Діялось це в давні часи. Дістав до печінки гуцулів цісар зі своїми урядниками. Збирали великі податки з бідних людей. Тих, хто не платив, замикали у темні пивниці, молодих легінів забирали у жовніри, а дітей і матерів гнали на важку роботу. І так рік у рік.

Ось і знову тих, хто не сплатив податки, замкнули у холодну в селі Плоска Сторожинецького староства. Почув про це Лук'ян Кобилиця — народний месник Буковини з Красного Долу. Зібрав громаду і вирішив визволити бідних людей.

Ніч. Темно. Тільки й чути, як у лісі сумно голосить сова, виють голодні вовки. Пробралися легіні разом з Кобилицею до тої холодної, вдарили по цісарській охороні, випустили плосківчан на волю.

— Дякуємо, Лук'яне,— говорили люди.

Обрали гуцули Кобилицю послом сейму до Відня. Він їздив у столицю за цісарською правдою, та привіз одне розчарування. «Не у цісаря,— говорив,— а у власних руках наших вірна правда, мужицька доля».

Народ вірив Кобилиці, потоком йшли люди до Карпатського Беркута, як його називали в народі, несли свої жалі на панів, на гірку долю. Забігали пани, занепокоїлись, почали писати доноси, що, мовляв, бунтує Кобилиця народ. Коли Кобилицю прикликали на суд, він не поїхав, остерігаючись зради панів.

В селі Красний Діл зібрав Кобилиця віче. А згодом його легіні з'явилися на вулицях Чернівців... Переполохані пани розбіглися, а потім зібрали велике військо проти бунту Кобилиці. Ватажок мусив податися в ліс. Жив там з хлопцями, як опришки. Передавав листи до сейму, що після скасування панщини пани по-старому збиткуються над людьми. Листів було багато, але цісарський уряд жодної уваги на них не звертав...
 
А незабаром схопили-таки пани Кобилицю. Арештували, кинули у в'язницю, тішилися зі своєї перемоги. Та опріч смерті нічого не домоглися. Мученицького смертю загинув Лук'ян Кобилиця. Загинув, та пам'ять про нього живою лишилася в народі. А щоб увічнити добру пам'ять про нього, односельці назвали те місце, де відбувалося віче, Гуцуловою гирлою.