопер опришки п'ють у Палія та набуваються, або грабують опришки Палія.

Та й пішла тота ровта тоді уся до Паліїв. На плаю наломили ровтарі собі кілля з плотів та й пішли під Палієву хату. Стали ровтарі й слухають: а то у Палія грає скрипка та й чути — співають. А ровтарі пізнали відразу, що то Олекса Палінюків грає на скрипці, а Василюків Дмитро співає. Бо за Василюкового Дмитра ніхто би не заспівав мудріше та краще. Кажуть, що Василюків Дмитро знав дуже багато співанок мудрих та мав такий файний голос до співанок, що ніхто би був над нього не заспівав краще. Та й кажуть, що Василюків Дмитро був дуже делікатний чоловік: жовтоволо-сий, кучерявий, білявий та дуже приємний і ласкавий: так що його усі люди знали і по голосові, і в лице. Як пізнали ровтарі та й кажуть:
— А чуй, Олекса Палінюків грає, а то Василюків Дмитро співає.

Та й пішли тоді ровтарі до хати до Палія ловити опришків. Нараз учув Василюків, а то лиш загриміло сперед вікон. Та й ровта підбила двері, вікна й закипіла на дворі. Василтоків Дмитро схопився таки борпіе та й штрик до дверей — а двері підбиті. Він тоді почав розрубувати двері зсередини надвір. Прорубав раз-два діру у дверях та й стрілив із пушки у діру крізь двері у хороми до ровтарів, але ровта розскочилася вбоки. А Василюків і його товариші Куділь, Фелеш та й Дуня вихопилися у хороми й на задвір'я. А то ровти, як троші, скрізь повно. Як та ровта привалила нараз кіллям, бартками опришків у хоромах та й надворі, то не було що і дихати опришкам. Ровтарі опришків перемоцували, хоть як завзято опришки боронилися. Приснопила ровта опришків кіллям на землю та й там їх пов'язала. Та й уже упораїлися з чотирма опришками — Василюковим, Куділем, Фелешем та й Дунею — лиш Софіюк мав щастя та й утік. Софіюк спав на призьбі п'яний, але як навалила ровта сперед хати, то він відразу прошумався та й витверезився у страсі. Як уздрів Софіюк, що вже нема їм рятупку, а він тоді замішався якось поміж ровту — та й лиш чворс надвір... Імлепих опришків Василюкового, Куділя, Феделеша та й Душо віддали зв'язаних ровтарі до катуша до Кутів... Як зігнали опришків, то загнали у Кутах у той самий катуш, що сидів у ньому Гриць Баган, підозрений у грабунку волоських купців. Василюкового Дмитра пе злучили разом з Баганом, але загнали у сусідню казпго, так що Багана і Василюкового розлучала тільки стіна...

Та й чує Василюків, а то хтось гримить кайданами у другій казні. А Василюків був біда нетерпляча та й каже до того, що гримить кайданами у другій казні:
— Що то за один прибрався мудрачок та дзвонить мухам по душі кайданами?

А Баган пізнав відразу Василюкового, бо вони були собі великі приятелі з дитинства, та й каже:
— То я, братчику Дмитрику.

А Василюків каже:
— То ти, куме, сидиш разом з нами?

А вони, Баган з Василгоковим, були собі куми. Та й вони тоді порозказували, яким способом котрий дістався до кату-ша кутського. А Василюків каже Баганові:
— Як маєш, чоловіче, свідків, де ти ночував тої ночі, коли грабували Тумашоки волохів, то замелдуйся до протоколу та й поклич тих свідків. Шкода, аби пусто годував воші катуські своїм тілом. Ти виведися свідками та й підеш на волю.

Багаи послухав тої ради, замелдувався до протоколу та й покликав свідків, котрі його можуть вивести, де вій ночував тої ночі, як був грабунок волоських купців. Списали з Багапа протокол та й послали у гори за свідками, а Баган далі сидить у катуші. Баган знав, котрі опришки грабували волохів і знав намість котрого опришка піймали його, але не хотів свідчити, волів сам відпокутувати усе.

У якийсь час зійшли свідки та й досвідчили, що Багап на грабунку не був, сидів тої ночі з ними у заставці коло маржини. Постягали протоколи, а Багаи нічого не знає. Аж уже у якийсь час заходить ключник та й каже:
— Но, Багане, свідки досвідчили, що ви нічого не винні, то сьогодні мають вас розкувати, а завтра рано ідете на урльоп!

Та й з тими словами ключник забрався. А Баган тоді каже до Василюкового крізь стіну:
— Дай ти боже здоров'я, куме, що ти мене добре порадив. Я завтра іду додому вільний.

А Василюків каже до Багаиа:
— Жди, куме, не будь лиш такий квапний, бо ти мусиш пустити на волю і нас. Ти завтра ідеш додому, а ми — на шибеницю. Ми всі закричимо, що ти нас годував, ходив з нами па грабунки та робив-єс нам зводи.
— Но, та як я вас годен вирятувати?
— Як тебе пустять сьогодні на вартовніо, то ти кажи до ватамана-ключника: "Ей пане-ватажку, ци пе є де у вас якої фляшини на горівку?". Як він тобі дасть фляшу, ти піди у місто та купи півфляїні горівки-нширітусу, а половину меду та то добре усе змішай і тим його напої. Та й тоді роби, що хоч, нічого не бійся.

Лише договорив Баган з Василюковим, аж нараз заскрипіли двері та й в катуш заходить ключник, розмикає на Ба-гані кайдани й каже:
— Но, тепер-єс уже вільний, Багане, а завтра рано ідеш на волю.

Здоймив ключник кайдани з Багана, Баган схопився, підскочив, як дитина, радий, що позбувся біди з своїх рук.

Ключник узяв Багапа з собою на вартовшо до себе в хату, де казав Баганові, що буде почувати, аж доки його не випустять геть на волю. Баган на вартовні розговорився з ключником та й сказав, що напилися би, а це біда — нема фляші. Ключник борше схопився та й хапнув таку, брате, бутлю, як бербениця. Баган ту фляшу узяв та й пішов з нею у місто. Накупив повну фляшу горівки-шпирітусу та й меду, добре вимішав та й приносить на вартовню ключникові. Почали Баган з ключником пити тої горівки. Горівка добра, солодка, дається пити, а ключник так п'є, що пуду дає. Багаи, знаєш, був хитрий, якось бородою проливав та й не упився. А ключник де сидів, там лиш повалився і захропів. То надворі уже вечір, таки добре потемніло, та й Баган уздрів, що нема що робити — треба борше починати своє діло. Баган хотів спробувати ключника, чи він направду спить, чи лиш притаївся. Прийшов Баган до ключникової постелі, сіпає, торгає ключника та й каже:
— Пане ватамане, пане ватажку, уставайте — візита іде!
Але і бог забув. Ватажко як заснув, то так, як умер. Спить собі спокійно, навіть і не кивнеться. Спробував Баган так ключника до трьох разів. Та як уздрів, що ключник таки паправду заснув, то узявся борше кінчати своє діло. Посяг у дзьобню ключникові, витяг ключі, пішов, порозми-кав усі казні, узяв долото, довбню, порозбивав кайдани — й усі хлопи в пару хвилин стали вільні. Пішли вони па вартовшо, забрали звідти з собою клгочпи-ка і всіх п'яних вартових. Пригнали опришки вартових під Тюдівський облаз, там їх лишили, а самі повтікали в гори.

Баган вийшов та показався своєму побратиму Мішкові Федюковому. А той прикликав Баганову жінку. Та як тоді Баган попрощався, то аж через двадцять п'ять років вернувся додому і на своїй печі умер. Другі опришки пішли з Баганом таки туди, у Волощину. Куділь, відай, вернувся звідти та тут загиб. А Василюків, Дуня та й Фелеш лишилися там.

Василюків Дмитро, відай, ходив у опришках на Волощині, а нарешті оженився та й став ґаздою. Бо його братанок Микола Василюків і братів зять Антосій Грак Янушевський як пішли у Волощину, то від того часу стали бундерами. Кажуть, що давно Василюків Микола і Грак Антосій були жебраками, а відтак поставали такими дуками-бундерами, що страх. Василюків Дмитро, відай, їм обом поправив, де мав гроші сюди сховані, бо я сам знаю, що Василюків Микола не раз, бувало, п'є з дєдєм пашим у Річках, а відтак як іде, то повертає до нас та й каже:
— Ивва, господи помилуй, я маю стільки грошей, що би-х село закупив!

А мама каже, бувало, йому:
— Та тихо, Мику! То ви говорите тепер, бо трохи під охочені.

А він таки борше каже:
— Господи помилуй, я маю мільйон грошей, а один мільйон паперових зіпрів у буці.

Бо Дмитро . Василюків, відай, був наховав у буці гроті. Та таким способом стали Василюків Микола і Антосій Грак богатирями.