За Тисменицею є село, що
Погонею називається. Протікає там річка Ворона. Ніхто не пам'ятає, коли
виникло село, але з діда-прадіда розповідають, що ще за тих часів, як
татари плюндрували українську землю, при шляхах були такі вартівники, що
давали знати про напад чужинців.
І люди ховалися, де хто
міг: по печерах, по лісах, по горах, Але одного разу татари напали якось
так раптово, що завчасно ніхто не міг сховатися. І почали з села
утікати від нападників жінки з дітьми, старі діди та баби, бо чоловіки
всі загинули від шабель татарських. Не одну та не дві години тікали
люди, але татари напали на слід і гналися за ними. Довго йшла ця погоня,
і люди так заморилися, що падали під ноги коням, а татари скручували їм
руки і прив'язували до сідел, аби гнати в неволю.
і побачили люди, що не
втекти від погоні, не сховатися у чорних лісах, не зустріти більш ніколи
своїх синів, чоловіків, наречених. Почався у чистому полі плач великий,
а татари вже ось-ось мали наздогнати ту юрбу.
І раптом із беззахисного
натовпу назустріч татарським вершникам кинулася незвичайної краси
дівчина. Всі аж ахнули від здивування, а вона, не зупиняючись, бігла до
бусурманів. У довгих дівочих косах, темних, як ніч, була заплетена
голуба стрічка. Коли до вершників залишилося кілька метрів, дівчина
рукою зірвала з коси стрічку і кинула її коням під ноги. Враз там
зробилася річка. Була вона чорною, як ворон, що вже літав над
беззахисною юрбою і люто крякав.
Татарські вершники заїхали
у воду, але швидка течія огорнула їх, коні іржали, билися у воді, бо
мулисте дно ловило їх і затягало під воду. Жоден нападник, що потрапив у
річку, не виїхав на протилежний берег і не повернувся назад.
Гострі стріли вп'ялися в
молоде дівоче тіло, і вона впала на зеленому березі річки. Люди
сховалися в лісі, а коли татари відійшли, вони повернулися на те місце,
де лежала з пробитим татарською стрілою серцем, з розпущеними косами
чорнява галичанка. Там і поховали незнайому рятівницю. На могилі
посадили плакучу вербу.
Вирішили люди вже не повертатися до
свого спаленого татарами села, а оселитися над річкою, яка їх врятувала.
З того часу село називають Погонею, а річку — Вороною, бо й досі вода в
ній чорна.
