То було дуже давно. Як напали татари на нашу землю, то на ріці Калці була велика битва. Дванадцять руських князів з військом билися з ордою. Та не подужали бусурманів. Шістьох князів татари взяли в полон, а шестеро утекли після бою сюди, в гори. Найстарший татарський хан із пораненими та ослаблими вояками повернув назад, а мурзу з величезним загоном послав доганяти втікачів.

Тут, у горах, уже жили люди, і разом з тими шістьма князями та їх військом почали лаштуватись до бою, Загатили від гори до гори річку Лімницю високими мурами з грубих колод. Ті мури поставили один від одного на кілька метрів, а всередину наметали каміння, наносили глини. У мурах пробили отвори, аби вода мала куди йти. На ті отвори поробили великі двері, щоби воду можна було випускати, коли треба. Закрили вони ті двері, і набралося води стільки, як у морі.

Нижче тої загати був густий ліс. Понад дорогою усі високі дерева коло землі люди понадпилювали так, щоб їх можна було руками повалити, коли треба. Подекуди ще й вершки позв'язували мотузками, щоби одне дерево тягнуло друге, як почне падати. Обабіч всієї дороги через ліс так зробили. А потім князеві вояки та найсміливіші чоловіки та хлопці поховалися в лісі, в корчах замаскувалися, чекають.

І ось татарська кіннота в'їхала в ліс. Як передні вершники вже доїжджали до кінця лісу, хлопці за сигналом зозулі разом повалили підпиляні смереки. Що там почалося!.. Кого не вбило дерево відразу, того коні покалічені топтали копитами. Крики, стогін, прокляття, коні іржуть... Світ такого не бачив. Мало хто лишився живим, а хлопці-верховинці теж не чекали — сокирами, кілками, списами, мечами били татар.

Але татар багато. В ліс не всі зайшли: орда розтягнулася на кілька кілометрів. Мурза наказав своїм воякам:
— Розділіться на два загони! Одні хай уб'ють тих, що в засідці, а другі розчищають дорогу! Вперед! їх там мало!

Відступили хлопці-верховинці з лісу до загати. Підійшли туди й татари. А на мурах загати у великих казанах кипить смола, вода, всюди навалені купи каміння, великі колоди, довге кілля. Не лише чоловіки, а й жінки й дівчата билися. Чоловіки стріляють, відбиваються кілками, мечами, шаблями, а жінки — ллють татарам на голову окріп та киплячу смолу. Але татар надто багато — одні падають, а за ними нові лізуть, а руських захисників обмаль, і багато з них вже загинуло.

Бачить князь-король Данило, що біда, шкода йому людей, і сам вже поранений, але далі б'ється та інших заохочує:
—    Тримаймося, поки всі бусурмани підійдуть до загати!
Бачать татари, що наших мало, а мурза кричить:
—    Вперед, монголи! Ви півсвіту завоювали, хіба ж з отою жменькою не дасте ради? Вперед! Усі вперед!
І знов побігли татари до мурів, несуть драбини, а князь-король Данило гукає:
—    Гей, хлопці-верховинці! Викупайте їх у нашій водиці!

Відкрили двері в загаті, і ринула вода з такою страшною силою, що все татарське військо втопила. Мало хто врятувався — тільки ті, що десь на горбі лишилися.

Минуло кілька років, і вже сам хан з ордою суне. Київ, Галич узяли, спалили, людей повбивали... Біда, горе...

Почули про це верховинці. Понад кожною дорогою через Карпати почали пастки татарам готувати. Там річку перегородять, там на крутім схилі нарихтують каміння, аби зсунути ворогам на голови, там на гору натягають колоди, щоб потім покотити їх на військо, там понадпилюють обабіч доріг в лісах смереки, там з обох боків вузького проходу наскладають купи сухого хмизу, щоб підпалити, коли татарва зайде всередину.

Але хан татарський мав дуже велике військо, і хоч багато татар загинуло в пастках, а орда пре далі. Приготувались наші до бою і у відкритому полі. Прийшли на те поле і руські князі зі своїм військом, хоч і невеликим: вигинули під Києвом, Галичем, іншими містами. Верховинців більше було. Почався бій вище Перегінська на Закирничному... Де яка долинка була — заповнилася кров'ю. І біля Ясіня сіклися. Те місце називається Посічі. Бачить хан, що не переможе, і дав наказ відступати.

Відійшли татари, порадилися і спробували іти понад річку Стрий, і далі на Тухлю, але й там їх Захар Беркут винищив чимало.

Так само завзято билися верховинці і проти інших завойовників — польських та угорських. І панам не було в горах спокійного життя. В опришках навіть дівчата воювали. І до роботи бойки здібні. Що верховинець побачить, то вже й зробити може. Кожний чоловік і столяр, і стельмах, і бондар, і будівельник, і рільник, і худобу добре доглядає, і кожухи вміє шити, і мурувати, і полювати, і пасічникувати, а жінки як красно прядуть, тчуть, вишивають, плетуть рукавиці, светри. Ну, все-все, що лише треба людині, то самі собі зроблять. І музику красну мають, таж, певно, ви чули:

Ой ніхто так не заспіват, як молоді бойки,
А як підуть танцювати, скачуть полегойки.

Бойовиті, відважні, працьовиті наші предки були. Що жінки, що чоловіки, За те й назвали їх бойками. Бойко — то дуже славне ім'я, на увесь світ знане. А землю, де живуть бойки, називають Бойківщина.