Понад двадцять років на Підгір'ї Семен Височан керував великим селянським загоном, громив татарські ватаги, які щороку нападали на карпатські землі. Височанці називали себе "побратимами". Вони визволили з татарського ясиру тисячі підгір'ян, а тисячі ординців знайшли собі могилу на українській землі. Кримські мурзи та беї називали Височана "карпатським шайтаном" і благали Аллаха, щоб він якнайшвидше забрав ненависного "гяура" до себе.

Та Аллах не дуже прислухався до правовірних. Височан бив ординців, а бойові рани швидко гоїлися. Височанцям однаково ненависні були й інші загарбники українських земель — польська шляхта, тож не одне шляхетське гніздо пішло з димом на Прикарпатті...

Семен Височан підняв повстання на Галичині, коли військо Богдана Хмельницького підійшло до Львова. Після смерті Хмельницького, коли Україна розділилася навпіл, і Західна Україна опинилася під поляками, він зі своїм загоном знову підняв повстання проти польських панів.

Отинійський замок був власністю пана Лукашевича. Здобути його було майже неможливо: таку силу війська зосередила в ньому шляхта.

Полковник повстанської армії Семен Височан із сотником Григою перебрались на польських офіцерів, а весь загін убрався у гусарську форму "панцерних старшин". Вночі загін підійшов до мосту перед замком:

—    Забирайтесь геть з мосту, бо будемо стріляти! — гукнули грізно з-за мурів.
—    Як смієш так зухвало розмовляти з королівськими офіцерами? — вигукнув обурено Семен. — Хіба не бачиш, хто ми? Скажи своєму панові, що коронний регіментар Самуїл Лащ хоче його бачити!
Невдовзі "королівський регіментар" у супроводі цілого регіменту "панцерних" під вітальні вигуки шляхти в'їжджав на подвір'я замку.
—    Панове, зрада! — зарепетував один шляхтич, який упізнав серед "панцерних" своїх кріпаків.
Шляхта з вигуками: "Зрада, зрада!" схопилась за шаблі.
—    Височан! Височан! — верещали перелякані пани.

На подвір'ї закипів бій. Шляхта люто рубалась з повстанцями, стріляла в них з мурів, з-за возів, з вікон і бійниць замку. Сам магнат Лукашевич, освітлений вогнищем, стояв серед замкової залоги, яка вела вогонь з мурів, і намагався своєю відвагою підтримати перелякану шляхту.

Раптом, показуючи на дерева, злякано закричали вартові на мурах. Повстанці вже дряпалися по верховіття. Драбини і сходи, що вели на мури з подвір'я, зароїлися людом, озброєним голоблями, дрючками та сокирами. То були панські фірмани, конюхи та дворові слуги. Тепер шляхта, яка мала ще надію на підмогу, опинилася між двома вогнями.

Постріли стихли. На мурах закипів рукопашний бій. Хтось із "своїх хлопів" ударив колом по голові пана Лукашевича, і він стрімголов полетів униз, вдарився об землю, знепритомнів.

Тим часом загін Височана перейшов міст, в бій вступали нові сотні. Шляхта, втративши надію на перемогу, стала кидати зброю на землю. Битва за Отинійський замок закінчилась перемогою височанців.