Жив собі в Рахові бідний чоловік. Була в нього одна-єдина дочка Оленка. Така красуня, що хлопці навколо неї кружляли, як бджоли над квіткою. А вона тільки на Олексу-вівчара дивилась, а до інших їх і байдуже.

Настала осінь, і Олекса засватав Оленку. А через тиждень, у четвер, святкували весілля, і вино рікою лилося, і музики весело грали. Люди танцювали, аж земля дрижала. А Оленка у вінку була файна, як пава.

Та на біду, в той день зібрався на полювання граф. Він проїжджав через Рахів та й зайшов подивитися на весілля. Як побачив Оленку, то враз очі в нього розгорілися, ніздрі роздулися, ноги затремтіли.

Наказав граф гайдукам відвезти Оленку в свій замок, а Олексу вбити.

Та скільки граф не умовляв Оленку, які подарунки їй не носив, а вона навіть говорити з ним не хоче. Тоді челядники порадили графу піти на найвищу гору Карпат і знайти там шовкову косицю, щоб з її допомогою приворожити Оленку.

Не знав пан, що горе тому, хто шукає косицю з нечесними намірами. Не знав він, що шовкову косицю стережуть дівчата-красуні, які померли з горя за вбитими на війні коханими. І що всіх нечесних людей ці красуні кидають у провалля.

Довго шукав граф шовкову косицю. А тим часом у його замку з горя померла Оленка.

На дев'ятий день побачив граф шовкову косицю. Росла вона на краю провалля. Простягнув граф руку, аби зірвати квітку, та не встиг, бо ззаду підбігли до нього дівчата-красуні, а з ними й Оленка, і штовхнули до прірви. Упав пан у провалля — лиш каміння за ним загуркотіло.