Старі люди оповідають, що за владарювання в Угорщині короля Ладислава (Ласло) Святого з Арпадовичів (1077—1095) землі в околицях Мукачева, що називались Березьким лісом, були королівським ловищем. Русинські пастухи, королівські мисливці, сокільники та вільні хлібороби лише подекуди заселяли величезні простори. А коли бургграфом у Мукачівському замку став, за легендою, якийсь Мануїл, лицар грецького походження, тоді нібито й став замок пострахом для цілого краю.

Король Ладислав мав родинні зв'язки з грецьким царем, тому чимало грецьких лицарів прийшли в Угорщину і посіли кращі місця й маєтки. Так і Мануїл отримав Мукачівський замок і став паном на цілий край.

Чоловік це був жадібний і свавільний, свою лють часто зганяв на підданцях-русинах. Жив серед розкоші, мов якийсь східний тиран, і тримав у замку цілий гарем. На походження не зважав: вродлива жінка — була то шляхтянка чи селянка — неминуче потрапляла в його лабети. Бідні селяни й дрібні шляхтичі аж зубами скреготіли, а мусили пану Мануїлові терпіти: його воякам ніхто не міг дати відсічі.

Мануїл був ласкавий до своїх жінок і вельми щедрий. Оточив їх увагою, засипав подарунками. А що таке життя потребувало величезних коштів, то пан Мануїл вчиняв зі своїми найманцями розбійницькі напади по цілому краю: брав "податі" з усіх панських палаців, оббирав купців, що йшли до Польщі або верталися з Польщі й завжди мали багаті товари — єдваб, золоті та срібні коштовності, забирав, певна річ, і гроші. З Мукачівського замку постійна варта чатувала на гірських дорогах. Щойно на обрії з'являлися купецькі валки, на поклик сурми із замку виїжджали верхи Мануїлові найманці і їхали до зручного для нападу місця — найчастіше нападали в якійсь безлюдній долині, де купці отаборювалися на спочинок.

Так Мануїл нагромадив у Мукачівському замку незмірні скарби. В окремій пивниці, до котрої ніхто не смів зайти, були цілі купи золота і срібла, величезні сувої шовку й оксамиту.

І марно до Буди йшли скарги за скаргами. Король Ладислав їм не йняв віри. Він і припустити не міг, що його урядник, бургграф, вірний грецький лицар, міг стати останнім злодієм, розбійником, злочинцем.

Але скарги йшли і йшли, що далі, то частіше,— про викрадання жінок, про напади на торгові валки, котрі вже й почали оминати дорогу через Мукачеве. Тож мав настати край грабункам пана Мануїла. Королеві поскаржився родовитий угорський пан, що Мануїл зухвало викрав його доньку. Мусив король ту справу з'ясувати, хоча й вважав, що всі оті звинувачення — чисті вигадки. Отже, послав він купку своїх урядників до Мукачева, доручив їм докопатись до правди.

Минув тиждень, і урядники стали під вежами Мукачівського замку. Сигналом із рожка попросили дозволу ввійти. Пан Мануїл не квапився їх впускати: побажав бачити наказ короля, за яким вони сюди прибули. Йому показали. Тоді Мануїл дозволив увійти тільки старшому уряднику і двом його помічникам, а решті наказав чекати під мурами. Тільки вступили королівські посланці до замка, як зажадали вислухати пояснення пана Мануїла — поо його напади, грабунки та викрадання. Спочатку він відкидав усі звинувачення. Проте посланці назвали певні імена й наполягали, аби їм дозволено було оглянути замок. Це обурило Мануїла, і він заперечив будь-яке право короля втручатись у його особисті справи. Посланці, природно, розцінили його слова як образу свого короля і попередили лицаря, що ці слова будуть доведені до відома короля.

— Король ніколи про них дізнається, панове! — вигукнув Мануїл і, оскаженілий, подав знак своїм воякам. Ті, наче зграя вовків, накинулись на заскочених зненацька королівських посланців, і за хвилину все було скінчено. Трупи викинули просто перед замком, лід ноги решті королівських посланців, що лишилися за муром. Ті остовпіли від жаху, побачивши спотворені мертві тіла.

Нашвидку поховавши вбитих, королівські урядники скочили на коней і помчали в Буду, щоб доповісти королю про страшний злочин.

Дуже вразила короля звістка про те, що сталося в Мукачеві. Мануїлова зрада, вбивство посланців були такими зухвалими, що король відразу спорядив до Мукачева сильний військовий загін і наказав привести Мануїла на суд — живого або мертвого. Але володар Мукачівського замку не чекав королівської кари, склавши руки. Ще тоді, коли тільки почали ходити чутки про скарги королю на його свавілля, він почав будувати таємно новий замок — в пралісах, на горі Жорнина (на північний захід від Мукачева). Той замок був у такому місці і так укріплений, що здобути його було неможливо.

і коли королівський загін став перед Мукачівським замком, пан Мануїл був уже на Жорнині, Перевіз із собою всі награбовані скарби, красунь своїх і такий запас харчів, що голод його не страшив. А розбій, звісно, він і не думав полишати, та й міцна неприступна твердиня в хащах годилася для цього більше, ніж просторий, але з усіх боків відкритий для ока замок.

Від кількох слуг, що лишилися в Мукачівському замку, королівські вояки й дізналися про нову фортецю Мануїла. Негайно рушили туди. Нарешті відшукали ту потаємну твердиню — серед дрімучих лісів — і оточили. Та марно намагались взяти твердиню нічним нападом. Мануїлові розбійники, що звикли за довгі роки до небезпечного ремесла, боронили своє укріплене гніздо, як орли, і чимраз менше сил залишалося у вояків, що йшли на приступ. Одної ночі замкова охорона несподівано напала на залишки королівського війська і перебила його.

Коли королю Ладиславові повідомили про це, вжахнувся він нового злочину й дав собі слово, що сам прилюдно скарає злочинного лицаря. На чолі великого загону виступив він до Мукачева.

Військо облягло укріплений замок на горі Жорнина, але взяти його приступом годі було сподіватись. На вимогу здати фортецю Мануїл тільки розреготався. Щоб уникнути великого кровопролиття, король надумав скорити твердиню хитрощами, а передусім виманити із замку лицаря Мануїла.
Тож після марної кількаденної облоги король вдав, що втратив надію взяти фортецю і відступає геть. А тим часом у лісі зачаївся невеликий загін для спостереження за виходами з фортеці.

Несподівана тиша під мурами здивувала лицаря-розбійника, і він вислав розвідників, аби з'ясувати ситуацію. Розвідники повернулися аж третього дня й доповіли, що королівське військо вже далеко від замку, тож найближчим часом нового нападу не буде. Щоправда, двоє розвідників загинули або ж потрапили в полон до загону вояків, що прикривав відхід королівського війська. Однак ця звістка не дуже засмутила пана Мануїла, тож на честь перемоги було влаштовано пишний бенкет з музикою, танцями, запрошені були цього разу і охоронці фортеці. Розвага була в розпалі, коли хтось загрюкав у ворота. То був один із тих двох пропалих розвідників. Розвідник розповів, як потрапив у полон, як удалося втекти, — на жаль, самому, бо його товариша тяжко поранено.

Нікому й на гадку не спало, що розвідник зрадив своєму господарю. Розуміючи, що рано чи пізно королівське військо візьме замок, він охоче погодився на пропозицію поміняти зашморг на королівську ласку. А вимагалося від нього виманити лицаря Мануїла із замку. Забава у замку полегшувала його завдання. Дочекавшись, коли розбійники, а головне, — сам лицар ще кілька разів побачать дно у дзбанах з вином, зрадник підсунувся до свого пана і шепнув йому на вухо, що красуня Оленка, на яку пан Мануїл давно око поклав, хоч і втекла була зі страху перед паном із дому, але тепер повернулася. А бачив її буцімто Мануїлів розвідник, коли оце зараз їхав до замку. І радить він своєму панові викрасти її нині ж, бо завтра вона може знову сховатися.

П'яного лицаря не довелося вмовляти. Вискочив він із-за столу й розпорядився подати коней. Королівське військо далеко, небезпеки жодної, тож за дві години красуня буде в його обіймах!

Шість коней виведено на подвір'я замка, шість вершників виїхали за ворота в темну ніч. Гнаний пристрастю, мчав лицар Мануїл лісом, а за ним його охоронці. Ніхто не зважив на те, що близько подав голос сич.

Кінь мчав галопом у тихому лісі, й знову близько озвався сич. А коли втретє почувся його гук, лицар Мануїл уже лежав зв'язаний перед чільником королівського загону. Його охоронців було перебито, а самого взято в полон.

Королеві Ладиславу відразу ж дали знати, що Мануїла схоплено, і на другий день король знову був у Мукачеві. Ще раз оточило військо розбійницький замок на Жорнині, але тепер не було кому очолити розбійників, то й не було колишньої запеклості в обороні. До того, король оголосив, що кожному, хто здасться, буде подаровано життя. Більшість розбійників на це пристали, а тих, хто опирався, самі перебили. Так було здобуто неприступний замок.

Король звільнив полонених жінок, а розбійницьке кубло наказав зруйнувати вщент. Однак схованих скарбів не знайшли, хоча про них і було знаття. Бо ж ніхто не бачив, у якому саме куточку лісу сховав їх лицар.

Аби покарати Мануїла на страх іншим, наказав король везти його під неослабною сторожею до Ужгорода і там судити привселюдно. Проте до суду не дійшло. Коли розбійник-лицар зрозумів, що все втрачено, сам осудився: повісився в тюрмі на ґратах.

Століття минули відтоді, але та історія не забулася. У темні ночі люди не раз бачили в лісах на Жорнині привид лицаря, що обходить скелі та правічні дерева. Кажуть, то Мануїл шукає свої скарби.