Пилинко був таки отут із
сусіднього села нашого, з Космача. Він сидів при верхові, а не мав ні
одного брата, лиш мав одну сестру. Йому добре поводилося, та й він
випле-кався па такого легіня, котрому таки і рідко де пару найдеш.
Та Пилинко був собі свобідним і нікому би не витерпів ані годинки. Але
якось зайшов сюди до нас один панок із Пістиня та й імив Пилипкову
сестру, й узяв із собою до Пістипя за покоївку. Це Пилника так обурило,
що він не знав, що має робити, і почав хвалитися на пана Пістинського.
Як за це провідав Шстинський пан, так зараз післав ровту за Пилипком,
аби його імили і віддали йому, а він його вже сам витраджує до війська,
де йому і сонце засвітить. Прийшла ровта до Пилипка та й найшла його у
хаті навіть ще рано і без гач. Зв'язали Пилипка, зігнали до Пістипя,
звідки його пан послав до Коломиї за жовніра.
Та не довго
Пилипко барився у жовнірах, лише звідти якось здезертирував та й утік
знов у гори, де ховався коло Рокити. Зібрав Пилипко побратимів таких, як
він, щось шістьох до себе. Та й задумав Пістинського пана добре
покарати.
Одної ночі пішло їх сім до Пістинського папа. Прийшли
під двір. Пилипко зморскав барткою по вікнах — вікна вилетіли, та й
опришки залізли до покою, де спав сам один пан Пістинський. Вхопив був
пан і за пістолі, але вже не мав коли, бо в одній хвилині імили його
міцні руки Пилникові. Опришки довго не варили собі пива з паном, лише
добро обпласували і прибили його до стіни руками й ногами. Забрали
ключі, пішли до комор, позабирали гроші, збрую і що їм подобалося та й
вернулися до тої зали, де сидів прикований пан. Коли Пилипко запитався
пана, де є його сестра, а пан відповів, що сестру подарував одному
панові з долів, Пилипко страшно обурився і, не довго ждучи, загатив ніж у
саме серце панові та й зі своїми легінями пішов, спаливши двір, у
Космач.
Воював Пилинко щось, відай, чотири роки, та найбільше
перебував за горою або у Волощині, а сюди мало коли і показувався. Але
якось раз вернувся Пилипко із Румунії, геть звідти із Волощини, й
перебував у своїх родаків під течирою Рокитою. Та не довго сидів Пилипко
дома, бо зараз про нього дали знати в село Космач, і почала збиратися
за Пилипком ровта, аби його ймити.
Та скоро Пилипко про це
провідав і, не довго ждучи, зібрав своїх хлопців, хотів з ними іти за
гору. Але ще дорадилися, щоби по дорозі обграбувати одного багача на
Во-рохті, і через те вони пішли на Ворохту. Та бо ж я не можу добре
знати, звідки ровтарі визнали, куди ітиме Пилипко, та й там на нього на
плаю, як сходиться з Рокити, підсіли.
Лише Пилипко зачав своїх
легінів на плаю грозити, щоб ішли тихо, коли нараз з лісу вискочила
ровта і почала в оп ришків стріляти. Опришки уздріли, що ровти є тьма і
що вже їм ніяк не оборонитися, зачали утікати, куди котрий міг. Пустився
був і Пилипко утікати, але мусив лишитися, бо куля його поранила у
ногу. І там його імили ровтарі. Решта опришків повтікала геть.
Ровта зігнала Пилипка до Ворохти, а звідти до Надвірної, де його загнали
в один катуш. Там карали Пилипка, іцоб він покликав своїх побратимів та
розказав, де його гроші знаходяться, але Пилипко не хотів говорити
правду, лиш крутив, як міг. Грошей коло нього знайшли всього три
червоні. Зате він мав дуже красну бартку, котру у нього узяв собі
прокуратор станіславського суду. Пилипко був дуже гожий чоловік, а що
файний у лице! Пилипка пе вішали, бо він у тяжких муках пушкарів і
скоьіав у катуші надвірнянському.
ПІСНЯ ПРО ПИЛИПКА
Закувала зозуленька, закувала жовта,
Здогонила легіників на Рокиті ровта.
Але ішли легіники та все гомотіли,
Як учули за ровточку, в'ни ся розлетіли.
Але ішли легіники, самі побратими,
Один упав у негоду, всі його лишили.
Але ймили та Пилипка за білі рученьки
Та узяли та Пилипка до неволиченьки.
А замкнули та Пилипка у залізні свірні
Та узяли провадити ід самій Надвірні (й).
Як я собі поворожу воском на порозі,
Та ци правда, що імили Пилипка в дорозі.
Як я собі поворожу на ярій пшениці,
Та ци правда, що губили Пилинка в в'язниці.
Вони його та губили за топірець ясний,
А люди ся дивували, який же він красний.
Ой люди ся дивували, який він хороший,
А пани ся чудували, кілько має грошей.
Не пас же він штири роки пі кози, ні вівці,
Лише прятав у тобівку білі сороківці.
