Дуже давно, коли мадяри кочували по причорноморських степах, їх почали тиснути печеніги. Князь Алмош надіслав до галицького князя посольство просити допомоги. У посольстві був і його внук, молодший Арпадів син — Коломан. Вродливий, стрункий юнак сподобався доньці галицького князя Мілоті. Закохані умовились, що Коломан через якийсь час, коли небезпека мине, зашле своїх сватів.

Чутка про вроду Мілоти встигла перейти й за Карпати. Почув про неї й боржавський князь Чорногор, удівець. Він вирішив посвататись до княжни.

Зважаючи на користь для династії, галицький князь дав свою згоду і видав Мілоту проти її волі заміж за Чорногора.

Князь Чорногор жив зі своєю молодою дружиною в Боржавському замку. Щастя його, проте, не було повним, він відчував, що серце дружини їсть невідома йому таємна гризота, яку він даремно намагався розвіяти.

Тим часом мадяри були розбиті печенігами і, тікаючи від них, стали на кордонах Галицької держави, просячи пропустити їх далі, на захід, через Карпати.

Галицький князь пропустив їх через свої землі, поставивши умову, щоб вони не чіпали його зятя — боржавського князя Чорногора, на що князь Алмош і його син Арпад дали урочисту згоду й заприсяглись її дотримати.

Перейшовши Верецьким перевалом Карпати, мадярське військо спустилося долиною Латориці до Мукачева й там сорок днів одпочивало після важкого переходу.

Дотримуючись угоди з галицьким князем, Арпад не чіпав володінь Чорногора й після перепочинку повів своє військо на Ужгород, де князем був Лаборець. Мадяри здобули Ужгород і три дні гучно святкували свою перемогу. Не радів лиш Арпадів син Коломан. Його серце роздирав жаль за Мілотою. Він хотів її побачити, що б там не було.

І ось, сказавши, що їде на лови, насправді вирушив зі своїм вірним слугою Станіславом шукати Мілоту. Не знаючи місцевості, вони довго блукали лісами й болотами, поки нарешті вийшли на берег Латориці. Змучені й потомлені, поснули.

Тут їх надибали вояки Чорногора, вислані вартувати князівські володіння. Вони взяли обох мандрівників у полон і повели в Боржавський замок до князя Чорногора. Коли йшли берегом Латориці, Станіслав несподівано кинувся в річку й відразу пірнув. Стріли, що полетіли слідом за ним, на щастя, не влучили у нього.

Привели Коломана в Боржавський замок до Чорногора. Той допитав полоненого, але Коломан не сказав, хто він є. Тоді князь наказав його замкнути в темницю в підземеллі замку.

Марно шукав Арпад сина — той зник. Не знайшовши сина, повів своє військо з Ужгорода далі на південь і обложив Земплинський замок. Тут його знайшов Станіслав і розповів про те, що трапилось. Арпад зняв з облоги Земплина великий загін найкращого війська і наказав визволити сина з Боржавського замку, забувши зопалу про клятву не чіпати володінь Чорногора.

Загін обложив замок, й почався кривавий бій. Захисники хоробро боронилися, відбиваючи всі приступи ворога. Сам Чорногор бився, як лютий звір. Проте сили були нерівні. Мадяри прорвалися крізь зовнішні оборонні споруди й удерлися у двір замку, Мілота, щоб не потрапити живою в руки ворога, одягла на голову шолом, взяла меч і стала у лави оборонців. Пішла битися й сторожа, залишивши підземелля замку без охорони.

Цим скористався Коломан і вибрався зі своєї темниці. Знявши зброю з убитого вояка, він кинувся на допомогу своїм. Дорогу йому заступив молодий оборонець замку, і він пробив його мечем.

Юнак упав, і шолом скотився з його голови. Коломан із жахом упізнав Мілоту. У відчаї він пробив собі груди мечем і впав поруч із коханою жінкою. Так їх і знайшли воїни Арпада після бою, коли всіх оборонців замку було перебито. Дізнавшись, що сталося, Арпад наказав зруйнувати і зрівняти із землею Боржавський замок.

і нині лише купа руїн та рови навколо них на околиці села Вари в долині Боржави бережуть пам'ять про нього вже понад тисячу років.