Русини Карпат (назва очевидно походить від індоєвропеського "роса" - вода) і русини Придніпров'я перебували в постійних контактах. Як свідчать поодинокі джерела, мешканці карпатських гір нерідко перебиралися на Схід і вступали в дружини київських князів. Карпатські русини славилися як відважні воїни у війську князя Олега, брали участь у поході київського князя на Царгород.

Тісні взаємозв'язки мешканців західних Карпат з Київською Руссю спричинилися до того, що в 992 р. київський князь Володимир приєднав білих хорватів до Київської Русі. Єдність релігій (у західних Карпатах християнську релігію поширили брати Кирило і Мефодій, ще до хрещення Русі у 988 p.), звичаїв, мови сприяли як економічному зміцненню західних околиць Русі, так і повсюдному прийняттю єдиної народної назви "русини", "руські" аж до Попраду з Дунайцем.

На Прикарпатті виникли і розвивалися школи — дяківки, осередки іконопису, переписування церковних книг. Піднявся освітній рівень мешканців Карпат, їх культура, мистецтво.

У другій половині XI ст. на ріці Сян розпочалося будівництво оборонної фортеці на заході Русі — міста Сянока, яке стало важливим адміністративним і торговим осередком. З Київської Русі прибули майстри-будівельники, котрі закладали в околиці Сянока нові оселі на руському праві. Польський дослідник Адам Фастнахт у книзі "Осадніцтво зємі Саноцкей" (Вроцлав, 1962) ствердив, що вже на початку будівельних робіт на цій землі були численні руські оселі, такі як Терепча, Межи- брід. Дубрівка Руська, Заболотці, Улич (пізніше Улюч), Лодина, Гломча, Тирява Сільна, Вільхівці, Сторожі Великі, Сторожі Малі, Костарівці, Половці, Чертеж, Прусик та інші. Вони існували на руському праві.

Руські села були й далі на захід — у долині Вислоки, вздовж Яселки. Серед найдавніших поселень у цих краях, заснованих на руському праві — Босько і Дошно. Руське населення було здавна корінним і на західних околицях теперішньої Лемківщини. Відомості про існування руських сіл на Пряшівщині походять з джерел XI—XII ст. Про високу густоту населення русинів аж поза Попрадом, Дунайцем свідчить їх міграція. Наприклад, у 1270 р. сини Марка Маріаші привели з гір за польською Щавницею — "з Явірок, Шляхтової, Білої та Чорної води русинів, яких поселено в селах Тепличка, Завадка та Порач" (М. Попович, Село Порач — "Нове життя", Пряшів, 20, 15 травня 1987). Межа руських поселень, за деякими даними, сягала Кракова і Ряшева на півночі.

У 1241 р. татаро-монгольська орда напала на Київську Русь. Втікачі з Русі знаходили сховок у карпатських горах і лісах, де можна було безпечніше пережити лихоліття. Є підстави гадати, що саме татаро-монгольська навала, яка досягла Карпат відтіснила на південь частину білих хорватів, котрі поселилися на території теперішньої Югославії (Сербо-Хорватія).

Процес формування української народності охопив як Наддніпрянщину, так і Галичину з Карпатами. Але у зв'язку з тим, що західноукраїнські землі на довгий час були політично відірвані від східної України, а також внаслідок діяльності політичних угруповань, що виступали проти нової народної і національної назви "Україна", "український", поширення цієї назви на західних околицях Русі було загальмоване. Назва "Україна" (її вперше згадує Київський літопис під 1187 р.) початково закріпилася в піснях і думах, а починаючи з XVI ст. вживається в офіційних документах та літературі. Давня назва "руський", "русин" подекуди на західноукраїнських землях збереглася дотепер (в Закарпатській області, Польщі, ЧСФР, Югославії, на еміграції). Вона рівноцінна сучасній і є свідченням спільного минулого українського народу. Назву "Русь-Україна" вживав історик М. Грушевський.

Слов'янські мови вчені-мовознавці поділяють на підгрупи: східну (українська, російська, білоруська), західну (польська, чеська, словацька й серболужицька), південну (болгарська, сербохорватська, македонська й словенська). Мови цих груп близькі за словниковим складом та граматичною будовою. Лемківські говірки, що зберегли ряд давньоруських архаїзмів, відносяться до діалектів української мови. Це переконливо довели відомий літератор і мовознавець Я. Головацький ("О язиці южноруськім, 1849), І. Верхратський ("Про говір галицьких лемків", 1902), вчені В. Гнатюк, Ф. Колесса, польські та чехословацькі дослідники, сучасні українські мовознавці.