Мукачівський замок у народі називають Паланком. Понад десять століть минуло з того часу, як правитель мадярів князь Алмош із сімома своїми племенами прийшов сюди з причорноморських степів. В околицях теперішнього Мукачева надумав він дати людям сорокаденний відпочинок, а заразом принести верховному богу мадярів Годуру жертву подяки за те, що боронив їх у дорозі через гори. За старим звичаєм, то була велика жертва на вогні — найгарніший в табуні білий жеребець.

І ось тут, стоячи на вершечку гори біля стародавнього дерев'яного слов'янського зрубу, вже зруйнованого від часу, Алмош зрозумів: щоб збулася мрія про утворення могутньої країни всіх мадярів, не можна кочувати з місця на місце. Щоб перемогти володарів цих земель, треба вдатися до такої ж зброї, яку наготували вони, чекаючи його нападу за міцними валами і стінами своїх твердинь. Бо загін, який у чистому полі був би розвіяний смерчем його навали, витримував цей смерч, захищений мурами. Ці землі за Карпатами доведеться завойовувати, підкорювати. А для цього треба мати власну фортецю, до якої завжди можна повернутися,—домівку, де спокійно відпочиватимуть жінки, діти і всі, хто не може воювати. Так має бути, доки не завершиться велике діло завоювання втраченої Аттілової спадщини. А тоді вже безпечними дорогами розіллються мадяри, як повінь, по краю і залюднять його широкі простори. Бо снили ними ще в далеких азійських степах, слухаючи пісні старих співців. Бо ще й через чотири століття після Аттіли мріяли про ці землі як про його славну спадщину. Треба лише здобути їх у слов'ян, яким вони вже стали дорогою батьківщиною.

Було чимало правителів, що тримали в руках Алілову спадщину. Дужий Залан, правитель болгарський, тримав цілий схід по Дунаю. На заході був ще дужчий Святоплук, князь моравський, далі — бойовий Арнульф, німецький володар. А що вже казати про багатьох інших, менших володарів, які в міцних замках вершили долю свого люду. Мабуть, голос давно померлих предків озвався в душі Алмоша і впевнив його: саме ця гора, що з дивної витівки природи піднеслася серед широкої рівнини, є ключем до цієї землі, місцем, яке слід спішно укріпити і втримати за всяку ціну.
і вирішив Алмош спорудити тут могутній замок. Скликав вождів племен, виклав їм свої плани. Мав намір розпочинати будівництво негайно, використавши на роботах полонених слов'ян,— а їх вже було до трьох тисяч.

Швидкий перехід через Карпати Веречанським перевалом не викликав пі-дозри про навалу. Лише поодинокі втікачі, яким пощастило уникнути полону, рознесли звістку про вторгнення мадярів. Шукаючи притулку і захисту, втікачг подалися за Карпати, до Польщі, або ж до Ужгорода з його міцним замком, де правив краєм підданець короля Залана старенький Лаборець. Він і був першим, хто став на прю із завойовниками. На тривожні звістки втікачів зібрав Лаборець зо п'ятнадцять тисяч війська й рушив супроти Алмоша.
 
З гори Ловачка побачив він величезний мадярський табір. Навколо підмурівки замкових стін в низині копошилися, як комахи у мурашнику, люди. Нападати Лаборець не зважився. Був то великий прорахунок, бо несподіваний напад на ворога міг увінчатися перемогою. Натомість князь вислав до Алмоша послів із запитом: "Хто йде, чого хоче, навіщо укріплює гору, і хто це дозволив?" Відповідь була стисла: "Ми, князь Алмош, внук Аттіли, повернулися додому!" На те князь Лаборець іменем свого короля Залана запропонував чужинцям забиратися геть. У відповідь Алмош наказав старшому синові Арпаду відібрати з війська сім тисяч добровольців, по тисячі з кожного племені, і вдарити на Лаборця.

Мадяри вмить скочили в сідла і погнали коней через Латорицю. Наче яструби, кинулися чужинці на Лаборцеве військо, що не мало досвіду бою на конях. Битва тривала недовго. Розбитий ущент слов'янський князь відступив із рештками свого війська до Ужгорода і замкнув міцну міську браму. Так довідалися мадяри про Ужгород і залишили в околицях міста дозорців.

Закінчилися сорок днів відпочинку, спорядився Алмош у похід на Ужгород. У таборі під замком Алмош залишив усіх жінок, дітей, усіляке майно — аби нічого руху війська не сковувало.

Лишив також один загін наглядати за будівництвом. До кожного десятка робітників було приставлено воїна. Хоч зігнано було силусиленну робітників, та повільно зводилися замкові стіни - завдовжки близько 3000 ліктів (понад 1000 м), завтовшки 2 лікті (близько 65 см) і заввишки 6 ліктів (близько 2 м). Адже тоді не було сучасних з'єднувальних розчинів, і доводилось кожен камінь обробляти так, аби з одного боку мав жолоб, а з другого — виступ. Своїм виступом камінь закріплював сусідній камінь, а для наступного ставав жолобом. Саме у такий спосіб брили з'єднували в мур.

Тим часом Алмош сягнув лівого берега Ужа і почав будувати міст. Тисячі наповнених повітрям шкіряних мішків лягли на воду, на них лягли широкі кладки, котрими легко було переїхати на конях. Коли все було готове до бою, Алмош поставив над військом свого сина Арпада і наказав здобути замок.

Лаборець боронився відчайдушно, та сил забракло, і Алмош взяв замок. І тоді, зваживши на свої літа, скликав старий вождь усіх вождів семи племен, подякував їм за довір'я, мужність, відданість та й попрощався з ними — зрікся вождівської та князівської влади. Наступником нарік власного сина Арпада — за мужність і мудрість, а ще за бойовий дух, проявлений у двох останніх боях. Захоплено вітали вожді племен Арпада. За старим звичаєм, підняли його на щиті і показали всім воїнам — його, нового князя і верховного вождя всіх мадярів!

На честь свого свята і перемоги оголосив Арпад чотириденний відпочинок із великими урочистостями, і здобутий Ужгород, перейменований на Унгвар, став відтоді осідком мадярів, яких, за назвою міста, сусідні народи почали називати унгвари, гунгари, унгари, угри. Ці назви у мовах деяких народів збереглися досі.

А тим часом на березі Латориці виростав замок. Мур мав уже понад 18 ліктів (близько 6 м) висоти. Зверху його вінчали зубці, як це заведено на сході. Ці зубці були не стільки прикрасою, як надійним укриттям для стрільців. Широкі бійниці давали змогу лучнику висунути лук якомога далі, щоб стріляти у нападників, які лізуть на стіни.

Із внутрішнього боку замкового муру по всьому периметру проходили дві, одна над одною, галереї з могутніх дерев'яних балок. Верхня галерея була зроблена так, що оборонці могли вихилятися аж через мур. Підлога верхньої слугувала за стелю нижньої, яка зсередини замку була закрита похилою стіною і утворювала довгий критий прохід. Бійниці нижньої галереї були прямовисні, завдовжки 2 лікті (близько 60—65 см), завширшки півтора ліктя (45—47 см) і розширювалися всередину, аби стрілець мав доступ якомога глибше в мур. У тій нижній галереї воїни й проживали, тому вступити в бій могли безпосередньо зі свого житла.

Посеред замку лишалося просторе, без жодної споруди подвір'я. Єдиний вхід, а водночас і вихід, був із південного боку. Ворота виводили на звідний міст, який піднімали і опускали на ликових канатах.

Під час будівництва загони вояків виїжджали в околиці на лови, щоб забезпечити табір м'ясом. Ті загони за кілька місяців достеменно вивчили місцевість на віддалі 6-годинної дороги та всю звірину навколо або ж вигубили, або ж виполошили. Тому заїжджали далі, так далеко, що повернутися за день уже не могли, доводилося ночувати в чужих незнайомих краях. Для малого загону то було небезпечно, тим паче після падіння Ужгорода, коли слов'яни-втікачі об'єднувалися в небезпечні, сильні ватаги і знищували мадярські загони. Особливу небезпеку становив Боржавський замок, військові сили якого за рахунок утікачів швидко зростали. Дійшло до того, що непрохані гості не могли зробити кроку, про який би не знали у Боржавському замку. Найбільше прислужилися до цього замкові робітники. Вони розуміли угорську мову, а отже, могли підслухати важливі розмови. Знемагаючи від нестерпно важкої праці, за найменшої нагоди вони втікали і приносили одноплемінцям замкові таємниці.

У південних околицях замку скоро дичини не стало. Мусили мадярські вояки ходити на лови у північні околиці. Однак там їх майже щодня підстерігала смерть. Бувало, вже верталися зі здобиччю, верталися обережно, готові до несподіванок, а на них нападали в горах так зненацька, що тільки усіяні ранами щасливці з порожніми руками приходили додому, в табір під замком. Доводилося посилати на лови численніші загони. Але тоді послабився нагляд за робітниками, і вони втікали цілими громадами.

Тим часом до Боржавського замку повернулися посли, котрі ходили в Польщу просити допомоги. Видно, їхня дорога була не зовсім даремною. Одного дня, було то вже під зиму, зважилися воїни Боржавського замку напасти на численний загін мадярів. Це сталося в околиці Берегова. Мадяри були знищені, і боржавське військо, посилене слов'янами, що повернулися з Польщі, та численними волохами з Мараморощини, рушило на мадярський табір під Мукачевом.

Раптовий і швидкий напад та допомога збунтованих робітників принесли війську повстанців перемогу. Покинувши напівзруйнований замок, повстанці забрали все награбоване й нажите добро, а табір спалили. Мадяри, котрим пощастило втекти, опинилися в Ужгороді, а там їм було звелено негайно вирушати до Арпада, що саме тримав у облозі замок Серенч.

Колишні замкові охоронці доповіли Арпадові, що сталося, і закінчили нібито свою мову стогоном, який тисячі раз чули з уст слов'янських рабів, виснажених непосильною працею: "Мука! Мука!" Нести на спині величезні брили на верхівку крутого, майже 70-метрової висоти, горба,— то була справді мука. І той тяжкий слов'янський стогін, який вояки раптом так до речі згадали, щоб висловити свій біль, дав ім'я місту. Назва Мукачеве збереглася досі.

Арпад збагнув: коли він хоче втриматися на захоплених землях, то мусить убезпечити бодай найближчі околиці замку. Тому він зняв облогу Серенча і з усім військом повернувся до мукачівського табору. Він переміг боржавське військо і проголосив зайняту землю своєю маєтністю. А тоді наказав негайно добудовувати Мукачівський замок.

Однак ударили міцні морози, довелося відкласти роботу до наступного літа.

Полонені стали новими замковими робітниками. Жили вони під наглядом військового загону в зимовому таборі, на північ від замку. Той табір і став початком міста, названого потім ім'ям замку. Аби воякам не доводилося виїжджати далеко на лови, щоб не послаблювати охорону замку, наказав Арпад забезпечувати Мукачево харчами просто з Ужгорода. Однак цього було мало для табору. Тоді й подумав Арпад про створення постійних запасів. У таборі мусять бути не тільки коні, а й кози, вівці, корови. Кочове життя слід покинути, хочуть або не хочуть того Арпадові люди, і звикати до життя осілого.

Так минула зима. А вже навесні розпочалися роботи. Тепер було так багато робітників, що замок стояв готовий уже в кінці літа— могутній, з дерев'яними сторожовими вежами заввишки до 30 ліктів (10 м). На честь завершення такої важливої будови ще раз принесли мадяри в присутності Арпада та інших вождів "велику жертву", і от вийшло так, що за недовгий час на одному й тому ж місці двічі відбулися урочистості, яких не знали тут цілі десятиліття.

Комендантом замку став кунський вождь Бойта. На нього покладалося збереження в замку величезних харчових запасів, але передусім він мав чатувати на ворога у разі, якби той проник сюди через гірські перевали.

Була то обтяжлива служба: з року в рік вдиралися сюди з Польщі прибічники болгарського володаря Залана, який разом із боржавським військом намагався здобути Мукачеве. Дойнятий безперервними тривогами, Арпад рушив проти Боржавського замку, за три дні скорив його і зрівняв із землею. Полонених наказав закувати і відвести в ужгородське підземелля. Захищати кордони від поляків послав нібито русинів, випущених із полону. Ті назвали пограничні землі Крайною, а себе — крайняками. Як погранична сторожа уграм вони добре прислужилися, а в своїх осілостях утрималися донині.

То були початки Мукачівського замку, про який наступник Арпада Золтан сказав, коли знову довелося боронити його від поляків: "Якби можна підвести до замку Латорицю, щоб воїнство мало вдосталь води, був би замок нездоланний повік".

Невдовзі потому, як помер Бойта, — перший комендант замку, Золтан призначив новим комендантом молодого, але беручкого Шімона. Були якраз мирні часи, і новий комендант не мав нагоди відзначитися у військових подвигах. Але замок він посилив, переконавши населення околиці, що на випадок небезпеки то буде захист для всіх.

Був Шімон дуже справедливим до людей і досяг того, що люди самі зібралися на свою раду і вирішили добровільно, з власної волі, дати замкові все потрібне, водночас визначивши, що і в якій кількості має кожне село дати.

Наступник Золтана князь Гейза, знаючи про 28 літ мудрого Шімонового правління, подарував йому Мукачівський замок із навколишніми селами як спадщину. У випадку, якби Шімонів рід вимер, замок став би знову князівським.

і відтоді завівся такий порядок, що замок і прилеглі до нього маєтки за рішенням володаря, задаремне чи за плату, переходили з роду в рід, і кожен новий володар намагався цю твердиню посилити і осучаснити. Варто згадати бодай героя Левенте, якого король Бела III наприкінці XII ст. відзначив тим, що подарував йому замок. Левенте довершив те, про що за три століття перед ним мріяв князь Золтан. Навколо замкової верхівки було викопано рів, який був наповнений через спеціальний канал водою з Латориці. Тепер вода, без якої під час облоги не можна було обійтися, протікала поряд. Але та ж вода з рову стала тепер причиною багатьох хвороб.

Добра питна вода прийшла в замок тільки через 200 літ, наприкінці XIV ст., завдяки подільському князеві Федорові Кор'ятовичу, якого нібито привів як поручителя король Людвік Великий. Аби схилити поручителя до себе, подарував йому король замок у Мукачеві, княжий титул, а також багаті маєтки у земплинській та марамороській землях.

За легендою, Кор'ятович оглянув даровані маєтки, залишив на них своїх русинів і вернувся ще раз на свою батьківщину, у Литву, аби впорядкувати родинні справи. Однак та дорога стала йому фатальною. Вітовт, князь литовський, почув про багаті дари, які дістав Кор'ятович в Уграх, і нібито звинуватив його у шпигунстві та намаганні віддати Литву в руки мадярського короля. Тому Вітовт полонив Кор'ятовича і двадцять літ тримав ув'язненим у Вільні. Тільки по смерті. короля Людвіка Великого, на втручання нового короля Зигмунда, Кор'ятовича звільнили й виправдали. Король Зигмунд на знак прихильності підтвердив подарунки Людвіка Великого, і Кор'ятович із прибічниками Станіславом, Петром, Богданом, Юрою, Іваном, урядниками Андрієм Каффаєм і Гелелем повернувся в Угри.

Замковим комендантом був тоді Міклош Рац. Князь Кор'ятович оглянув замок і дійшов висновку, що колись справді неприступна твердиня вже застаріла, її мури для ядер, які саме були винайдені, надто слабі, а бійниці для встановлення гармат непридатні.

Вирішив князь перебудовувати замок. Це тим паче було на часі після битви в Нікополі, в 1396 році, коли турецький султан Баязід розбив ущент короля Зигмунда. Турки могли рушити в будь-який час на угорців.

Першим ділом Кор'ятович домігся дозволу завести "громадську робочу повинність", і вже з весни 1398 року роботи розпочалися. Перебудова, розпочата в 1398 році, була нібито завершена вже під зиму 1400 року, тобто за неповних три роки.

Довелося віддалити мур від схилів гори, бо камінь на них під дією століть небезпечно кришився, особливо з північного боку, і мурам загрожував зсув. Нові мури відступили від країв гори, і площа замку зменшилася. Зате можна було викопати поза стінами рів, 18 — 30 ліктів (6—10 м) завглибшки і 55 — 73 ліктів (18 — 23 м) завширшки. Зовнішній берег того рову був не однаково високий, бо різну висоту мали скелі, і на найвищих точках було встановлено обертальні "стрілецькі" лавички. Аби з усіх боків можна було зосередити якнайбільше бойових сил, замок зробили пилозубчатим. Мури мали 9—17 ліктів (3 — 5 м) товщини, 28 — ЗО ліктів (9 — 10 м) висоти і скріплювалися знаменитим розчином із вапна та річкового піску. 6 могутніх веж замку були забезпечені зручними бійницями. Замкова брама мала таку висоту, щоб можна в'їхати кіньми, і таку ширину, аби проїхали гармати й вози. Для піших по боках головної брами було залишено менші проходи. Браму прикривав величезний звідний міст, вартував її брамар, для якого було збудовано чотириаркову вежу.

Замок ділився на три частини, роз'єднані ровами, через які перекидалися менші звідні мости. Це давало змогу обороняти самостійно будь-яку частину замку. Найсильнішою була північна частина, найвища, а тому прозвана верхнім замком. То була справді невелика самостійна фортеця. Нижче був середній замок, а ще нижче — так званий долішній, що займав південну частину з брамою.

На подвір'ї "верхнього замку" Кор'ятович наказав видовбати колодязь завглибшки 270 ліктів (85 м), завширшки 7 ліктів (понад 2 м), і так відвернув небезпеку лишитися без здорової питної води.

Природно, що стародавній Мукачівський замок оповитий багатьма легендами. Уже сама замкова гора в низині перед Карпатами будила подив: звідки тут, у низині, така гора раптом з'явилася. І справді, скелі вулканічного походження на рівнині (а саме такою є замкова гора у Мукачевому) не є надто поширеним явищем у природі. І люди пояснили це так, що її принесли з Карпат чорти, просто із замком.