Усні оповіді трудящих мас зберегли широку інформацію про нестерпний тягар панщини. Перекази і легенди "Як завели панщину у Славську", "Будівництво Хустського замку", "На панщину та ще й з куркою", "Панська колиска", "Тополя у Бакті", "За панщину і Марію-Терезію" яскраво змальовують підневільне життя закріпа-ченого селянства. Такий же документальний зміст мають породжені панщизняною бідою пісні.

Опришківська тема простежується чи не у всіх жанрах усно-поетичної творчості. "Маленьке, кривеньке плюне пану в очі, пан із коня скочить", "Маленьке, кругленьке, хоч якого пана з коня зсадить", "Ніс із заліза, а рука дерев'яна, кому він поклониться, той відразу в'яне" — загадки про опришківські пістоль, кулю і топірець. "Ой чи пан, чи пропав, раз мати родила" — крилатий вислів полонинських відчайдухів. Відомі казкові сюжети осучаснювалися приуроченням їх до конкретної особи народного месника ("Ватаг Білоголовий і турки", "Як Пинтя дістав силу і як її втратив", "Дзвони Довбуша", "Хто мене переверне — не пожаліє"). На противагу релігійній легенді про розбійника, що покаявся, створено притчу, як опришкові за вбивство жорстокого пана бог простив усі попередні гріхи ("Про великого грішника"). Реальне і легендарне тісно переплелися у народних переказах про опришків. Смерть народних заступників оплакують чисельні співанки-хроніки. Опришківська епоха виплекала опришківський фольклор.

Збирання опришківського фольклору почалося в першій половині XIX століття. Спершу було звернено увагу на пісні. У "Русалці Дністровій" (1837) вперше обнародувано пісню "Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький". Чотирма роками раніше В. Залеський опублікував співанку про опришка Пилинка. У чотиритомному зібранні "Народньїе песни Галипкой и Угорской Руси" (1878) Я. Головацький такі твори подав окремою групою як "гайдамацькі" — і про Довбуша, і про Пилипка, і про Марусяка, Штолюка, Пелеха та інших відомих і маловідомих народних месників. Публікування народної прози про опришків почав Іван Франко. У журналі "Житє і слово" (т. 4, 1898) він видрукував чотири перекази про Довбуша: один у записі В. Гнатюка, а інші три — у записах О. Роздольського. В "Етнографічному збірнику" (т. 5, 1898) І. Франко опублікував не тільки пісню про Штолу, але й перекази про нього. На той час про цього опришка не було ніяких історичних документальних відомостей. І. Франко висловив здогад, що Штола — історична постать, адже пісні й оповідання про опришків є "більш або менш вірною реляцією справдішніх фактів". Час підтвердив правильність висновків Каменяра. У 1957 році знайдено "Пам'ятник, списаний ієреєм Петром Ступницьким, парохом в Брустурах", відомий у наукових колах під назвою "Хроніка Гуцульщини". В цьому історичному документі під 1817 роком згадується про появу опришка Штолюка, а під 1830 роком записано: "Штолюк і Циган Мішко, славні опришки, карані шибеницею у Вижниці".

В. Шухевич до п'ятитомного фольклорно-етнографічного дослідження Гуцульщини включив і народні перекази про опришків — Довбуша, Оженюка, Оршана, Марусяка, Бойчука, Кричука, Штолу.

Але найбільше у цій справі зробив В. Гнатюк. Опубліковані ним у 1910 році "Народні оповідання про опришків" є до цього часу найповнішою збіркою фольклорних творів із згаданої тематики. 258 фольклорних текстів — такий обсяг збірки.

У радянський час конкретну роботу по збору і систематизації опришківського фольклору провели В. Тищенко — збірка "Народ про Довбуша" (К., "Наукова думка", 1965), О. Дей — розділ "Опришківський рух в Карпатах" у книзі "Співанки-хроніки" (К., "Наукова думка", 1972), П. Лінтур — книга "Легенди Карпат" (Ужгород, "Карпати", 1968). Принагідно пісні і перекази про опришків публікувалися в інших виданнях усної народної творчості українського населення Карпат.

З народними піснями, переказами, казками про опришків зустрічаємося в усьому регіоні Карпат. Фольклорні твори допомагають у відтворенні історії опришківського руху в різнобічних його проявах, побутових деталях, заповнюють прогалини там, де відсутні історичні документи. Не треба докопуватися, який переказ дає точнішу відповідь, чому Олекса Довбуш став опришком (в одному переказі він мстить панові за відібраних від батька волів, у другому — за спробу відправити його до війська, у третьому — за убитого брата Івана),— всі вони правдиві у головному: причиною опришківства називають соціальну нерівність і несправедливість. Схоже спостерігається і в творах про опришків пізнішого часу:

Закувала зозулиця в зеленому гаю.
Чому тебе не видати, Миколо Шугаю?

Історизм цієї коломийки не стільки у тому, що в ній згадується конкретна особа — Микола Шугай, бунтар-одинак, який діяв на Закарпатті у 1918—1921 роках, скільки у висловленому в ній позитивному ставленні народу до діяльності "останнього опришка Кар пат". Олекса Довбуш — найпомітніша, найпопулярніша постать серед значної кількості ватажків опришківського руху, від часу його діяльності нас відділяють більше двох століть. Микола Шугай наганяв страх на панів порівняно недавно, про нього зібрано не тільки перекази, але й спогади, збереглися в архівах найрізноманітніші документи. Знайомство з усною народною творчістю про цих опришків дає нам можливість встановити деякі закономірності фольклорної опришківської традиції.

Перше. На опришківський фольклор впливає просторова відстань. Спогад М. І. Дебеля — красномовний доказ цього: "Це було десь у 1920 році. Ішли ми на роботу. Аби попасти в Іршаву, треба було перейти полонину. Як ми перейшли через Кук, то там перше село Лисичеве. У тому селі звідали нас: "Чи є у вас такий Шугай, що бика-третяка перенесе із одної гори на другу?" Я відповів: "Є у нас такий, Микола Шугай, айбо тото неправда, що він такий сильний. Я його видів на полонині: середнього росту, чорнявий. Мірялися з одним вівчарем силою — і вівчар був дужчим". Айбо люди лисичівські мені не вірували". Чеський письменник Іван Ольбрахт, сходивши пішки чи не всі стежки, якими ступав Микола Шугай, спостеріг, що "в Колочаві прибільшують, прикрашають, змальовуючи події, які тільки могли би бути, але в цілому образ опришка вони не викривляють і ніколи не виходять за рамки реальності". Але вже у Воловому, за 26 кілометрів від Колочави, письменник почув "повторену пізніше у Майдані і Вучковому легенду про те, що у Миколи була зелена гілка, якою він у бою відмахувався від жандармських куль".

Друге. Ще більше на фольклорні твори про опришків впливав час. Іван Фреган із Колочави стверджує, що Микола Шугай "носив чудно пошиті постоли: спереду дзюбок і ззаду дзюбок — щоб жандарvи не розуміли, в який бік пішов". Василь ІІишка з Колочави видає за дійсність, ніби Микола Шугай, тікаючи від жандармів, "скочив у проруб і плив під ледом десь 150 метрів, далі в другу проруб виліз і пішов у ліс". Обоє — і Фреган, і Пишка, добре знали опришка, не раз із ним зустрічалися, але через 50 років після його смерті фольклорна традиція виявилася сильнішою за їх безпосередні враження від зустрічей з народним месником. За словами Йосифа Сюгая, Миколиного брата, "у Чехії є музей Шугая, в який відвезли з убитого Миколи криваву сорочку, постоли, уйош, зброю", і Якщо таких змін зазнали народні перекази про Шугая за півстоліття, то як змінилися фольклорні твори про Довбуша за п'ять разів довший час?! Візьмемо хоч би мотив про вбивство вагітної жінки. У збірці В. Гнатюка "Народні оповідання про опришків" є переказ, як Олекса Довбуш вийняв дитину з утроби убитої ним жінки, розрубав, аби мати серце "для чарів". Такий садистський вчинок не в'яжеться з ідеалізованим образом ватажка опришків. Ось чому оповідач із покутського села Бані-Березова Д. М. Лазарович цей поступок приписує розбійникові Ожинюку, а Довбуша робить рятівником нещасної жінки. Такі ж зміни можна простежити і в інших мотивах переказів та легенд про Олексу Довбуша, його попередників і послідовників.

Третє. Коли ім'я опришка не сходить з уст співців і оповідачів, стає загальновідомим, починає діяти художня тенденція до створення повної його біографії. Де народився? Звідки має силу? Які славні вчинки зробив? Чому загинув? Куди подів свої скарби? У такій біографії багато суперечливого. Один оповідач стверджує, що Довбуш народився у Космачі, а другий, що у Печеніжині, для третього батьківщиною славного опришка є село Заріччя, для четвертого — Устєріки. Наскільки різні художні смаки і світогляд інтерпретаторів біографії опришка, такими ж різними будуть його життєписи. Для релігійної людини — сила Довбуша від бога як нагорода за убитого дідька. Для стихійного матеріаліста — ця сила від чарівної травинки, яку вклав молодому Олексі під язик (защепив у долоню) старий опришок. У розповідях про його смерть теж знаходимо кілька мотивів: тут і зрада коханої, і підступність панів, які підслухали розмову сина з матір'ю, і порушення заборони "не проливати крові руської".

Час стирав у народній пам'яті одні імена, підносячи в ореол слави інші. Імена могли забутися, але благородні вчинки лицарів гір — навряд. Вони приписувалися тому, про кого йшла добра слава в Карпатах. Ось звідки в народній біографії Довбуша так багато анахронізмів: він приходить на поміч цісарю Максиміліану (1459—1519), насміхається над катом Гуцульщини Грлічкою (30-і роки XIX ст.), проводить у свій сховок телефон (винайдено у 1876 році)... Якби Довбуш здійснив усе те, що про нього оповідає народ, йому треба б кілька людських життів, а не одне, в той час як оповідачі постійно підкреслюють: жив він недовго, пани вкоротили йому віку. Народна традиція приписує Довбушу так багато добрих справ, бо діє тут закон зв'язку часів: сучасники стають продовжувачами справедливої боротьби попередників, а прийдешні борці за справедливість вбирають досвід і тих, і тих.

Згадані закономірності дають відповідь, чому записаний на Закарпатті переказ про смерть опришка Пинті сюжетно повторює історичну пісню "Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький", а в усному оповіданні про Яношіка є той же мотив доказу його богатирської сили, що і в фольклорних творах про Пинтю: перший перескакував Дунаєць, другий — Тису. У статті "Словацький опришок Яношік в народній поезії" В. Гнатюк в уснопоетичних біографіях Яношіка і українських народних месників Довбуша та Кармелюка відшукав, не претендуючи на повноту, 18 спільних мотивів.

Усна традиція постійно підкреслює зв'язок і спадкоємність між видатними опришками. Ідучи за діамантами в Золоту Баню, Довбуш зустрічається зі своїм попередником Іваном Бойчуком, який дає поради молодому Олексі, як краще здійснити напад на місто. А Довбуш своєю барткою колисав у колисці малого Пігула-Попецуна — і той, як виріс, став опришком. Микола Шугай напився води з Дов-бушевої криниці — і відчув у собі вільний опришківський дух, пройнявся співчуттям до народних страждань.

Фольклорний образ Олекси Довбуша став мірилом справжнього опришка. Не кожен підходив під той ранжир. Один заслабий: не міг витягнути бартку, зарубану Довбушем у залізний хрест, інший забув опришківське правило: у багатих узяв — роздай бідним.

Опришками ставали відчайдухи, силачі. Щоб потрапити в опришківський загін, треба було витримати перевірку на сміливість, терпеливість, кмітливість — перейти по облупленій смереці над прірвою, перестрибнути через колесо, що котиться з гори, утримати на долоні гарячий вуглик, поцілити в орла на льоту ("Як Довбуш набирав хлопців", "Слабих і захланних Довбуш не брав до себе"). Учасник Довбушевих походів Андрій Пилип'як на суді говорив, що Довбуш "котрого взяв, а котрий не сподобався йому з тих легінів, вибраковував і відганяв від купи".

Уснопоетична традиція змальовує опришків надприродно сильними. Яремич орав плугом не гірше вола. Бойчук вбивав стовпи у землю, як звичайнісінькі кілочки. Пинтя одним ударом кулака убивав бика. Салей і Добоні як зустрілися і поручкалися — обом із-під нігтів кров закапала. Худан як дубнув ногою — підлогу в'язниці проломив. Та розрізали очкур на штанах Пинті, висмикнули срібний волосок із Довбушевої голови — і пропала сила.

Ще народна фантазія зробила опришків невразливими. Пинтя вимастився кров'ю убитого чорта — тому його куля не брала. Довбуш носив куленепробивну опанчу. Шугай відганяв кулі смерековою гілкою... Даючи їм право на безсмертя, народ враховував логіку життя і залишав лазівку до їх смерті: Пинтя не змастив тіло під лопатками, у Довбушевій опанчі була дірка, а галузку Шугая можна було вкрасти.

А які вони кмітливі! їм приписуються винаходи ручного млинка, годинника, сірників... І ким тільки не переодягалися, щоб їх не впізнали: відданицями і бабусями, священиками і жандармами... До того ж вони були неперевершеними співаками, танцюристами. Ось кілька характеристик: "Довбуш пів у лист так файно, як у скрипку", "Василюків Дмитро знав дуже багато співанок мудрих та мав такий файний голос до співанок, що ніхто би був над нього не заспівав краще", "Попецун то був такий чоловік, що усе знав: і те, що піп балакає, і усякі коляди знав".

Ще треба було вміти добре володіти зброєю. Шугай влучним пострілом запалив жандарові цигарку. Форгач-Паничів із пістоля про-стрілив товстого бука. Пинтя одним пострілом із дерев'яної гармати розрушив Хустський замок... Здебільшого це зброя незвичайна, чарівна. Довбушів топірець був викований з одних голок. Карабін Шугая — заворожений: у приклад "було заверчено траву стріль-чик".

Та й цього було замало. Потрібно було головне — ненависть до панів. Малого Пинтю пан ні з сього ні з того огрів нагайкою. Сестру Пилипа силою забрали у панський двір за покоївку, а його самого віддали у рекрути. Тума-нюк прийшов у місто ярмаркувати, а його схопили — та до війська. Ґазду Багана несправедливо запідозрили у грабежі і кинули до катуша... Реакція на такі вчинки була одною:

Та іще ня ніхто не бив і не буде бити,
Поки буду бирувати топірець носити.
Через тоту рекрутчину, через тоті ляшки
Покину я вітця, неньку, піду у опришки.
Не боюся атамана — що ми той котюга,
Уже бучок зеленіє — я йому не слуга.

 

Найменша несправедливість пана ставала поштовхом до рішучих дій скривдженого, адже ненависть до експлуататорів нагромаджувалася століттями. Обманом запроваджено панщину ("Звідки взялася панщина", "Комлуш"). Насильно від селян захоплювалися землі, на яких пани поселяли своїх приспішників ("Гудя", "Драгове", "Веряця", "Іза"). Стіни панських палаців, замків щедро зрошувалися не тільки потом кріпаків, але й сльозами ("Будівництво Хустського замку", "Коли мурували білу Маковицю"). Від панщини тікали. Так високо в горах виникли села Колочава, Репинне, Горін-чеве, Лисичеве, Чумалеве... Але пани добиралися і в ці села ("Дарвайка", "Келечин").

Із скасуванням панщини народні страждання не стали меншими ("Про селянське бідування"). Суперечка поденника з багачем, спроба зайти у панський ліс кінчається для бідняків трагічно ("Про Івана Мороза", "Про пригоду в Черлениці"). Залишалася нестерпним тягарем рекрутчина ("Про Юру Довганюка", "Про рекрута"). Були причини — і опришківство хоч і згасало, але не припинялося. "Прощався легіник з гєдем-ненев, брав кріс на плечі, бартку в руки і йшов зводити рахунки зі своїми й людськими крйвдителямй,— писав Гнат Хоткевич, узагальнюючи народну традицію й історичні факти у повісті "Камінна душа".— Починав нараз відчувати всенародне гуцульське горе і ставав месником народних терпінь". В опришки ішли навесні.

 

Ой коби ся розвивали в полонині бучки,
Піду панів розбивати, бо сверблять ня ручки.

 

Старші легендарні опришки, або ж борці, діяли поодинці. Це — велети, богатирі. Головач мав голову, як гелетку, в день з'їдав ялівку і випивав бочку вина. Таким же був Білоголовий. Обоє воювали з турками, перемогли вороже військо завдяки своїй силі і невразливості.

Пізніший період опришківства народні перекази змальовують більш реально. Опришки діють невеличкими загонами, як правило, називається цифра 12. Збираються в умовленому місці, обирають ватага. До нього були особливі вимоги. Три роки старий ватажок придивлявся до Пинті і, лише побачивши, що парубок "розумний, добре стріляє, скоро бігає", призначає його замість себе капітаном. Довбуша проголосили ватажком після того, як ніхто з втікачів від панської неволі не зміг витягнути зарубану ним у колоду оприш-ківську бартку.

Ватажкові присягали на вірність. У переказі "Про Пинтю-капітана" так описується цей ритуал: "Подав дідо золотий топір і золоту пістолю. На тій зброї поклялися хлопці, що будуть вірно служити Пинтьові, слухати його і ніколи не зрадять його. Пинтя поклявся їм, що буде всюди за них думати, на добрі діла водити".

Так воно й було в дійсності. Опришківські загони були чисельно невеликими. Загін Михайла Носаля у 1648 році складався з семи "списаків". З Олексою Довбушем у 1738 році було всього 5 чоловік — його брат Іван, два брати Дранки із села Дори, Смикайло і Семен Ігнатюк із села Порогів. Степан Калиняк здійснював напади на шляхту у 1762 році з загоном у складі 8 чоловік. Загін Івана Ве-редюка, що діяв на Прикарпатті у 40-х роках XIX століття, спочатку складався також із восьми чоловік. Щоправда, іноді для нападу об'єднувалося кілька загонів. Опришківська ватага Пинті та Пискливого у 1704 році налічувала 86 відчайдухів. Весною 1742 року до Довбуша на гору Стіг зійшлося 42 воїни-опришки. Іван Бойчук напав на Болехів і захопив його в ніч з 5 на 6 липня 1759 року з 33 опришками.

Є архівні підтвердження факту опришківської присяги. Ян Ляць-кий і Вавжинець "присягали між собою, що жоден не буде розповідати про другого, хоч би їх на порох мали спалити". Андрій Пили-п'як зізнався на суді, що він присягав Довбушеві "на стрільбі, що не покине своїх побратимів". Польський письменник Станіслав Він-ценз у повісті "На високій полонині", йдучи за народними переказами, передає зміст тієї присяги: "Я присягаюсь на топір громовий вам, дєдику, і вам, славне товариство, панове легіні. Буду слухатись вас, дєдику ватаже, і буду вірним вам товаришем, браття легіні. Ніколи нічого не викажу, навіть якби мене в панській катівні мучили, четвертували й палили. Якщо б я присяги не дотримав, то хай не обминає мене на землі і під землею цей топір громовий і ця зброя легінська. Так хай буде. Амінь".

Топірець, або ж бартка,— це не тільки зброя опришків, це символ боротьби за волю:

 

Подивлюся на опришка — то файний молодець:
В одній руці пістоль держить, а в другій — топорець.
Ой на горі дві смереки, на Рибниці кладка,
Скупалася в панській крові опришківська бартка.

 

Із зброї опришків народні пісні найчастіше називають ще крем'яницю, або кріс, та пістоль, чи левор:

 

Та я маю два левори і дві крем'яниці,
Та вадь буду паном в горах, вадь буду в темниці.
Пили хлопці та гуляли при дубовім столі,
Топірчики бренькотіли, блищали пістолі.

 

Ніж-чепелик, палаш згадуються зрідка лише у народних переказах. Бо це не основна зброя. Ось як описує очевидець Довбушів обладунок: "На ньому була шапка з павиним пір'ям, мазана сорочка, широкий пояс, за ним два пістолі, порохівниця, мошонка на тютюн, торба, на плечі кріс, носив червоні штани і був взутий у постоли".

Народна традиція приписує виготовлення зброї самим опришкам: Довбуш мав по двісті опришків. В нього були ремісники всякі. Його ремісники робили собі самі пістолети, пушки, кріси та усяке оріже. Довбушеві опришки-ремісники робили ножі та такі сталені бартки, що ними мож було тесати отак каміння, як цими сокирами ми тешемо дерево".

До нападів на панські маєтки опришки готувалися заздалегідь. Нерідко, переодягнувшись жебраком чи паном, хтось із опришків розвідував підходи ("Про Яношика", "Іван Довбня", "Не допомогла панові варта", "Як Шугай відбирав гроші від багатих"). Зброю використовували рідко — діяли погрозами. Вбивали хіба заради помсти чи ж самозахисту. Одне з народних оповідань розповідає про попа, який, знаючи чуйність опришків, напередодні нападу Олекси Довбуша на його обійстя зібрав до себе сусідських дітей і цим відвернув пограбування: народний месник як побачив попадю у великому гурті дітей, то не те щоби грабувати, а, навпаки, дав чорноризцеві гроші на прожиття. Справжні опришки ненавиділи розбій: "Ще за Довбуша були окремі групи збуїв, які теж називалися опришки. Але то були не справжні опришки, які за народ, хоч і казали, що вони "довбушівці". То були справжні збуї, розбійники. їх Довбуш ненавидів, як і панів". Адже стихія розбійництва в загонах повсталих підривала довір'я до них селянства — цієї вікової опори опришківства.

Селянство бачило в опришках своїх захисників. Слуга, якому пані Марія із Ворохти не заплатила за службу, іде скаржитися Процеві Туманюку ("Про Проця Тумашока"), Селяни, яких пан заставляв кукурікати, всіляко збиткував, шлють ходаків до Довбуша ("Довбуш як месник людських кривд"). Архівні документи свідчать, що так було не раз: у 1673 році біднота містечка За болото ва прикликала на Покуття молдавського ватажка Бордюка — про причини цього в одному з тогочасних документів сказано так: "Не можучи стерпіти пригнічення і, коли жодного іншого захисту не могли знайти, піддалися під опіку опришка молдавської провінції Бордюка"; так само у 1704 році біднота міста Косова запросила для помсти над лихва-рем Гдалієм опришків на чолі з Пинтею і Пискливим.

Про антифеодальний характер опришківства можна судити на основі висловлювань, які вкладає народ в уста ватажків цього руху. "Одні живуть багато, а другі бідно. Треба їх якось порівняти",— наставляє ватажка Пинтю старий опришок. "Мій отець був добрий чоловік, а я мушу бути збойником, бо неправда у панів, а правда у збойника",— заявляє Яношик.

Зрозуміло, що селянство зустрічало опришків з великою радістю. "Тота варта як уздріла, що то Олекса, про котрого вже була чутка, такі стали раді, що не знали, що робити з радості, що вже раз увільнить їх Олекса від тої муки",— так у 1908 році охарактеризував один з оповідачів зустріч бідняків із славним Довбушем.

Оповідачі підкреслюють, що опришки відібране у панів — майно, худобу, гроші — роздають бідним. Такі вчинки опришків — не вигадка. Архівні документи засвідчують: Іван Баб'як із загону Нестора забрав у пана Себастіана в с. Лозовій шість волів, яких затим подарував убогій жінці з с. Рожнятова; у 1689 році опришки напали на великий купецький караван, частину здобутих товарів роздали невільникам, які йшли з цим караваном; у 1921 році Микола Шугай дав бідному єврею 500 крон 3. Народні пісні і перекази романтизують опришківство. У стилі таких уявлень Гнат Хоткевич у повісті "Камінна душа" змалював образ народного месника: "Опришок — це той, що як на свято вбирається щодня, що грошей не шкодує, розкидаючи їх жменями в тов-пу, що любить шалено і свистом тягне женщин за собою на високі гори, в каміння, в потоки. Опришок — це той, що ввібрав у себе запашні соки гірських цвітів полонинських, що ріс, як смерека, на вільних вітрах і виростив руку зі сталі, груди з каменя, горить очима, як вугіллям, а свище так, що коні рвуться й дибки стають". А насправді життя опришків було повне бідувань і небезпек. То з опришківських вуст вирвалася скарга, як важко тому, хто ходить лісами:

 

А в лісі ся смашпо не їсть, смашно не всинає,
Єго душка у заскіпі, куди поступає,
бго душка у заскіпі, а серце не вгріте,
Усе, куди та поступить, все кричать: "Ловіте!"

 

Начутий про опришків малий Палій Шекерик дивився на Олексу Довбуша очима народних співців та оповідачів: "Іде Довбуш Олекса з своїми легінями. На Довбуші Олексі був сардак на плечах. А грідушки, ґудзики і шнури у сардака були з самої сухозлоті. То таке файне, блищиться до сонця, як золото. Крисаня з бляхами та з павами. А зброя! То все таке файне, що страх". Та ватажок опришків охолоджує дитяче захоплення. Як пригадував Палій Шекерик, Довбуш сказав: "А що, хлопче, так ся дивиш на мене? Дивися, аби тебе не кортіло іти в опришки. Бо я Довбуш і нікого ся не бою, а ще як що у лісі зашелестить, то мені серце торне, чи то не є яка зрада на мене, або чи то йе є яка ровта на нас. Кожної хвилі я небезпечний і мушу ся сокотити".

Опришки постійно мусили остерігатися. Загони платних "чеканьошів", "пушкарів" патрулювали на дорогах, влаштовували засідки та погоні за ними. Кат Гуцульщини Грлічка за те щедро платив: старшому стрільцеві — 15, молодшому — 8 флоренів на день, в той час як середньоденний заробіток лісоруба дорівнював ледве одному-двом флоренам. В Угорщині в першій половині XVII століття за кожного зловленого бетяра виплачувалася винагорода у розмірі 12 форінтів, майже двомісячний заробіток ремісника. Австрійський уряд у 1820 році за одного опришка виплачував 25 флоренів, що дорівнювало річному прибутку простої селянської родини. За голову ватажків обіцялася винагорода значно більша. У 1824 році апеляційний суд міста Львова розпорядився оголосити у всіх церквах Прикарпаття, що "починається розшук обвинувачених грабіжників Дмитра Якимчука з Вербівця, за якого визначають нагороду ЗО дукатів, а також Михайла Іванчука і Микити Малярчука з Брустур, за яких дається звичайна нагорода тому, хто зловить". На Закарпатті у 1921 році місцеві власті Чехословаччини розповсюдили оголошення, в якому обіцялося: "Особі, яка подасть суттєву допомогу в справі спіймання ватажка банди Шугая або хоч наведе на його слід, цивільною управою Підкарпатської Русі в Ужгороді буде видано винагороду в розмірі 3000 (трьох тисяч) крон". Знаходилися іуди, які заробляли в такий спосіб свої тридцять срібників. Так попалися в руки катів опришки Марусяк, Штолюк, Кричук...

Мотив зради — найбільш поширений у фольклорних творах про смерть опришків. Опришок може загинути в бою ("Як виникло Синевирське озеро"), померти від ран ("В Чорногорі Роман лежить"), від зрадницьких рук ласих до грошей людей ("Смерть опришків у Яворові", "Про Пелеха", "Смерть Пістолетника"), але найчастіше гине на шибениці. Ворогам вдається зловити його живим лише за допомогою зрадників, які вивідують опришкову таємницю про невразливість, обманом відбирають від нього чародійні речі: пояс, три срібні волоски. Здебільшого у ролі зрадника виступає коханка. Спійманих, аби вивідати, хто допомагав опришкам та де їх сховки і скарби, піддавали нелюдським тортурам: розтягали на дибі, припікали вогнем. Але опришки держалися мужньо ("Про опришкування Штоли").

У середині XIX століття віднайдено два томи протоколів судових процесів над опришками у місті Станіславі (1703—1751 рр.) та шість книг судових актів у Мушині. їх назвали "чорними книгами". У цих документах збереглися імена мужніх хлопців, які перенесли нестерпні муки, але не зрадили своїх товаришів і сільських побратимів. Ось кілька рядків із судового протоколу допиту Андрія Лаврова з загону Олекси Довбуша: "Нинішній суд, побачивши опір Андруса Лаврова, наказує дати його на повторні тортури. Завтра о годині п'ятій рівно він має бути через тутешнього ката тричі підтягнений і залізними шинами припечений за кожним разом". Але й на повторних тортурах підсудний давав такі ж відповіді, як і до цього: "не знаю", "не бачив", "не чув". З такою ж мужністю йшли опришки на страту. Очевидці засвідчують: Василь Баюрак, ідучи під шибеницю, вигравав на флоярі.

Переказ стверджує подібне про Пинтю: по дорозі до місця страти він заспівав, словами пісні інформуючи селянина про місцезнаходження схованих скарбів. Пани глумилися над тілом убитого: четвертували, розвішували частини розрубаного тіла у місцях, де він діяв. Тому Олекса Довбуш заповідає побратимам:

 

Беріть же мя на топори,
Несіть же мя в Чорногору.
В Чорногору занесіть мя,
На дрібний мак посічіть мя,
Ялиночку прирубайте,
Моє тіло поховайте,
Най пани ся не збиткують,
Моє тіло не чвертують.

 

Коли вмирав опришок, не тільки люди —гори були в смутку:

 

Ой надійшла чорна хмара і дощем упала,
Умер Довбуш молоденький, та не вмерла слава.

 

Добра слава про народного месника залишалася в піснях і переказах. Яків Головацький, подорожуючи по Гуцульщині у 1839 році, помітив, що горяни про давніх легендарних опришків — Довбуша і Марусяка — "говорять з якимось подивом і пошаною". Гуцули показували йому Довбушеву хату, Довбушеву криницю. В той же час з нащадками убивці Довбуша Дзвінчуками ніхто не дружив, не вітався, хоч від тієї трагічної ночі, коли Дзвінчук смертельно поранив прославленого опришківського ватажка, минуло майже 100 років. Панівні класи, ведучи боротьбу з опришківством, вороже ставилися і до опришківського фольклору. "Про опришків давно не можна було говорити, ані співати,— інформував Володимира Гнатюка один із покутських оповідачів у 1907 році.— Бо скоро би хто був важився похвалити опришків за їх добрі учинки або склав співанку, то зараз Юріштан, як дізнався, впакував у катуш на кілька років, а набив, скільки схотів".

Та пам'ять народна заборон не знає. Стояли села, заснування яких приписується опришкам,— Імстичеве, Ляховець, Матачїв, Кошелеве, Криворівня, Дешковиця, Славське... Стояли гори, поіменовані на честь і добру пам'ять про опришків. Гору Стіг, на якій збирав своїх хлопців славний Довбуш, в народі назвали Добошанкою. Знаємо Василюків верх на полонині Стовпні, бо там любив баювати з своїми легінями опришок Василюк; Яремину гору біля села Уторопи — на ній повісили опришка Ярему; Писаний Камінь — то його орнаментували своїми топірцями народні месники. А є ще Пинтьова криниця, Довбушів Камінь. Камінь чи дерево, джерело чи печера, скеля чи провалля — все, що так чи інакше пов'язане з діяльністю опришків, прибирало їх імена. Майже чотири століття ходили опришки Карпатами, лишаючи еліди, непідвладні часові. Горяни й нині покажуть кам'яний стілець, на якому любив сидіти Довбуш, пласкиїї камінь, з якого націлював на Хустський замок свій "канон" Пинтя, печеру, в якій перехову вався Марусяк. І чи не кожна примітна кичера — місце, де закопані опришківські скарби. "Ой-йой-йой! Що то грошей у землиці є позакопуваних! — захоплено розповідала селянка Анна Жегалюк із Космача.— Тоті, що опришки поховали, то чисті гроші. А як кого вбили і тоті гроші закопали, то над ними, щез би, сидить. І є закляті скарби, злі духи сокотять тих скарбів".

Довірливі люди не раз ходили шукати ті скарби, але так верталися ні з чим. Жителі покутського села Голови розкопали "Довбушеву комору" — муровані стіни і ватрище посередині, але грошей не знайшли. Дмитро Звір із закарпатського села Прислопа за часів буржуазної Чехословаччшш писав президенту, аби уряд виділив кошти на розкопки пивниць Шугая, бо самому все розкопати не під силу. Та невдачі не підривали віру в наявність скарбів — продовжували жити усні перекази про них. А це і є найбільшим скарбом, що залишили по собі опришки.

Тема опришківства зайняла помітне місце в українській літературі. Вперше підняв її М. Шашкевич. В оповіданні "Олена" із "Русалки Дністрової" (1837) він змальовує образ народного месника Бойчука. Потім ця тема відчутно прозвучала у творчості Ю. Федьковича (балади "Довбуш", "Юрій Гінда", оповідання "Опришок", "Лелії могила, або Довбушів скарб", драма "Довбуш"), І. Франка (повість "Петрії та Довбущуки", драма "Камінна душа"), Г. Хоткевича (повісті "Камінна душа", "Довбуш", "Понімалєк і їуманюк", оповідання "За Юріштаном", "Потомок Довбуша", драма "Довбуш")... Із листування М. Коцюбинського з В. Гнатюком та М. Горьким бачимо, що у 1912 — 1913 роках автор повісті "Тіні забутих предків" теж збирав матеріал для повісті про Довбуша.

Карпатське опришківство цікавило не лише українських письменників. У другому томі альманаху "Haliczanin" (1830) Євгеніуш Броцький опублікував невеличке оповідання "Опришки в Карпатах", познайомивши польського читача з постаттю Олекси Довбуша. В одному з варшавських альманахів у 1839 році з'явилася повість К. Вуйціцького "Довбуш", яка через рік була перекладена і опублікована чеською мовою. Австрійський письменник К.-Е. Францоз в романі "За правду" (1882) показав карпатське опришківство в узагальненому образі Тараса Бараболі. Про "останнього опришка Карпат" розповів чеський письменник Іван Ольбрахт у романі "Микола Шугай, розбійник" (1933) та угорський прозаїк Бела Іллєш у повісті "Микола Шугай" (1922). Під впливом Ольбрахтового роману В. Гренджа-Донський створив у 1936 році повість "Ілько Липей, карпатський розбійник".

На сцену карпатських опришків вперше вивів Юзеф Кожєньовський у драмі "Карпатські горці" (1841). Головний герой драми — покутський опришок Антось Ревізорчук. Цей твір перекладали з польської на українську мову М. Устиянович, К. Климкович, С. Тобілевич, Г. Хоткевич. Пісня із цієї драми у вільній інтерпретації М. Устия-новича — "Верховино, світку ти наш" — стала народною. У 1843 році драма Ю. Коженьовського була перекладена російською мовою під заголовком "Горец" і частково опублікована у харківському альманасі "Молодик". На українській сцені п'єса витримала багато постановок. У головних ролях цього твору виступали П. К. Саксаганський, М. К. Заньковецька, М. К. Садовський, М. К. Садовська-Барілотті...

Ведучи мову про опришківську тему в театрі, не можна не згадати п'єсу "Юрко Довбуш". Написав її М. Старицький на основі російського перекладу роману К.-Е. Францоза "За правду". Сценічне втілення головної ролі здійснив М. Кропивницький.

Не один театральний сезон на підмостках сцени йшла драма Ю. Федьковича "Довбуш" (крім трьох редакцій українською мовою, автор створив варіант твору німецькою мовою). Галицький театр О. Бачинського ставив п'єсу Ю. Федьковича у Чернівцях, Вижниці, Кутах — місцях, де діяв опришок, а інші театри — у Самборі, Дрогобичі, Львові...

Сценічну інтерпретацію діяльності Довбуша дав також Гнат Хоткевич. Його історичну драму царська цензура заборонила друкувати, але на підмостках сцени п'єса йшла і користувалася великим успіхом у глядачів-гуцулів, адже всі ролі виконували прості селяни. Богдан-Ігор Антонич у 1937 році написав лібретто оперної драми "Довбуш" (сценічного втілення не мала). У радянський час прогресивні тенденції дожовтневого театру продовжуються. Леонід Первомайський створив драматичну поему "Олекса Довбуш" (написана і поставлена у 1940 році, надрукована у 1946 році). Свій 28-й театральний сезон Закарпатський музично-драматичний театр у 1973 році відкрив п'єсою "Микола Шугай", створеною І. Стецюрою за мотивами Ольбрахтового роману. Не обійшли опришківської теми композитори та кінематографісти. С. Людкевич у 1955 році створив оперу "Довбуш". А. Кос-Анатольський написав музику до балету "Хустка Довбуша" (першу постановку здійснено у 1951 році). У 1960 році вийшов на екрани кінофільм "Олекса Довбуш" (Київська кіностудія ім. О. Довженка, сценарій Л. Дмитерка та В. Іванова)...

Опришківська тема продовжує хвилювати прозаїків і поетів. Романи "Опришки" Володимира Гжицького, "Чорногора" Бориса Загорулька, "Під мечем Дамокла" Аркадія Пастушенка, драматична поема "Довбушева слава" Юрія Шкрумеляка, "Балада про опришка" Ярослава Шпорти, "Притча про силу" Дмитра Павличка...

Опришки залишили глибокий слід в історії боротьби трудящих проти соціального гніту. У селі Печеніжині недалеко від Коломиї відкрито історико-меморіальний музей Олекси Довбуша. Музейні експонати і архівні документи засвідчують, як трудовий люд упродовж століть не корився біді, боровся за щасливий прийдешній день. Своєрідними мемуарами про антифеодальний рух у Карпатах виступають співанки-хроніки, народна белетристика. В середині XIX століття на Закарпатті була записана пісня про страту опришка Насіенка — а в документах не збереглося про нього ніяких даних. Подібні приклади непоодинокі. Тому при вивченні опришківського руху цілісну картину можна побачити, користуючись обома джерелами — архівними документами і народною пам'яттю. На околиці села Печеніжина зведено пам'ятник Олексі Довбушу. Монолітом виростає із горбка вирізьблена у строгих формах голова опришка, який затис у руці символ нескореності волелюбних горян — бартку. Пам'ятник без постамента. Цим він символізує нерозривний зв'язок видатного керівника антифеодального руху в Карпатах з народом, з рідного землею. Споруджено пам'ятник у 1971 році скульптором В. Борисенком. Чи не щодня зупиняються приїжджі біля пам'ятника: один із туристських маршрутів пролягає через Печеніжин, проходить біля Довбушевих каменя і печери у селі Яремчі, через гору Добошанку...

Біля Довбушевого Каменя у селі Яремчі у свій час побували І. Франко, М. Коцюбинський, В. Гнатюк, Ф. Колесса, С. Крушельни-цька, І. Крип'якевич... У вірші про цей камінь В. Щурат писав, що сюди ідуть відважні, "мов по воду ішли б до криниці". Бо прийти до такої пам'ятки — це поринути у чарівний світ народних легенд і переказів. Є Довбушів Камінь і над рікою Серетом — про нього поетичні рядки поета Ф. Малицького:

 

Віки спливли. Мовчать Карпати сині.
Дощі давно ворожу змили кров.
А Камінь Довбуша живе й понині,
Як та народна шана і любов.

 

Оповідач Михайло Бушко із закарпатського села Рекіт переказ про Довбушеву криницю закінчує так: "Хто п'є з неї, відчуває, як відновлює вона сили. І думає тоді подорожній: "Якщо не можеш чогось кращого зробити для людей, то хоч викопай криницю". Поет Дмитро Осічний в гіркий час випробувань, у 1942 році, запрошував попити води з Довбушевої криниці, бо в ній історична правда про неминучість перемоги добра над злом ("Довбушева криниця").

Опришківський фольклор, наче та життєдайна криниця, не маліє від того, що з неї напився Микола Марфієвич, створивши поему "Микола Шугай", набрав "Жбан вина" Роман Федорів, зачерпнув водиці Федір Манайло для картини "У високій Чорногорі"...

Кожний новий твір про опришків засвідчує, що з припиненням опришківства сліди народних месників не загубилися. Про це говорять художні полотна М. Івасюка, Д. Ботушанської, О. Кульчи-цької, С. Борейка, скульптури М. Йосипенка, О. Здіховського, В. Одри-хівського, В. Свиди, поезії Ю. Боршоша-Кум'ятського, Л. Забашти, П. Скунця, С. Пушика, М. Влад, О. Янчика... Оця збірка опришків-ського фольклору — частка багатої усної народної творчості українського народу — підтверджує невмирущість доброї слави про тих, хто розхитував кріпосницькі устої, боровся за соціальну справедливість.