СЕЛО КОМЛУШ
Діялося це в ті часи, коли починалася панщина. Одної неділі в селі Богаревиці вийшли люди з церкви і бачать: в одній низині, де росла лоза,— вогнище. Підійшли ближче, аж там чоловік. Сказав, що зветься він Комловшій і хоче жити в їхньому селі. А що тут багато землі, то Комловшій порадив землю поділити, аби знати, де чия межа. Дали люди Компловшію землі під хату, а він як побудувався, засів стільки землі, що запросив до себе всю рідню. І почали рідні Комловшія гнати людей, щоб ті робили їм панщину. Звідти назва села Комлуш.
СЕЛО ГУДЯ
Жив давно-давно в королівському замку король та мав він полководця на ймення Гудя, який йому дуже вірно служив. Раз сів король обідати й сказав своєму полководцеві: "За вірну службу дарую тобі стільки землі, скільки об'їдеш на коні, доки я пообідаю". Сів Гудя на коня, взяв гостру шаблю в руки й маленькі папірці у торбину. В тих часах на цій околиці були чисті поля, були й густі ліси. Де їхав Гудя через ліс, там стинав шаблею корчі та дерева; де їхав полем, там кидав за собою папірці. Так позначив землю, яку він об'їхав. Ще король сидів при обіді, вже Гудя вернувся. Король подивився на поле, яке Гудя об'їхав, і подарував йому справді ту землю. Там оселився Гудя із своєю родиною. Потім оселилися там інші люди.
СЕЛО ДРАГОВЕ
Чи знаєте, як по-румунськи кличуть чорта? Драк. Від цього слова і походить назва села Драгового. Захотіла якось Марія-Терезія серед літа провезтися саньми, її міністри дорадилися, що зроблять то у Солотвині — насигоіять на дорогу солі, і можна буде возитися на санях, як по снігу.
Коли цариця їхала у
Солотвино, то за Хустом із заднього колеса її карети вискочив залевчиик.
Аби колесо не злізло з тенгля, бо тоді би карета перевернулася, один
вояк, що увидів поломку, замість залевчника засунув палець. І так біг за
каретою аж до Тячева.
Цариця виділа, що вояк
біжить за каретою, та лише у Тячеві зрозуміла чому. Коли карета стала —
вояк відійшов убік. Цариця звідує, хто то був. А їй кажуть:
— Якийсь драк.
Цариця розпорядилася:
— Приведіть сюди Драка!
Гойкають:
— Драк! Драк!
Та
ніхто не йде. Бо того вояка звали не Драком, а Рігаком. Тоді цариця
розпорядилася найти вояка, у котрого перст буде у коломазі. Найшли його,
привели.
— Ти - Драк?
— Я Рішко!
А цариця — трісь його:
— Ти є Драк! Усі оті полонини твої і оті поля твої.
Пани відразу записали у
книгу прізвище того вояка. Записали за ним усі землі, на котрі показала
цариця. І місце, де він поселився записали так — Дракове. А люди почали
називати Драговим.
СЕЛО БІЛКИ
Старі люди кажуть, що Білки давно називали Комарварошом. Тому що у цих місцях виводилися комарі.
Купив це село один
великий граф. Прийшов на оглядини й увидів дуже файну дівку. І захотів
забрати її собі за служницю. Та Білька — так звали дівчину — вирвалася
із рук графських слуг, побігла до ріки і втопилася. Люди почали називати
ріку Білчиною, Білкою. А потім і село так назвали.
Нелегко було
поселитися на панській землі, і люди будували собі хижі, де хто міг.
Тому у села є кілька присілків: Новоселиця, Горб, Зовдуновиця,
Телятинець, Ковбасово, Пін-жовиця. Літом білківчани не встигали обробити
усю землю графа, і він принаджував до себе втікачів від інших панів.
Правда, для них виділив дуже неврожайні землі. Там вони селилися, і
назвали своє поселення Новоселицею.
А хто не хотів панщину
робити, осіли на горбі. Хата від хати далеко. Той присілок так і
назвали: Горб. Якийсь Завдун також не хотів робити панщину і поселився у
лісі. Поселення, що виникло там, потім назвали на його честь
Завдуновицею.
Немало людей, що не
хотіли робити панщини, жили коло самої ріки. Ріка розливалася і заливала
хижі. Граф потім дозволив переселитися ближче до села, на поля, де
випасалися його телята. Нове поселення назвали Телятинцем, а старе
запустіло. Що там колись жили люди, говорить назва поля — Церквище.
Церкву у тому старому поселенні спалили татари.
Мали притулок у цих
місцях і злодії. Вони ходили за Бужору і крали там худобу. Приганяли до
себе, різали і робили ковбаси. їх поселення назвали Ковбасовим.
Злодії із Ковбасова
зустрілися якось із Пинтею. Покликали його до себе перезимувати одну
зиму. Айбо Пинтя, як увидів, що вони злодії, не захотів у них жити. Він
дав собі зробити хижку-зимівку на другому місці. Потім поселилися там
інші люди і назвали своє поселення Пінковицею.
СЕЛО БІЛОВАРЦІ
Про село Біловарці люди кажуть так: "З одного боку вода, з другого боку камінь, а між ними Біловарці". Але й на це бідне село злакомилися угорські пани. Якимось способом купив собі село пан Бейла.
На горі Голиці Бейла
наказав збудувати собі дерев'яний замок. І записали у панські книги не
стару назву села, а по-угорськи: Бейловар — "Бейлів замок".
Дуже доткав той пан
людям. І одної ночі вони підпалили замок. Бейла згорів разом із замком.
Та придумана паном назва села вже була вписана в усякі книги. Так і до
днесь називається село Біловарцями.
СЕЛО ВЕРЯЦЯ
Веряця — то від воріт. Так переробили по-угорськи українське слово "ворота". А воріт навколо села було немало. Втікачі із Королева поселилися тут під горою. А граф, аби у ліс не ходили, гриби не збирали, дров не рубали, дичину не били, на всіх дорогах поставив ворота, а в інших місцях — огорожу. І ходила там варта. А люди з інших сіл говорили про Веряцю, що у ній сто воріт і сто бід. Від тих воріт і походить назва села.
СЕЛО ІЗА
Колись там, де тепер Іза, було поле. А село було на тому місці, де тепер присілок Городилово. Туди часто розливалася ріка, і люди переселилися на поле, що називається Дубровки. Айбо ріка заливала їх і там. І вони заснували село на новому місці, яке подарувала їм жона хустського воєводи Ізабелла за те, що обороняли Хуст від турків.
Село називали спершу
Ізабеллиним, а потім коротко — Ізою. За подаровану землю ізяни
відробляли тяжку панщину. В інших селах панщина була меншою, як у Ізі,
тому ніхто не хотів віддавати свою доньку за ізянського хлопця. І вони
мусили дівчат красти. Украде хто — відразу до попа в Хуст, а той
обвінчає, то хіба їх смерть розлучить.
У Ізабелли були два
вірні слуги, брати Ороси. На старість вона відпустила Оросів жити в Ізу і
звільнила братів і їх потомків від панщини. Так у селі з'явилися нямеші
— вільні від панщини селяни. Вони жили за потічком, що тече через Ізу. В
їх двір не могли зайти бандури. Так що нямеші були ніби пани. І той
потік тому назвали Пановцем. Люди, коли утікали від бандурів, переходили
Пановець і у дворах Оросів ховалися.
ЯК ЗАВЕЛИ ПАНЩИНУ У СЛАВСЬКУ
Давно люди були вільні. Де хотіли, там вівці пасли, де мали дяку, там рубали ліс, робили поля і будувалися. Коли треба було — працювали, а коли хотіли—відпочивали. Славно жили, тому так ї село назвали — Славським.
Та купила ті землі
якась Ізабелла і почала заводити свої порядки. Видала закон, за яким усі
мали робити панщину. І ще від кожної челядини платити поголовне. Хто
мав хижу, мусив платити димове. Хто худобу — рогове. Хто бджоли —
очкове. Хочеш гриби чи ягоди збирати — плати лісове. А ще у тому законі
було записано, що муку можна молоти лише У млині, який належав Ізабеллі,
із села без дозволу пані не можна відлучатися. Хто не послухався
рояказу, того майно Ізабелла забирала Собі, а винного били, як бубен.
Приказала Ізабелла
серед села вибудувати собі замок. Товсті дерев'яні стіни, високі доокола
мури із каменю. І озброєні слуги. Живе там Ізабелла, товстіє на
людській біді.
Був у селі дяк.
Попросили його люди, аби написав царю про їх біду. Написав дяк, як
Ізабелла збиткується над людьми, а в кінці переписав усіх, хто на неї
скаржився. Поставили люди напроти своїх прізвищ хрестики, бо писати не
знали, і відправили з листом трьох людей до царя. Дійшли до царя,
вислухав він і пообіцяв допомогти. І допоміг. Та не селянам, а Ізабеллі.
Переслав їй лист із підписами людей, а вона викликала у село військо, і
всіх били-карували, скільки хотіли. А село тих вояків мусило годувати.
Видять люди: ще більша біда. І пішли панщину робити.
ПОЛОНИНА ДАРВАЙКА
Давно в горах ходило багато опришків. Вони розбивали панів, а золото закопували в землю. Закопували далеко від сіл, в полонинах. А щоб не забути, де закопали, щоб потім можна було скарби відшукати, придумували назви гір.
Ту, що найвище
стримить між іншими, назвали Стримбою. Дві иайгарніші назвали Красною
(гарною) і Ружею (квіткою). Ще дві — Яворовець і Барвінок: на одній горі
ростуть явори, на другій — барвінок. Одна полонина нічим не виділялася,
то їй не придумали назви.
Коли настала панщина,
то всі полонини перейшли до пана. Його бириші списали полонини, пан
послав гайдуків і заборонив на тих полонинах пасти худобу. Гайдуки знали
і про Стримбу, і про Красну, і про Ружу, і про Барвінок, і про
Яворовець. Заїмали на цих полонинах худобу, карали людей, бо такий мали
розказ від пана. А за ту полонину, що не мала назви, нічого людям не
казали. Там і паслася худоба колочавців.
— Цю полонину подарував нам пан,— стали говорити.
І дали тій полонині
назву Дарвайка — подарована. Та потім бириші дізналися, що є полонина
Дарвайка, яка не числиться у панському списку, й дали і її записати в
книги. Так і Дарвайка стала панською.
БУДІВНИЦТВО ХУСТСЬКОГО ЗАМКУ
Давно то було, сімсот років тому. Наш край був укритий великими лісами, а де була рівнина і ліс розкорчований, то там землі були дуже родючі.
Приїхав якось сюди
воєвода Хуст на лови. Полюбилися йому сі місця. І захотів тут жити на
якійсь горі, аби видіти все своє багатство. А там, де тепер стоїть
замок, не було гори, лише невелике підвищення. І здумав Хуст на тому
підвищенні вчинити гору, а на горі, на самому вершечку, вибудувати
замок. І завів воєвода панщину. З усіх сіл мусили йти люди відробляти
панщину на будівництві замку.
Дуже тяжко було
зводити той замок: каміння близько не було, носили і глину здалека, і
воду. І каміння, і глину носили в бесагах на плечах, бо тоді ніякого
транспорту не було. Люди робили день і ніч, доки не наносили цілу гору,
висотою понад сто метрів. На вершку гори почали будувати замок. Можна
казати, що замок побудовано на кістках людей, бо не один умер па тім
будівництві.
В окремих місцях пан
розпорядився мурувати стіни із малтера, замішаного на білкові з яєць, бо
такий малтер дуже міцно держить. Люди з голоду пухли, айбо всі курячі,
гусячі, качачі, навіть потячі яйця мусили здавати на будівництво замку.
Коли замок був
готовий, зробили довкола гори гвинтову дорогу, аби можна у замок возом
в'їхати. На випадок, коли би вороги напали на замок, у ньому не було
двох речей — колодязя та підземного ходу. Примусили людей копати
колодязь і підземний хід. Гайдуки стояли з палицями і підганяли людей,
аби швидше копали. Сто п'ятдесят метрів у глибину виконали, поки дійшли
до води. Три роки затратили на колодязь. А підземний хід від Хустського
до Королівського замку рили дев'ять років.
Коли все було готове,
воєвода Хуст поселився у замку. Привів з собою багато війська, привів у
замок свою жону Тису та двоє дітей — доньку.
КОЛИ МУРУВАЛИ БІЛУ МАКОВИЦЮ
Коли мурували білу Маковицю,
Гонили на панське убогу вдовицю.
Єдну неділеньку ґазду поховала,
Другу неділеньку сина породила.
В три дні по породі на панське єй гнали,
На панське єй гнали, иокоя не дали.
На панське ся брала, горенько плакала,
В слезах купаного сина повивала.
На єдной ручечці синочка тримала,
А з другов рученьков камені давала.
Каміння давала, горенько плакала,
Горенько плакала, озера глядала:
"Плавай же ти, сину, в глибокім озері,
Не зазнав ти отця, не зазнані матері.
Утопить тя мати, не будеш єй знати,
Будеш там, в озері, як рибка плавати.
Ти будеш в озері, як рибка плавати,
Я під Маковицьов до смерті плакати".
БУДІВНИЦТВО МУКАЧІВСЬКОГО ЗАМКУ