Консфуктишо-технічні прийоми зведення храмових споруд Повсюдне використання деревини як доступного, конструктивно-міцного та естетично привабливого місцевого будівельного матеріалу для зведення різних типів споруд зумовило розвиток у карпатському краї теслярського ремесла. Будівельна майстерність теслярів складалася віками, вбираючи досвід та практичні знання попередників. Цей досвід з часом набував значення традицій і передавався від покоління до покоління. Навички будівництва житлових і господарських споруд, на яких були відпрацьовані архітектурно-мистецькі та конструктивно-технічні прийоми, стали основою зведення й храмів.

 

Спорудження церкви доручалося найдосвідченішим майстрам, авторитетним у будівельній справі та визнаним громадою. Виховані на досвіді попередників, майстри були носіями певних традицій і навіть деяких секретів створення храмових споруд. Але й громада не залишалася осторонь щодо визначення характеру майбутньої церкви. Вона завжди орієнтувала будівничих на найбільш уподобаний односельцями зразок, визначала параметри храму. Такий симбіоз будівельної творчості сприяв створенню схожих, але неповторних у своїх формах церков.

 

У Карпатах для будівництва храмових споруд використовували, як правило, добірну деревину смереки (ялини) та дуба. У гірській місцевості, де переважали смерекові ліси, зокрема на Гуцульщині та Бойківщині, церкви та дзвіниці будували тільки зі смерекової деревини. Широке розповсюдження в низинній частині Закарпаття дібров сприяло повсюдному використанню тут деревини дуба при спорудженні храмових будівель. Дубовий зруб зустрічається й в інших регіонах Карпат і карпатського підгір'я, зокрема в буковинських та галицьких церквах.

 

Особлива увага приділялася заготівлі деревини для будівництва храму. Рубали дерево взимку або ранньої весни та витримували повалений ліс близько року. Тут слід звернути увагу й на розпил деревини. Як зазначає І. Могитич, промір довжини колод на лісозаготовках виконувався переважно сокирою, в якої довжина топорища становила 46 см. Пізніше проміри стали виконувати пилами, довжина яких була 138-140 см. тобто становила три довжини топорища. Отже, коли врахувати, що майже до початку XX ст. основною мірою довжини був лікоть, який дорівнює 46,24 см, то стає зрозумілим, чому параметри храмових споруд Карпат, точніше брусів зрубу, кратні 46,24 см. Для будівництва храму вибирали найзначніші та найвиразніші в естетичному плані місця, як правило, на високих пагорбах, щоб церкву було видно з усіх куточків поселення. Закладання храму освячували, а план споруди розмічав сам майстер за допомогою простих інструментів - мотузки і двох кілків. - які давали можливість на площадці легко окреслити коло, побудувати шестигранник, квадрат та інші геометричні фігури, встановити прямі кути. Передусім визначали параметри центрального зрубу - нави. фіксуючи кути кілками. Усі інші розміри споруди були похідними від довжини сторони квадрата центрального зрубу та його діагоналі.

 

Спеціальних фундаментів під храм не влаштовували. Нижній вінець зрубу встановлювали на каміння чи окоренки дерев, так звані стендари. Але при цьому особлива увага приділялася укладці підвалин. Для підвалин вибиралася смоляниста деревина смереки чи дуба значного перерізу та протісувалася на брус. Укладали спочатку чотири поперечні підвалини, якими визначали ДОВЖИНУ вівтаря, нави та бабинця; поздовжні шість підвалин відповідно фіксували ширину цих приміщень.

 

Повсюдно в Карпатах зруб церковних споруд виконували виключно з брусів, тобто з протесаних із чотирьох боків колод. На кутах бруси в'язали замками-врубками з лишком або без нього, залежно від системи. Найчастіше застосовувалася проста врубка з однобічнім чи двобічним вирізом. Така конструкція кутових з’єднань давала на рогах споруд невеличкі випуски. До більш пізніх кутових з'єднань відносяться замки без лишку - «канюк» та «риб'ячий хвіст». Бруси зрубу між собою ретельно припасовувалися, а з метою запобігання деформації та випирання стін їх поєднували ясеновими кілками-тиблями, забитими в просвердлені отвори. Тиблі розміщували вздовж стіни на відстані близько півтора метри один від одного і пронизували декілька брусів, залежно від їх перерізу, поєднуючи в суцільний масив стіни.

 

Одночасно з укладкою підвалин визначалися щодо розміщення входів, врубуючи одвірки у нижній вінець. Одвірки також виконували з добірної деревини значного перерізу та ретельно обробляли, максимально використовуючи виразні якості текстури матеріалу. Форма одвірків у карпатських храмах виключно прямокутна. Дія надання споруді більшої статичної стійкості зруб інколи зводили з невеликим нахилом усередину.

 

Значним досягненням народних майстрів було відпрацювання системи перекриття зрубу-кліті наметовим дахом. Його освоєння йшло від житлових та господарських споруд. У деяких регіонах України, зокрема на Поліссі, ще до недавнього часу зустрічалися наметові перекриття дахів господарських споруд.

 

Структура пірамідального даху була органічною до зрубу й випливала із самої суі і зрубної конструкції. З досвідом, квадратний чи прямокутний зруб перекрити наметовим рубленим з брусів верхом не викликало суттєвих ускладнень. Більше того, поступово створювалися умови дія розвитку ступінчастої системи завершень, що базувалася на чергуванні чотиригранних нахилених (у формі зрізаної піраміди) і прямовисних зрубів. Такий конструктивний прийом, визначений в історії української архітектури як залом, дав можливість не лише перекривати поступовим звуженням простір зрубу, але й розвинути його у висоту.

 

Цілком логічним є перекриття зрубу й системою заломів у разі створення восьмигранних завершень, але воно потребує конструктивного переходу від четверика до восьмерика. Цю проблему народні будівничі успішно подолали шляхом влаштування у верхній частині кліті зрізу у вигляді трикутника чи так званого паруса, або пандативи. Відповідно, верх квадратного чи прямокутного у плані зрубу набув форми восьмигранника, з якого й виростав каскад заломів верху.

 

Розглянута конструктивна система тектонічного остова храмових споруд характерна загалом для всіх шкіл карпатського регіону. Хоча в окремих церковних спорудах окрім зрубу застосовувалася й каркасна конструкція стін. Влаштовували також склепінчасті та плоскі по балках перекриті я. Зокрема, каркасна конструкція широко застосовувалась під час зведення веж над бабинцем лемківських церков та повсюдно у дзвіницях. Каркас зводили також з якісної деревини дубових чи смерекових брусів, з ретельним виконанням врубок та загалом із розумінням просторової робо ти елементів конструктивної системи.

 

Значна роль у формуванні зовнішнього вигляду храмових споруд відводилася дахам. Вирішуючи передусім суто практичні задачі захисту споруди від атмосферних опадів, народні майстри, як свідчать численні пам'ятки храмової архітектури краю, ніколи не забували про виразність форми, її пропорційний устрій, масштабність, силует і загалом про архітектурно-мистецький образ.

 

Повсюдно в карпатському регіоні, окрім наметових завершень, у храмових спорудах застосовувалася конструкція даху на кроквах. Риштування під покрівлю виконували з жердин - лат, які кріпили до кроков дерев'яними кілками. Як покрівельний матеріал використовували виключно ґонт. Причому ґонтом покривати не лише дахи, а й вертикальні поверхні стін. Виготовляли ґонт зі смерекової деревини. Відмінності стосуються хіба що деяких лемківських храмів, де для покриття дахів застосовували дубовий ґонт - так званий клин; він дещо товстіший, завдяки чому покриття даху стає більш виразним.

 

Вологий клімат Карпат, часті атмосферні опади потребували застосування конструктивних заходів захисту деревини від намокання. Тому для храмових споруд тут характерне влаштування опасань, піддашшя та галерей.

 

Більш давнім, конструктивно логічним і органічним для зрубу є піддашшя на своєрідних кронштейнах, утворюваних за рахунок поступового збільшення випусків вінців зрубу, так званих випустів. Ступінчасті чи профільовані виступи підтримували прогоничі, на які спиралися крокви даху; Отже, утворювався розлогий звис даху.

 

Галерея створювалася системою стовпців з підкосами та прогоничами, на які спиралися крокви дашка. Найчастіше влаштовували галерею з західного боку бабинця. Поставлені в ряд перед входом у храм на всю ширину бабинця стовпці з профільованими підкосами створювали своєрідну відкриту аркаду-ганок. Інколи галерея могла охоплювати бокові стіни бабинця та нави або навіть оперезувати всю споруду. Така галерея називається опасанням. Галереї, піддашшя та опасання характерні й для дзвіниць.

 

Вікна у храмах були невеличкі, їх прорізали між колодами. Пізніше, зі збільшенням отворів, прорізи почали обрамляти лутками. Влаштовували вікна у вівтарі, наві. рідко - у бабинці.

 

Будівництво храму завершувалося настиланням підлоги, для чого використовували широкі пластини завтовшки 5-7 см, а то й більше. За час існування храмові споруди неодноразово ремонтувалися та перебудовувалися. Тож їх конструктивний остов може подекуди характеризуватися і змішаними системами як результат нашарувань часу. Прикладом цьому можуть бути, зокрема, покриття дахів бляхою.

 

Ознайомлення з конструктивно-технічними прийомами храмобудування Карпат дає можливість зробити певні висновки Передусім, характерні природно-ландшафтні особливості регіонів, наявність тих чи інших природних будівельних матеріалів, зокрема деревини, суттєво позначилися на характері традиційного будівництва храмових споруд, вплинули на формування конструктивно-технічних прийомів їх зведення та архітектурно-пластичне трактування форм. Тому, розглядаючи традиційні дерев'яні церкви кожного регіону окремо, неважко впевнитися в регіональній спільності традицій конструктивного вирішення храмових споруд.

 

Природжене розуміння і витончене відчуття народними майстрами властивостей дерева як будівельного матеріалу набуте ними в результаті колективного досвіду, давало змогу не лише раціонально застосовувати матеріали, але й максимально використовувати їх виразні якості. Отже, досягалося правдиве відображення конструкцій в архітектурних формах: зовнішня форма випливає з конструктивної основи і визначається нею.