ІМСТИЧЕВЕ

За селом Імстичевим є печера. її називають Мстичівкою.

Ще при панщині в тій печері поселилися опришки. Вони панів грабували — мстили їм за муки, які терпів народ на панщині. Тому й дістала печера назву — Мстичівка.

А вже від тієї печери походить назва потоку і назва села.

 

ЧОРНОГОЛОВА

Був опришок Головатий, бо мав велику голову. Жив він у хижці в лісі, де тепер село Чорноголова. Там його вислідило панське військо. Він відстрілювався, і йому нічого не могли зробити. Тоді ту хижку підпалили, і він згорів.

Люди, як прийшли на те місце, увиділи на згарищі чорну обгорілу голову. І місце назвали Чорноголовою. І село, що там виникло, так назвали.

 

СОКИРНИЦЯ

Де тепер село Сокирниця, там давно були ліси. У тих лісах жило сто опришків, старшим серед них був Сокирка. Грабували вони на дорозі, що вела з Солотвини в Хуст, і далі на Кошиці, Будапешт. З розбою приносили всякі багатства.

Раз, коли йшли на розбій, підійшли до криниці. Сокирка хотів пити, айбо з коня не злізав. На дубі щось запищало, кінь верг собою і скинув Сокирку в ту криницю. А вона була глибока, і головний опришок утопився.

Ту криницю викопав Сокирка, і її називали Сокиркою. Коли він там утопився, другі сказали:
— Не криницю собі викопав, а могилу.

Засипали криницю з утоплеником, айбо місце продовжували називати — Сокиркова криниця. З того й виникла потім назва села Сокирниці.

 

ЛЯХОВЕЦЬ

Колись тут все займали ліси, а сусідніми селами були Тухля і Ляховець.

У Тухлі в пана служив хлопець, якого звали Ляхом. Пан дуже примхуватий був. Заставляв слугу робити йому між деревами гоїїдалки з полотна і колисати. Навіть вимагав, щоби той шіпав його в голову, поки не засне.

Коли хлопцеві вже добре надоїли панські примхи, він прив'язав сонному панові мотузок до шиї і до галузки, колиску відрізав — і пан повис.

Слуга тоді втік лісами далеко. Найшов місце, де можна було сховатися і жити. Потім потай прийшов у Тухлю, забрав з собою служницю, яка його любила, вкрали панського коня, набрали муки та інших потрібних речей і пішли далі в гори, на облюбоване місце. Воно потім було назване від імені першого мешканця Ляхівцем.

 

МАТАЧІВ

Старі люди кажуть, що Матачів, присілок Ізок, виник раніше села. Заснував його старий опришок Метач.

У молоді роки Метач зі своїми побратимами не раз добувався до панських маєтків. А спритний був дуже — чи каменем, чи ножем міг з відстані убити гайдука, що, як вірний пес, стеріг сон свого хазяїна. Пострілом розбудив би пана — а так опришки без зайвого шуму пробиралися в графську спочивальню і знімали з стіни шаблі, гаківниці та пістолі. Та ось за те, що той опришок влучно метав камінь чи ніж, його й прозвали Метачем.

На старість Метач збудував землянку в зворі під полониною. Коло нього поселилося ще кілька опришків. Звір назвали Метачовим. А пізніше поселення, що виникло у тому зворі, стали називати Матачовим.

 

КОПІЕЛЕВЕ

Колись те місце, де тепер село Кошелеве, облюбував собі один опришок. Мін? двома потоками — Кобильцем і Осавою — зробив собі хижу. Вода загороджувала опришка з двох боків. Він кладки не робив, а перескакував через потоки з великою тичкою.

Звали його Кошелем. Він привів собі в ту хижу жінку, появилися у них діти. Як повиростали діти, то сини поприводили в хижу невісток, до доньок пристали зяті. Мусили будувати ще хижі. Так заснувалося Кошелеве.

 

САЛДОБОШ

Стеблівка давно називалася Салдобошем. Наше село заклали два силачі — Салей і Добош. Якось зустрілися вони:
— Здоров.
— Здоров.

Дали один другому руку і так стиснули, що з-під нігтів кров закапала.
— Будемо разом!
— Будемо!

Ходили на розбій. Коло них жили і другі опришки. І село назвали Салей-Добош. Коли побудували залізницю від Хуста до Ясіня, то Марія-Терезія везлася.
— Чому від Хуста до Буштина більше сіл не є?

І наказала Марія-Терезія село Салей-Добош перенести на друге місце, ближче до залізної дороги. Люди не хотіли. Прийшло військо, і розбирали хижі, розбивали печі з недопеченим хлібом.

Перенесли село на друге місце — і вже називалося Салдобошем. Думали, що то угорська назва, і переклали її на українську мову. Так Салдобош став Стеблівкою.

 

МАКСИМЕЦЬ

Довбуш мав вітчима. Той посилав його худобу пасти. Якось пас Довбуш в ущелині худобу, і там з'явився дідусь.
— Іди,— каже,— до он тої криниці, помийся.

Довбуш так зробив. Дід тоді каже:
— Синку, будеш межи сильними сильний, ніхто тебе не знищить, лиш аби ти ніколи жінці правди не казав.

Довбуш сказав правду Дзвінці і загинув. Кажуть, що Довбушеву голову показували тут, але в це ніхто не вірить, бо то показували голову з когось іншого, а голову Довбуша По-тоцький узяв собі. Правда, опришок, аби його не пізнав ніхто, розсікав собі обличчя.

Коли Довбуша вбили, розбіглися опришки, й один забіг до нашого села, зайшов у Грепелів звір. Грепелів у той час був лісом-пралісом.

Зайшов опришок під гору, вибрав безпечне місце і зробив собі печеру. Сидів там рік чи два. Коло себе не мав нічого, лишень топір, ніж, зброю. Полював, м'ясо пік на вогні і живився. І так собі думав-думав, що самітний не буде жити, і пішов попри Бухтівець на Старуню. Прийшов у Старуню і городами сунувся до хат. Хоче він увійти до крайньої хати, а то дівчина виходить з водоніскою до криниці. Як вона схилилася, він підсунувся легенько і її — чап!

Вона побачила, що чоловік — як ведмідь, але той чапнув її за писок і сказав:
— Тихо! Бо тя задушу!

Бере її під пахву та й городами в ліс. Так її ніс, ніс, а вона питає:
— Куди мене несеш?
— Я тебе беру за жінку.

Далі взяв за руку та й вів так, як дитину. Завів у гори, в печеру.

Цей опришок називався Максимом. І донині є присілок Максимець і рід Максимчуків.

У Грепелевім зворі жив він із жінкою коло двох років. У рік вона народила сина. Максим усе приносив, годував їх, а одежу і взуття робив зі шкіри. Коли дитині вже було два роки, сказав:
— Час, жінко, піти до твоїх батьків.

Вона з радості заплакала.
— Печи м'яса в дорогу.

Налагодила дещо, опришок печеру маскує і кажег
— Сьогодні вибираємося до твоїх родичів.

Дитину бере на ліву руку, а жінці каже сідати на праву і триматися за шию. Узяв їх, як галушки, поніс.
— Я,— каже,— до них піду ніччю.

А вона говорить:
— Куди ти знаєш іти, як у таких печерах живеш?
— Я все знаю і пам'ятаю. Коби ти так пам'ятала.

Ну і прийшов до її родичів. А родичі чекали рік-два — нема дівки. Гадали, що втопилася. Вже забувають.

Він жінку з дитиною лишив у городі, а сам іде до хати. Таке страшидло суне!

Подав руку, обняв господаря і господиню й каже:
— Я ваш зять. Я — Довбушів опришок, що вкрав вашу доньку.

Закликав її з дитиною. Всі тішилися, а він говорив:
— Я хочу заселити ту частину гір. Шлись, може, люди будуть жити, то аби пани не мали там права. Так і було. Виникло село Максимець, і люди в ньому панщини не знали.

 

РАХІВ

Боялися пани Довбуша. І придумали, як до своїх грошей не допустити опришка: біля Сігета вимурували в землі величезну пивницю, зробили двері залізні, варту поставили. Позносили туди своє золото і сплять безпечно.

Узнав про цю пивницю Довбуїн. Він якраз був тоді в Ясі-ню. Служив у одного ґазди, бо то було зимою. Як прийшла весна, лишив Довбуш ґазду. Зібрав хлопців і пішов оприш-кувати. Та чого ходити від пана до пана, коли всі папські гроші звезені в одне місце — у пивницю біля Сігета. Пішов Довбуш з хлопцями пивницю оту розбити. Почала варта стріляти — кулі назад повернулися. То Довбуш міг кулі повертати. Сама себе варта вбила. Взяли хлопці і зрубали великого дуба, топірцями гілля обрубали, розколисали його на руках і як вдарили по дверях залізних, то нараз розлетілися надвоє ті двері.

Набрали грошей повні бесаги, сіли на коней і поїхали. Напівдорозі до Чорногори сіли перепочити. Там і рахували гроші, що забрали з пивниці у Сігеті. Потім те місце так і назвали — Раховом.