Важким громаддям здіймається над старим Виноградовом Чорна гора, круто обриваючись до берегів Тиси. На одному з відрогів гори, просто над містом, височить стародавній Угочанський замок. Над ним промайнули століття, складаючись у ціле тисячоліття. Він був свідком навали мадярів, брали тут ясир татари, турки. Мовчать руїни про те, коли й ким замок було зруйновано, і лише народний переказ розповідає про ті часи, коли він був могутньою фортецею і як він загинув.

Ось що люди переказують. Після вбитого повсталим народом рицаря-розбійника Канкова, іменем якого люди назвали Угочанський замок, господарем його став рід баронів Перені. Перший володар з цього роду був людиною надзвичайно побожною. У підвладному йому місті Виноградові він оселив орден монахів-францисканців, віддавши їм як осідок Угочанський замок, збудувавши коло нього храм. Щедро наділив він монахів угіддями, правами і привілеями.

У барона була молоденька дочка-красуня. Вона теж була дуже побожною, як і весь їх рід. Юна баронеса часто відвідувала монастир, ходила до храму, слухала казання монахів, розповіді про святих, сповідалася.

Віддавала свій час дівчина і добродійству. Увесь народ любив її за те, що вона не була зарозумілою, а щирою, цнотливою і вродливою. Особливо дівчину любив один дідок-жебрак за її простоту, добрі наміри, щедрість.

І ось одного разу молоденька баронеса зникла. Під вечір вона не повернулася додому, марно її розшукували. У великому горі її батько обіцяв щедру нагороду тому, хто натрапить на слід дівчини. Проте все було надаремно. Минали дні, місяці, роки, а про юну баронесу не було ні найменшої вісточки.

Особливо вболівав за нею отой дідок-жебрак, який щоразу, повернувшись з мандрів, знову й знову розпитував людей, чи не чути чогось про дівчину.

Одного разу цей дідусь-прочанин зайшов до монастирської церкви і від утоми там заснув на лавиці. А лавиці в храмі були з високими спинками, і монах, який замикав церкву, так і не помітив його — зачинив у храмі на ніч. Вночі дід прокинувся й побачив себе в церкві, але вийти не міг, бо двері були замкнені ззовні. В церкві стояла тиша, і прочанин нараз почув звідкись, наче з підземелля, придушений плач.

Він засвітив свічку — добре, що їх у церкві було багато! Почав шукати — звідки чути ридання. Шукав, шукав, але ніяк не міг знайти, А плач не припинявся. Тоді старий вирішив увійти до олтаря, хоч знав, що вірникам туди ходити не можна, а лише священнослужителям, Оглянувши олтар, він нічого не знайшов, але йому здалося, що звук посилюється коло престолу.

Він почав обмацувати його постамент. І раптом одна плита зсунулася з місця, й під нею виявився отвір. Через цей отвір дід вліз під престол і там побачив сходини, які вели в підземелля, під церкву. Коли він спустився туди, то побачив дівчину, яка жалібно плакала і тужила. Старий відразу впізнав зниклу баронську дочку і почав її умовляти, щоб вона йшла з ним, і він відведе її до батька. Але дівчина безтямними, божевільними очима дивилася на нього й не рухалася з місця, ридаючи й жалібно нарікаючи.

Дід бачив, що дівчина з горя збожеволіла, й перестав її умовляти. Лишивши дівчину в підземеллі, виліз нагору в церкву, поклав плиту на місце і сховався між лавицями. Вранці, коли монах відчинив церкву й почали заходити люди, жебрак-прочанин непомітно вийшов і швидко побіг до барона та все йому розповів.

Монахи все лицемірно заперечували. Ні про який таємний хід і про підземелля й знати не знали. Навіть погрожували баронові карою Божою, якщо він порушить святість храму, й навіть перегородили йому хрестом дорогу до олтаря.

Але барон їх не послухав, силою увірвався до олтаря і звідти через отвір під престолом дістався до підземелля. Там він знайшов свою дочку. Але вона була божевільна й не впізнавала навіть свого рідного батька.

До неї відразу були викликані найкращі лікарі, але вилікувати її вони не змогли. Нещасна швидко померла. Розгніваний нечуваним злочином, барон вигнав монахів і наказав монастирський храм разом із замком, осідком монахів, зруйнувати.

І від того часу на тому місці лежать руїни. І коли в зруйнованих мурах у нічній тиші виє вітер, здається, що то плаче й тужить нещасна дівчина.