На лівому березі річки Верки навпроти села Мужієва стоїть курган. Курганом Красуні називають його люди. Оповідають, що цю назву кургану дали на честь Ілки — доньки береговського пана Андрія Добоша.

Ілка на ввесь край славилася своєю красою. Так і називали її в народі — Ілкою Прекрасною. Пишався батько своєю дочкою-красунею. Багато лицарів домагалися її руки. Особливо упадали коло Ілки молодий, з добрим серцем лицар Валентин і дикий, пристрасний лицар Нялаб, володар великого замку. Андрій Добош був не від того, щоб віддати дочку за могутнього володаря замку, але серце красуні обрало Валентина. Марно вмовляв її батько: вона відмовлялася виходити заміж за Нялаба. Зрештою, впертий батько вирішив, щоб суперечка була розв'язана на герці, в лицарському турнірі. Хто переможе, той і одружиться з Ілкою. Добош потай сподівався, що переможцем буде Нялаб, про якого слава йшла як про жодного разу не переможеного на полі бою воїна.

І от у місті Сас — так тоді звалося місто Берегово — почали готуватися до лицарського турніру. Сюди з'їжджалися лицарі в пишному вбранні, зі зброєносцями, на добрих конях з дорогоцінною збруєю. Всюди маяли прапори. Місто було вбране по-святковому. І ось нарешті настав день бойових змагань.

Зійшлися у двобої два супротивники — Валентин і Нялаб. Обидва знали, за що битимуться, — не тільки за лицарську славу. Вершники помчали назустріч один одному і зіткнулися зі страшенним гуркотом. Але сили були рівні, жоден не впав з коня, жоден не був забитий. І почалася вперта боротьба.

Ілка ні жива ні мертва стежила за герцем і від усього люблячого серця бажала перемоги Валентинові. Тріщали щити під ударами мечів і списів, іржали коні. Вершники знову й знову роз'їжджалися, щоб іще з більшим завзяттям кинутись у бій.

Довго билися лицарі, але зненацька Валентин, блискавично скориставшись необачністю Нялаба, скинув його з коня. За правилами лицарського турніру, Нялаб зазнав поразки...

Люди тішилися, бо пихатого Нялаба ніхто не любив, Ілка була щаслива, адже тепер вона могла стати дружиною Валентина.
Однак Нялаб не змирився з невдачею.

—    Ні! Ні! І ще раз ні! Клянуся небом і пеклом, що ілка буде моєю! — вигукував він у скаженій люті.

Невдовзі пішов поголос про те, що Нялаб став розбійником. Разом зі спільником, своїм сусідом Канковим, володарем Виноградівського замку, вони нападали на мирні села й міста, грабували, палили, і невдовзі стали пострахом всього краю. Сльози, кров, пожежі й плач лишали вони після себе.

Чутки про злочини Нялаба та його спільника Канкова дійшли до самої Буди. Король наказав покарати лицарів-розбійників і оголосив народне рушення. Нялаб на це не зважав і продовжував зі свого неприступного замку в Королеві творити своє чорне діло. Він нікого не боявся: адже його замок був розташований на крутій скелі серед широкої долини, якою бурхлива Тиса виривається на простір Дунайської низини.

Нялаб ні на мить не забував про Валентина, якого вважав головним винуватцем своїх злочинів. Дізнавшись, що Валентин вже поїхав до війська, яке збиралося проти нього, вирішив діяти негайно.

Щоб відволікти увагу розбійники підпалили на околиці села хату. Люди побігли туди гасити пожежу, Скориставшись з колотнечі, Нялаб увірвався в палац Валентина і, схопивши непритомну від страху Ілку, помчав з нею до свого замку.

Проте, не встиг він переправитись через Верку, як побачив вершника. Це був Валентин, який помітив над селом густий дим від пожежі й, занепокоєний, чимдуж помчав додому.

—    Нялаб? — упізнав він лицаря-розбійника з жінкою на сідлі. "Невже це Ілка?!" - подумав із жахом і помчав за викрадачем. Почалася дика гонитва. Проте кінь Нялаба під подвійною вагою почав уповільнювати біг.

—    Стій, злочинцю! Стій, розбійнику! — кричав йому Валентин, Нялаб вже бачив, що йому не втекти зі своєю здобиччю, і пекельна думка промайнула у нього в голові: якщо Ілка не буде його, то нехай не буде нічиєю! І за мить гострий кинджал стирчав у грудях Ілки.

—    Ось вона! Бери її собі! — гукнув він, обернувшись, і скинув тіло Ілки на землю, а сам стрибнув з конем у Верку, щоб переплисти на другий берег.

Але кінь зашпортався й, заплутавшись в очереті, потонув разом зі своїм вершником.

Так загинув свавільний і жорстокий Нялаб.

І тільки руїни замку, названого його ім'ям, що стоять на крутій скелі над Королевим, нагадують про лицаря-розбійника.

Ілка була похована на березі річки Верки, на тому місці, де вбивця скинув її з сідла.
 
Ховали її урочисто й велелюдно. Прийшло і військо, яке зібралося було, щоб покарати Нялаба. Кожен вояк набрав у свій шолом землі й висипав на могилу Ілки, яка загинула через свою вроду. Отак і виріс на очах у людей курган Красуні.