У Боржавській долині, на березі річки Броньки, поблизу села Суха Іршавського району на високій стрімкій горі колись стояла дерев'яна фортеця. Коли і хто її побудував, невідомо. За народними розповідями, жили в тій фортеці розбійники, які зі свого неприступного граду робили набіги на чужі володіння. Старшим над ними був воїн на ім'я Бринда. Мав він чарівного коня Татоша на трьох ногах, і скакав той Татош із гори на гору так, що жоден кінь не міг його наздогнати. Підкови у Татоша були припасовані до копит задом наперед, аби ніхто не зміг довідатися про його шлях.

Бринда був вродливий і сильний. Це був не простий розбійник. Ходила чутка, що він чимось насолив королівській владі. Ще подейкували, що його хтось із рідні скривдив, і він мстився за кривду. Словом, ніхто нічого про нього не знав до ладу, але були певні, що то був лицар.

Фортецю ватажок розбійників Бринда облаштував потаємними ходами. Звідси і ходила ватага на розбій. Простих людей Бринда не дозволяв чіпати. Грабував і карав вельмож. Часто просто викрадав родовитих панів і за них правив великі викупи, які треба було відносити на певне місце й у певний час.

Якщо його умови були порушені, то він просто вбивав свого заручника. Не раз влада намагалася влаштовувати йому пастку, але він був дуже обережним. У нього були спільники серед навколишніх мешканців. А що бідних він не чіпав, то й народ йому співчував і не виказував його.

Навпаки, якщо наближалося військо, то його відразу попереджали, і він своєчасно зникав.

Свої жертви Бринда ховав на галявині, серед лісу, далі від фортеці, в долині річки Броньки, де з часом утворилося ціле кладовище. Його й тепер можна знайти по надмогильних плитах, що стоять сторч.

Військо раз у раз оточувало фортецю, але розбійникам завжди вдавалося втекти, бо ходи під землею були заплутані, і вони завжди могли вийти далеко у ліс і сховатися в горах.

Дружини Бринда не мав. Але була у нього любка з місцевих селянок. Зустрілися вони якось у лісі, коли дівчина пішла по гриби. Сподобався їй стрункий, гарний лицар-розбійник. Звали її Лейлою.

Одного разу, коли у них було побачення в лісі, їх застала страшенна гроза. Бринда й повів кохану в свою фортецю через таємний хід. Вона запам'ятала місце. Це було нагромадження скель, кам'яних брил, серед яких зяяли щілини, входи у печери. Одна з цих печер і була входом до підземелля Бринди. Найпильніше око не могло помітити тут нічого, крім лігва дикого звіра.

Час минав. Почуття Бринди до Лейли згасло — він закохався в іншу красуню й уникав зустрічей з Лейлою. Вона почала стежити за ним — як дика кішка, ходила по його слідах. І одного разу таки переконалася в зраді свого коханця: побачила його зі своєю суперницею Василиною.

У серці Лейли спалахнула ненависть, що дорівнювала своєю силою колишньому коханню ошуканої, зрадженої жінки. Вона вирішила помститись зрадникові й донесла владі про потайний хід до Бриндової фортеці.

Того ж дня вирушив великий загін, щоб упіймати розбійників. Частина війська сховалась біля таємного виходу, а другий відділ з великим галасом оточив фортецю.

Бринда скочив у сідло, і Татош із замку перескочив на гору Водицю і опустився на велику кам'яну плиту, і нині на тій плиті видно сліди Бриндиного Татоша — три підкови. Однак вояки всі разом вистрілили в Бринду, і він упав, спливаючи кров'ю, на землю.

Решта розбійників, не підозрюючи пастки, вийшли з підземелля потайним ходом, а там на них з усіх боків напали озброєні люди.

Лейла підійшла до вмираючого Бринди й сказала:
— Це тобі за зраду!

Так загинув лицар-розбійник Бринда. І тільки могили на лісовій галявині з кам'яними брилами нагадують про нього.

Часто вночі місцеві лісники бачили білого лицаря на білому коні з трьома ногами, який грізно бив копитами по камінню. Це бувало тільки у дні повного місяця або ж напередодні Пасхи.