У далекому минулому берегівські гори були вкриті лісами-пущами, а біля західного їх підніжжя простягалося велике болото — Сірчаний мочар. V пущі водилась усяка звірина, росли дички, ягідні кущі, гриби, а в болоті було безліч дикої птиці — качки, гуси й лебеді.

Так ось, у цій пущі, далеко від людського житла, оселився пустельник — на невисокому пагорбі, на краю Сірчаного мочара, на галявині під старим дубом. Це був чоловік у літах. їв він лісові ягоди, гриби, плоди. Цілими днями молився.

Так минали дні за днями, роки за роками, в самоті. Одного разу він пішов до лісу назбирати собі дичок на вечерю й раптом почув дитячий плач. Пустельник пішов на той плач і побачив маленьке дівчатко. Дитина гірко плакала. Навколо не було нікого, ніхто не озивався. А дівчинка була така мала, що ледве стояла на ніжках і, звичайно, не могла розповісти, хто вона, звідки, хто її батьки, й імені свого не могла назвати.

Пустельник відніс дитинку в хижу, нагодував. Дівчинка перестала плакати й заснула. Дівчатко мало рум'янці на щічках, й він назвав її Ружею. Минали дні й роки. Ружа прихилилась до нього серцем й кликала татком, і він дуже полюбив її, усією душею упадав коло неї, навчив її грамоті.

Минав час. Дівчинка виросла й стала стрункою красунею. Названий батько почав умовляти її, щоб вона йшла в місто, шукала свого щастя межи людьми, а його лишила. Але дівчина нізащо не хотіла йти від свого коханого батька. І коли він постарівся, вона вела господарство й ходила за ним.

А у великому світі починались і закінчувались війни, спалахували повстання, мінялися королі, й зрештою сів на угорському престолі король Коломан, прозваний за любов до науки "Книжником". Зовні він вдався не дуже вродливим, можна навіть сказати — потворним, натомість був вельми войовничим. Задумав він поширити свої володіння й за Карпатами, захопити сусідську Галицьку Русь, скориставшись міжусобицею.
 

Призначив він збір війська в околиці Мукачівського замка. Поки військо збиралося, молодь розважалася полюванням. Погнавшись за пораненим оленем, один лицар заблукав у берегівських лісах, і там зустрів Ружу, яка збирала в лісі ягоди. Юнак був вражений надзвичайною красою дівчини, спинив коня й почав розпитувати — хто вона, як вона в такій глушині опинилася. Так вони розговорилися, і Ружа повела його до батька. Той ласкаво прийняв витязя і розповів, як він знайшов маленьку дівчинку, як виростив її, яка вона хороша, добра, що вона — єдина його втіха в житті.

Молодий лицар був так зачарований вродою Ружі, що відтоді щодня приїздив до хижі пустельника. В серцях у юнака й дівчини спалахнуло велике кохання. Коли настав час рушати в похід, молодий лицар наважився сватати Ружу, обіцяючи, що коли лишиться живий, то вони одружаться. Батько на це дав згоду.

Проте доля вирішила інакше. Якось дівчина збирала малину в лісі й наступила на гадюку, а та її вкусила. Бідолашна Ружа померла. Прибитий горем батько поховав її на лісовій галявині, під кущем дикої ружі й цілими днями сидів біля могили своєї коханої дочки.

За якийсь час Коломан повернувся з походу, вернувся й молодий лицар, наречений Ружі, але старий міг лише відвести його на її могилу. Глибока скорбота охопила молодого лицаря, і він довго стояв мовчки над могилою своєї коханої. Потім попросив у пустельника дозволу залишитись з ним, щоб не розлучатися з дорогою могилою.

Батько дівчини погодився, й вони лишились жити вдвох. Але тяжке горе остаточно підірвало сили старого, і він, відчуваючи наближення смерті, відкрив юнаку свою таємницю, що він — король Соломон, син короля Андрія від Анастасії Ярославни, дочки руського князя Ярослава Мудрого, що він усі ці роки тут спокутував свій гріх — пролиту людську кров у міжусобних чварах.

Померлого старого лицар поховав поруч з могилою Ружі й лишився у лісі жити відлюдником. Слава про нього рознеслася далеко, і до нього почали сходитись й інші знедолені. Вони спільно збудували церкву й монастир. Навколо утворилося селище, яке в пам'ять про смерть дівчини почало зватися Зміївкою.

Під час Реформації народ прийняв учення Кальвіна, й монастир зруйнували. Але церква лишилася. Зробили її реформатською, старі образи повиносили, фрески позамощували. Отак і досі стоїть ця старовинна церква над селом на пагорбі, зберігаючи таємниці давно минулих часів.