Опришківство — то ціла епоха в історії Карпатського регіону, який охоплює гірські і підгірські райони Прикарпаття, Буковини і Закарпаття.
Поетеса Марія Влад запевняє:

Йшли мої опришки
Двісті літ ще й трішки.

Це "трішки" розтягається ще на двісті літ. Бо першу згадку прo народних месників під назвою "опришки" дослідники знайшли у документах за 1529 рік. А останнім опришком Карпат називають то Миколу Драгирука-Бордюк, страченого у 1878 році у місті Коломиї, то Миколу Шутая, який діяв на Закарпатті у 1918—1921 роках.

Упродовж чотирьох століть ішли вони плаями і нетрями Карпат, чинячи помсту за сльози і злидні народу польській шляхті, румунським боярам, угорським баронам, українському панству. Об'єднуючись у невеличкі загони, опришки вели збройну боротьбу проти всіляких лихварів, орендаторів, мандаторів, графів, які відібрали від хліборобів ниви, від пастухів — пасовища, від мисливців — ліси зі звіриною, а натомість принесли їм ярмо панщини.

"Панщина для хлопа, — писав Іван Франко, — значила ненастанну кривду, темноту, здичіння і втрату почуття людської гідності". Перетворивши вільних селян у "підданих", "дворишніх", "роботних", "ланників", "данників", пихаті вельможі жили у розкошах і розпусті. Було й так, що один магнатський рід володів 25-30-ма селами і містами. Власність на землю — головний засіб виробництва — визначала відносини між соціальними групами суспільства, ділила людей на багатих і бідних, експлуататорів і пригнічених. Селянське господарство повинно було відробити панові задармо від 52 до 208 днів щорічно, або від 15 до 55 процентів робочого часу. За найменшу непокору — канчуки, буки. У скаргах селян часів панщини частенько подибуємо таку характеристику своїх "благодійників": "в ніщо нас обертають", "чинять нестерпні кривди", "чинять погрози", "ув'язнюють", "киями б'ють", "кривавлять".

Панщанники у різні способи боролися за свої економічні і політичні права — тікали від злого пана шукати гараздів у інших краях, посилали ходаків зі скаргами до царя, відмовлялися робити панщину, захоплювали панські ліси і пасовища, палили панські маєтки, а найбільш відчайдушні бралися за зброю. "Поневолений, битий, кривджений, підданий, не можучи знайти ніде полегші ані справедливості, — писав Іван Франко, — тікав у ліси, в гори, приставав до купи таких самих одчайдухів, і хоч чув над собою в кожній хвилі загрозу смерті, все-таки рад був хоч під тою загрозою прожити свобідно, а надто ще мститися на своїх кривдниках".

Другим злом для селянина була рекрутчина. Несправедливість при наборі рекрутів, тривалість військової служби, муштра, часті війни озлоблювали і лякали волелюбних селянських парубків, і ті воліли опинитися поза законом, але бути в рідних місцях, ближче до домівки, ніж покірно вмирати на полях битв за цісарів та імператорів у чужих землях. Втікачі від рекрутчини і з війська постійно поповнювали загони народних месників. Мабуть, цим пояснюється, що опришківський рух у Карпатах з відміною панщини не припинився, повністю не згас.

Опришківство виникло в специфічних умовах Карпат і було основною формою класової боротьби селянства проти феодально-кріпосницького гніту. Бескиди і пасмо Чорногорії, пограниччя трьох феодальних держав — Речі Посполитої, Молдавії та Австро-Угорщини — давали можливість легко маневрувати, були зручними для ведення партизанської війни. "У трьох краях можна було вчиняти "напади, у три краї тікати, а в жодному з них не було ладу",— з афористичною точністю сказав про це Станіслав Вінценз у своєму поетичному творі "На високій полонині". Неприступні верхи, непрохідні пущі, глибока конспірація, співчуття і підтримка селян, тактика раптових ударів забезпечували успіх боротьби народних месників проти феодального гніту.

Поміщики, дворянські історики намагалися витлумачити опришківство як наслідок грубості, середньовічної темноти місцевого населення. Російський публіцист В. Кельсіев, зробивши у 60-х роках минулого століття подорож по Галичині, обстоював думку, що опришківство появилося... від бездіяльності і нудьгування гуцулів. Такий висновок виник не без впливу тодішньої польської офіційної публіцистики. Один з її представників К. Вуйціцький у своїх працях сорокових років XIX століття іменує народних месників "бандитами", "ненормальними елементами". Польський дворянський історик А. Бельовський у розвідці "Покуття" (1857) взагалі охарактеризував верховинців як схильних до розбою людей. Панівні класи ще називали опришків "пустими", "лотрами", "толваями", "свавільними людьми", намагалися приписати їм кровожерливість та жорстокість звичайних розбійників. Надіялися у такий спосіб приховати справжню мету опришківства, як однієї з найбільш грізних форм протесту проти існуючого суспільного ладу.

Народ чітко проводив різницю між тими, хто силою обставин ставав на опришківський шлях, і грабіжниками та вбивцями заради наживи. Збирачка фольклору К. Лисинецька на початку нашого століття записала від селянина Михайла Палійчука з Космача таку характеристику розбійникові Оршану: "Оршан — вже не те, що Довбуш, що бідним роздавав. Оршан був страшний, що награбив, то собі брав" . Різниця між народним месником і грабіжником закріплена у назвах: на одному боці — "опришок", "борець", "леґінь", "бетяр", "гайдук", "гайдамака", а на другому — "злодій", "розбійник", "головний". Перших трудовий люд тримав в ореолі слави, других — проклинав. У документи ж потрапляли в основному зневажливі назви, які давались народним месникам тими, у чиїх руках були влада, військо, судочинство. В устах трудового люду окремі з цих назв були реабілітовані, набули позитивного значення.

Походження більшості назв легко розшифровується. "Бескидникн" — бо перебували в лісах на Бескидах. "Списаки" — бо в зародковий період опришківства були озброєні списами. "Чорні хлопці" — бо ходили у чорних, виварених в олії, сорочках... Щодо домінуючої назви "опришок" нема єдиної думки. С. Лінде у "Словнику мови польської" пов'язує це слово з російським "опрочник", що означає "приватна людина". А. Петрушевич шукає його етимологію в українській мові у словах "опріч" ("крім", "осторонь") і "опрічний" ("окремий", "відокремлений") — мов, опришки були "вигнанцями, які пішли геть із своєї батьківщини". Б. Барвінський виводить цю назву від румунського слова "opressor" ("забороняю", "зупиняю"). В. Грабовецький висунув нове твердження: "опришок" походить від латинського слова "opressor" у розумінні "порушник", "пригноблювач", "знищувач" (панів). Слово "опришок" укоренилося в мові українського населення Карпат, не раз повторюється у коломийках:

На високій полонині зародили рижки,
Закохав я в собі силу та й пішов в опришки.

Полишили вівчарики в полонині стрижки,
Взяли собі пістолики та пішли в опришки.

Їх було багато — славних опришків, ватажків і рядових учасників цього збройного антифеодального руху. У чотиритомній "Радянській енциклопедії історії України" (1969—1972) є короткі статті про 16 ватажків опришківського руху в Карпатах: Баюрака, Бойчука, Бойчука-Кляма, Бордюка, Волощука, Вередюка, Довбуша, Кокоша, Марусяка, Орфенюка, Пинтю, Пискливого, Ревізорчука, Штолюка, Якимюка, Чепця. А ще були: Андрійчишин, Баюс, Винник, Гатала, Драгарюк, Жолоб, Зарінчук, Іванча, Кардані...— так на кожну букву алфавіту. Сотні імен зберегли архівні документи. А ще сотні зберігає народна пам'ять.

Поміщицько-феодальна машина робила все, щоб покласти край народним виступам: священики з амвонів посилали на голови опришків прокляття, управителі маєтків забороняли селянам без дозволу покидати села, пушкарі недремно оберігали панські обійстя, влаштовували азартні лови "лісових хлопців", кати залякували непокірних нелюдськими муками і шибеницями. Та нічого не могли вдіяти. Гинули одні опришки — на ті стежки, котрими вони ходили, ступали інші. Віку лицарям гір вкорочували простудні та інфекційні хвороби, рани, зрадницькі кулі, мотузки катів. Більшість народних месників гинула в молодому віці. Та окриляли вони народні маси на десятиліття, а то й століття — пісні і перекази про тих, хто не корився пану, лунали під солом'яними стріхами, луб'яними дашками колиб, біля вівчарських ватр, на роздольних полонинах. "Кожного, що займається фольклором,— писав відомий збирач і популяризатор народних скарбів Володимир Гнатюк у статті "Словацький опришок Яношік в народній поезії",— мусить вдарити факт великого числа пісень і прозових переказів про опришків".