Це сталося ще тоді, коли на Буковині не було лісу без вовка, що крав овець із кошар, і села без корчмаря, який пускав на людей горілчану ману.

Між двома селами стояла велика корчма. її господар фай-но говорив з гуцулами, але мав дідьчу душу: як у днину когось не обдурить, то цілу ніч трясе його пропасниця. Коли був ще бідний — не боявся, але коли випасся на людському карку — не міг очей заплющити: снилися опришки, що збігали на конях з гір і перевертали у його корчмі все догори дном.
Одного дня узяв торбу з грішми і несе до банку. Його наздогнав фірою опришок.
— Куди, газдо?
— Та до міста, Мошку.
— Візьми мене і сховай на фірі, бо довкола шибають опришки. Вони не люблять корчмарів.
— Добре, Мошку. Лягай там коліньми догори.

Опришок накрив корчмаря веріткою і соломою, їхали, скільки їхали, коли раптом:
— Пр-р-р, коники, бо опришки онде. Чуєш, корчмарю, нас уже чекають. Як маєш гроші, то давай сюди, бо все відберуть, та ще її кафтан тобі полатають.
— Мудра порада, ґаздо,— обізвався корчмар з-під соло ми і подав торбу з грішми.
— Будуть питати, то скажу, що везу дзвони до Сучави, а ти, Мошку, ані мур-мур. Чуєш?
— Де би я не чув таку добру пораду?

Їхали, скільки їхали, коли знову: пр-р-р!
— Хто ти є? — кричить опришок чужим басом.
— Бідний гуцул, папочку ласкавий,— відповідає він уже своїм голосом.
— Що везеш на фірі?
— Дзвони до Сучави.
— А гроші маєш?
— Ні, вельможний пане:
— Брешеш! Задурно не везеш — тобі заплатили. Ану, давай гроші, бо зараз тобі дзвони амінь заспівають.
— Помилуйте хрещену душу, паночку...
— Не милую! Гроші!..
— Ой-йой, пане, не вбивайте! — і опришок плеще по драбах, стогне і підстрибує.
— Нате, паночку, тільки пустіть, даруйте життя,— кричить він нарешті та й гепає торбою із грішми об сідельце.
— А чому раніше не давав? — і трась батогом по колесі.
— Ой-йой-йой!
— А тепер послухаємо, чи голосні дзвони везеш до Сучави,— опришок підняв сідальце і — ге-еп Мошка по самих колінах!

Корчмар, з якого вже геть чисто вивітрилась душа, відповів тремтячим голосом:
— Бам-м-м!

Опришок — трах його по руках! А Мошко:
— Бум-м-м!

Нарешті опришок лупнув його по пиці, а той — тоненьким жалісливим голосочком:
— Дзі-і-нь!
— Файні дзвони везеш, чоловіче. Щасливої дороги...
— Дякую.

Проїхали ще кавалок дороги. Опришок став, прогорнув солому і виполошив звідти корчмаря, як зайця з капусти:
— Вилізай, Мошку, і йди геть до дідька, бо як ще нас здибає такий геп-трах-бах, то ні тобі, пі мені вже не допоможе ніяке бам-бум-дзінь.

Корчмар зліз із фіри, як півтора нещастя.
— Ой, удавився б дідько торбою з грошима! Як їх забрати, чоловіче?
— Знайди опришка, попроси фаішєпько, може, що віддасть.
— Ой, боюся, ґаздо! -— і корчмар опустив вуха, як лопух у спеку.— Може, й ти підеш зі мною?
— І я боюся, Мошку. У того опришка дуже тяжка рука: як ударить, то п'ять слідів робить, а де вдарить — трава не росте. Іди вже ти сам: де відвага, там і щастя!
Корчмар зійшов з дорогії на чотири вітри і на п'ятий шум.