У Карпатах люди жили з давніх-давен. Будували собі хати біля річок - щоби поряд була вода і високий берег захищав від вітру. Збільшилося народу в горах, коли руську землю почала плюндрувати татарва. Тоді втікачі заполонили гори. Найбільше їх селилося коло найвищої гори. Чорною гора була для втікачів, що ховались біля неї від чорної біди. Чорною вона була і в очах ворогів, що не могли туди доступитися, бо там непрохідні нетрі. Так і понині називають ту гору Чорногорою.

Втікали сюди люди навіть з Києва. Говорили, що найбільше було золотарів, різьбарів, шевців, ткачів, кушнірів і музик, що сам князь казав їм в горах сховатися зі своїми скарбами.

Для свої роботи ці люди доста мали матеріалу. Тоді ще сила тисових лісів росла тут, а дичина просто кидалася людям попід ноги. Було з чого майструвати, шити і ткати.
 
Спочатку татари майже кожної весни та літа нишпорили по карпатських селах. Людям з гір було небезпечно виходити зі своїх схованок. Тож навіть і ті, що мріяли повернутися додому, лишилися навіки в горах. Вони розселилися по гірських закутках та й взялися за ґаздівство. Найбільшим їх багатством стала худоба. Адже хліба гірська земля не могла вродити на всіх. Хліб гірські люди шукали на рівнині. Кіньми вони везли в діл свою працю і мандрували по рівнинних і підгірських селах за хлібом.

Мандрівники їхали гуртом. Кожний ґазда мав коня, на якому їхав сам, і ще два-три коні зі своїм добром. Всі вони мали зброю, бо в дорозі всяке могло трапитись. Людей, що мешкали в горах, називали горянами. Коли їх стало так багато, що біля річок стало тісно, вони почали селитися вище в горах. Тих, що будувалися по верхах, називали верховинцями.

Подоляни завжди збігалися до гурту горян, щойно вони показувалися у селі у своїй одежині, зі своїми розцяцькованими кіньми. А щоб прикликати до свого добра якнайбільше купців, верховинці грали на сопілках. Люди вибігали з хат і перед своїми очима бачили свято. Всі подорожні, навіть жінки, їхали на конях. їх одежина була прикрашена, кінська збруя так само блищала від прикрас, сопілка кликала до танцю. Поки одні міняли гірські вироби на зерно, другі тягнули молодиць до танцю і співали:

"Гуцаласи, гуцаласи, гуцаласи дівка,
Вона би си не гуцала, якби не сопілка."

Коли міняти вже не було що, подорожні від'їздили. А їм услід діти, дівчата і парубки, натанцювавшись, жартом викрикували: "Гуцаки! Гуцкани! Гуцани! Гуцули!" Ще й співанку про них придумали:

"Гуп, гуц, гуцули на сивій кобилі,
Один їде на фостику, а другий на гриві.
Один їде на фостику та й в сопілку грає,
Другий їде та й на гриві й гриву розчесає.
Не той гуцул, не той гуцул, що загуцулився,
А той гуцул, а той гуцул, що в горах родився."

Так горяни, верховинці отримали нове ім'я — гуцули. Гуцул — це вершник, танцюрист, музика. Тому те нове ім'я так пристало до верховинців. Від нього й увесь край назвали Гуцульщина.