ЯК ЯНОШИК СТАВ ЗВОЙНИКОМ

Жив собі в одному селі леґінь Яношик. Се було ще тоді, коли люди робили панщину. Отець його пе вернувся з війни, і Япошик жив лише з матір'ю.

Мати тяжко робила на панщині, захворіла і вмерла. Яно-гаик того дня не пішов па иапщішу, бо хотів поховати матір. Прийшли гайдуки:
— Ану марш па панщину!
— Та у мене мамка померла,— каже Яношик,— треба їй похорон зробити.
— Ми тобі зробимо похорон! — розсердилися гайдуки і по чали нагайками бити Яношика.
Яношик був дуже сильним, міг підняти шість повних міхів зерна. Ухопив він гайдуків, збив їх головами — і не цівкнули.

Над'їхав пан. Увидів мертвих гайдуків і загойкав:
— Буде тобі, хлопче, шибениця. Гей, слуги, до мене! В'я жіть його!

Та ще слуги не прибігли, а вже пан був на землі. Вихопив Яношик ніж і відрізав панові язик. Каже слуга:
— Не підходьте, бо біда буде. А пан більше ніким не буде командувати, нікому про вас нічого не скаже.

Слуги нічого Яношику не зробили. А він поховав мамку і пішов з того села. Знайшов Пинтю і Довбуша і почав із ними воювати проти панів.

Двадцять років нападав Яношик на панів. Потім одна баба вкрала від нього чарівний пояс, і він утратив силу. Так його пани убили. Потім убили Пинтю і Довбуша. І сі два погинули через зраду.

 

ПРО ЯНОШИКА

Давно була панщина. Тоді графи панували. Що граф задумав, то вшитко селяни мусили йому робити. Бо вій таку силу мав, що держав у себе бандурів. Проплачував їх місячно, і вони розказ мали: коли чоловік не хоче робити, то аби йому бити 5 палиць па хребет.

Граф Шандор наказав бандурам, аби у жнива вигнали людей цілого села, яке йому належало, збирати пшеницю. І всіх людей вигнали на роботу. Тоді у Сербії штудував Яношик і якраз ішов пішки додому па доволену, бо транспорту не було. Приходить додому, заходить до хижі, а мати його лежить на печі мертва. Він побіг до сусідів. Звідає малу дівчину:
— А де мій няньо?

Вона му говорить:
—- Матір твою бандури убили, а вітця прив'язав граф Шандор коневі до хвоста і погнав у своє обшаря.

У графа була пивниця, а там була дошка. Чоловіка клали па дошку, прив'язували мотузками ноги, руки, шию і закручували колесом, натягували чоловіка, а далі били. Яношик прибіг у пивницю, де якраз його вітця били бандури. Він обох бандурів убив, розв'язав вітця, побризкав водою, бо думав, що він ще живий, та не помогло.

Тоді Яношик узяв графського коня, сів на нього, приїхав па велику толоку, де паслася графська худоба. Там було 12 пастухів, що сокотили худобу. Були там коні, свині, вівці, корови. І каже Яношик, що бере одну вівцю, аби зарізати і спекти па обід. А пастухи хотіли його убити, усі 12 поклали свої балти йому на шию і на голову. Звідують, що він за один. Він уповів:
— Мій отець був добрий чоловік, а я мушу бути збойником, бо неправда у панів, а правда у збойника.

А далі заспівав собі пісню:

Кедь мене уб'єте,
Тут ня не лишіте,
Під зелену липу
Мене закопліте.

А там недалеко була велика зелена липа. Межи тими пастухами був старший. Каже він до Яношика:
— Хто ти такий і що ти собі думаєш?

А він каже, що думає від багатих брати, а бідним давати. Як се учули пастухи, то всю графську худобу розпустили, а самі сказали, що й вони йдуть з ним. Спекли барана, поїли. І пішли потім на графське поле. А там ціле село пшеницю збирає. Жони з малими дітьми. Одна жона хотіла поплекати дитину, бо була голодна, та прийшли два бандури, дитину вирвали і задули під корча, а її набили і загнали далі збирати пшеницю.

Один із тих пастухів увидів хлопчика, узяв у міх і поніс у ліс, де вони перебували. А вночі напали на графський двір, узяли ладу дукатів. Один каже, що треба сховати під камінь, другий каже, що у дупло,— котрий де, а один із них каже:
— Хіба то ми лиш так говорили, що будемо від багатих брати, а бідним давати?

А той, який прийшов з хлопчиком, говорить, що він за те, аби гроші розділити бідним, лише не хоче ділитися тим, що у нього в міху. І випустив хлопчика. А хлопчик почав бігати коло вогню. Узяли вони хлопчика з собою. Годували його тим, що й самі їли.

Як дізнався граф Шандор, що пастухи у лісі, то загнав 40 бандурів, аби піймали їх і Яношика живими. І уповів:
— Хто знайде Яношика, тому дам 40 тисяч дукатів.

Учули се Яношикові хлопці й почали готуватися побити бандурів. Яношик каже:
— Ми їм життя не давали і не відбираймо. А як будуть іти, тут дорогу перегородимо і спіймаємо їх.

Так вони і зробили. Піймали бапдурів, пов'язали, у віз пометали і привезли Шандорові у двір. Був пізній вечір. Старий граф каже синові:
— Іди спати!

А син каже, що доти не піде спати, доки не нап'ється з Яношика крові. У той час загриміло вікно і великий камінь упав у світлицю. То так Яношик передав графу письмо. Граф прочитав письмо, у яке був завитий камінь, і поникав у визір, а там усі його бандури пов'язані. Тоді узяв граф Шандор свою пушку, вибіг надвір і почав стріляти в бандурів. А пастухи і Яношик узяли всю зброю від бандурів. Доки упросили графа, мало їх живих зістало.

А граф до чого додумався? Послав у ліс дуже гарну циганку і вповів, щоби Яношика якось звела. Але циганці це не вдалося. Повернулася ні з чим. Граф Шандор задумав зробити гостину. Він дав розказ бандурам, аби йшли у село і аби позабирали свиней, курей, качок, гусей.

От і прийшли до одної жони, котра посадила квочку, квочку підняли з яєць, ще й жону побили. Пішли до другої — узяли порося. А челядь узнала, що Яношик від багатих відбирає, а бідним дає і донесла йому йвістку, що у графа буде велика гостина.

На гостині слуги мали показувати танці й пісні. А Яношик разом зі своїми хлопцями роздягли їх, самі ж убралися у те вбрання і пішли танцювати. Графи і графські жони зачали дуже плескати. А Яношик покрутив сокирою, далі задув нею — і сокира стала у стовпі. Гості увиділи, що на сокирі написано «збойник Яношик». Всі закаменіли. А Яношик каже:
— Гроші сюди! Платіть за танець!

Панство файпо заплатило за танець. А Яношикові хлопці пов'язали всіх, зайшли на кухню, де готувалася гостина. Поварів прив'язали до сулака. Потім скликали тих людей, від яких бандури позабирали свиней, гусей, качок. І люди їли все, що хто дав. Тоді Яношик узяв зібрані від графа і його гостей дукати і заплатив кожному за свині, за вівці, за все. Після цього поварів пустили, самі пішли у ліс. А Яношик зайшов до одної корчми.

У корчмі було багато людей, сиділи і читали газети. Вичитали, що хто імить Яношика, то за його голову дістане 40 тисяч дукатів. А один хлопець каже:
— Сорок тисяч дукатів мені би треба, айбо Яношикову голову за них би-м не дав.
— Чому? — питає Яношик.
— Бо то один справедливий чоловік: від багатих бере, а бідним дає.

Яношик за це дав тому хлопцеві грошей. Все те виділа корчмарка і дала знати графу. Прийшло багато бандурів, обступили корчму. Япошик хотів утікати, а корчмарка висипала йому під ноги блюдо гороху. Яношик посковзнувся і впав. Бандури імили його, зв'язали і поставили перед графом.

Настав час судити Яношика. І присудили повісити його на шибениці. Пан Шандор устав і каже:
— Най пас перепросить, то пустимо його на волю.

А Яношик каже:
— Ліпше ізгублюся, чим маю перепрошувати ненажерли вих панів.
І Яношика повісили. Айбо доти виріс той хлопчик, що його водили з собою збойники. І він водив добрих хлопців панів розбивати і бідних заступати.

 

ЯК ЯНОШИК ПЕРЕСКОЧИВ ДУНАЄЦЬ

Ходив по горах і заставав людям на дорозі, відбирав, що мали багаті, а худобним давав. То був хлоп! Через Дунаєць перескочив із скали на скалу. Повідають, що і тепер знаки на скелі, як перескакував через Дупаєць. Де скочив, там видно підкови.

 

ЯНОШИК І КОРЧМАРКА

Був такий збойник Яношик. То був хлоп! Силу мав і розум. Тому і не було над нього нікого. Та силу він менше показував — більше брав хитрістю. Як в історії з корчмаркою.

Була одна корчмарка. Чоловік у неї помер, сама господарювала. Гроші мала, та так їх ховала, що ніхто не знав, де. Дочувся про неї Яношик і каже хлопцям:
— Йдемо до корчмарки.
— Та як іти,— кажуть хлопці,— коли не знаємо, де що у неї сховано?
— Не біда. Якось ото буде,— заспокоїв їх капітан.

Прийшли до корчми. Яношик сказав хлопцям, щоб залишалися під вікнами, а він дасть команду співанкою, що мають робити. А Яношик був такий, що міг співанки складати. Зайшов Яношик до корчми, там сидять цияки, п'ють. Підійшов Яношик до корчмарки і собі попросив штамплик. Випив, кліпнув на корчмарку і каже:
— Що то музиканти мовчать?
— Нема кому грати,— відповідає корчмарка.
— Як нема кому? А мені, подорожньому,— каже Яношик.— Я плачу!

Яношика тут ніхто не знав. Подумали, що то якийсь багатий пан, подорожуючи, зайшов у ці краї. Коли вийняв і дав кожному музиканту по золотому, ті відразу заграли «чар-даш». Яношик, не довго думаючи, запросив корчмарку до танцю. А він був файний — сподобався корчмарці. Танцюють, аж корчма дрижить. Яношик заспівав:

Музиканти, грайте,
Не переставайте,
Доки я танцюю,
Ви, хлопці, чекайте.

Скінчився танець — сіли говорити. Яношик каже, що він нежонатий. А вона думає, що добре би мати такого чоловіка. Каже він:
— Я не бідний. Коби і жона така мені досталася.
— А може б, я підійшла вам за жону,— фіглює корчмарка.— І не стара, і не віспувата, і гроші маю.
— Якби ти мала гроші, то збойники їх давно відібрали б,— каже Яношик.
— А я держу їх у коморі в бочці під житом.

Як почув ото Япошик, сказав музикантам грати, а сам заспівав:

Корчмарочко мила,
Ходи танцювати,
Бо держиш в коморі
Під житом дукати.

Скінчився танець, сіли й говорять собі далі. Та тут почала дуже рипіти пилка, якою хлопці розрізали ретязі. Знову Яношик дав розказ музикантам, аби грали. Узяв корчмарку в танець і заспівав:

Дівку би хвалити,
Аби ня любила,
Пилку би мастити,
Аби не рипіла.

Хлопці зрозуміли і далі все робили дуже тихо. Після третього танцю корчмарка розповіла про все своє багатство. Коли музиканти заграли четвертий танець, Япошик заспівав:

Корчмарочко мила,
Ходи танцювати.
Коні у маштальпі —
Лиш би осідлати.
Що кому до того —
На коней сідайте,
Мені вороного
Коника лишайте.

Зрозуміли хлопці наказ капітана, сіли на коней і з насипаними у торби дукатами поскакали в ліс. А Яношик натанцювався, вийшов надвір, скочив на осідланого коня — і за ними.

 

ЯНОШИК І ДІВЧАТА

Яиошик був добрий збойник. Тому про нього пісні складали. У тих піснях співалося, який він файний і які у нього палаш і валашка з оцільованого заліза.

Раз ішли дівчата на яфини та й заспівали про Яношика. А віп був недалеко, почув дівчат і вийшов до них.
— Файна пісня,— каже.— Я вам за неї мушу заплатити.
І заплатив: кожній дав крамного полотна па сукні. А метра не мав, то міряв від бука до бука. Так робив, аби кожній однаково дісталося, бо всі три файно співали.