Населені пункти у долині річки Лючки: Верхній Березів, Середній Березів, Нижній Березів, Баня Березівська — умовно можна віднести до Березівського куща сіл. Згідно з різними джерелами, це давні поселення, які мають цікаві сторінки минулого. Виникли вони, мабуть, з розвитком тут солеваріння, торгівлі. Працівників Музею народної архітектури та побуту у Львові ці села зацікавили тим, що розташовані вони на стику двох типів господарств: гірського і подільського (пов'язаного із землеробством). Безперечно, сліди в матеріальній культурі, зокрема народній архітектурі, залишила шляхта, яка проживала тут, ведучи торгівлю. Але це вже тема, яка вимагає окремих досліджень.

Автор цих рядків двічі бував у селах Березівського куща як учасник музейних експедицій, оглядав їх, досліджував окремі пам'ятки народної архітектури. Садиби в селах розташовані як у долині р. Лючки, так і в багатьох її правих притоках, вододілах між ними. У загальних рисах архітектура тут зберігає «гуцульський характер», хоч у садибах багато господарських будівель, у тому числі стодол (остання — це невід'ємний елемент землеробської культури). У садибах також є фруктові дерева, кущі.

Хата 1885 р., що в Нижньому Березові, збудована з круглого дерева (смереки); у плані складається з хати, сіней і другої хати. Вздовж чільної стіни — галерейка, що підтримується на чотирьох стовпчиках. Всередині стіни «клинцьовані» і мощені глиною; стеля мита, тримається на трьох повздовжніх і одному поперечному сволоках. Дах чотирисхилий, перекритий дранками в шість рядів. Подібна до описаної будівлі хата родичів К. Геника, вірного друга Івана Франка із с. Нижній Березів. У плані вона складається з двох основних житлових приміщень, розділених сіньми. Стіни з півкругляків, всередині миються. Приміщення, що ліворуч, розділене на дві половини по ширині. Одне з них, при фасадній стіні, використовується як житло, а друге — як комора.

Уздовж фасадної стіни галерейка, яка підтримується на трьох стовпах, з'єднаних зовні поперечними брусами, що правлять тут за огорожу. Дах чотирисхилий. Збудоване житло в 1907 р. якимось Николиним (встановити докладніше ім'я майстра не вдалося). У Верхньому Березові збереглася хата кінця минулого століття з круглого (віблого) дерева. Всередині стіни в ній «клинцьовані», мащені. У- плані складається з двох житлових приміщень, розділених сіньми. Одне з них використовується як кухня, друге — як світлиця. Інше планування має хата Параски Назаркевич, що має більше 100 років. У ній збереглися притули (хліви) вздовж тильної стіни. У плані хата складається з житлового приміщення, сіней і комори. Стіни миті, стеля утримується на одному поперечному і трьох повздовжніх сволоках. У Середньому Березові збереглася хата з таким же плануванням, але вже зблокована зі стайнею. Хата Д.Гунчака в цьому ж селі складається тільки з хати і сіней, в яких виділено приміщення для комори. Стіни хати зведені з кругляків. Всередині вони клинцьовані, замащені глиною. Зовні вікна обведені білою глиною, що надає будівлі оригінального вигляду.

Характер традиційного будівництва в загальних рисах зберегла і хата 1950-х років М. Ігнатюк. Складається вона з хати, сіней і другого житлового приміщення, в якому відділено кухню при тильній стіні. З кухні є вихід у сінчата. Останні тут виникли завдяки переділу сіней коморою, з входом з сінчатами, що при чільній стіні. Стіни хати набагато вищі, відповідно і вікна більші, ніж у давніших будинках. Останні симетрично розміщені по два у фасадній стіні по обидва боки від ґанку, який влаштований тут. У комплексі господарських будівель, як уже згадувалось, у селах Березівського куща займають стодоли. Наявність їх свідчить про заняття населення землеробством.

Доречно згадати, що заняття населення і добір будівель у господарці с. Жулавки (на межі Гуцульщини з Поділлям) описав відомий австрійський письменник Карл-Еміль Францоз у романі «За правду» (1882). У с. Баня Березівська збереглася криниця з соляним джерелом сировиці. Вона має глибину 20 м, цемриння з дерева. Над нею зведено дерев'яний будиночок. Сировицю тут брали Жителі навколишніх сіл. Крім того, вже готову сіль вивозили на схід України. Про останнє переконливо засвідчує чумацький віз, що в експозиції Коломийського музею гуцульського мистецтва.