Громадсько-політичний центр західноукраїнського краю
Степан Макарчук
Становище Львова як австрійського адміністративного центру так званого Королівства Галичини і Володимирії, розташованого на українській історико-етнічній території, але населеного поляками, євреями, українцями та в невеликій кількості людьми інших національностей, уже саме по собі ніби передбачало постійні конфліктні ситуації у відносинах між державою та згаданими національностями, а також між самими тими національностями. Приєднані Австрією у 1772 р. польські і українські землі скорочено назвали Галичиною (Galizien), хоч застосування цієї назви щодо польської частини приєднаної провінції не мало ніяких підстав і було для неї штучним. Найвищий державний чиновник "королівства" спочатку називався губернатором, а з 1854 р. - намісником. Оскільки у своїй внутрішній політиці в приєднаному польсько-українському краї монархічна австрійська влада спиралася на соціально близькі їй польські маґнатсько-шляхетські прошарки, з часом структура управління краєм набула двоповерховості. Нижній поверх влади становили польські за кадрами чиновників, мовою, захистом інтересів національності повітові і крайові установи, верхній - віденський з цісарем і імперським урядом на чолі, що був зацікавлений у забезпеченні державного порядку та спокою у східній провінції, справному надходженні з неї податкових та інших доходів.
Остаточно порядок цей був узаконений в 1867-1869 pp., коли Галичина одержала статус крайової, по-суті, польської автономії. Такий стан в основі не змінювався аж до 1914 р. І якщо при цьому польські соціальні низи бодай не ущемлялися в задоволенні національних потреб у справі освіти, користування мовою у спілкуванні з органами державного управління і судівництва, то українська частина населення не мала і того. Соціал-демок-ратичний часопис "Земля і воля" не дуже перебільшував ситуацію, коли писав:"... Український народ живе в польськім П'ємонті, де тратять обов'язуючу силу австрійські закони, де польські пануючі класи стали такими абсолютними панами, супроти яких австрійські міністри являються не тільки безсильними, але прямо - їх наймитами"1
Українська частина населення, насамперед інтелігентні прошарки, також селянство, а з кінця XIX ст. і робітництво, не мирилася з цим і завжди прагнула вибороти собі рівні національні права, домогтися кращих соціальних умов життя.
Як і для багатьох інших народів Європи, 1848 р. став для українців (русинів) Австрії весною національного пробудження і розвою. Саме у травні 1848 р. у Львові виникла перша національна політична організація українців - Головна Руська Рада на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. Вже тоді Рада сформулювала далекосяжну вимогу виділення українських земель із складу австрійських багатонаціональних провінцій Галичини, Буковини і Пожонського (з центром у Братіславі) намістництва в окремий український коронний край з місцевою українською адміністрацією і самоуправлінням.
В "Прошений руського народа в Галиции..." до цісаря Фердинанда, яке Головна Руська Рада подала 10 травня 1848 p., ставились вимоги "заведення руської мови в сільських і міських школах тих округів Галичини, де русини творять загал, або більшість людності, заведення руської мови в вищих школах тих самих округів, опублікування всіх державних та крайових законів і цісарських постанов, окрім німецької та польської, також руською мовою, далі того, аби урядники в Східній Галичині знали також руську народну мову, розширення студій руського духовенства в руській мові, зрівняння прав руського духовенства з правами польського та австрійського, а нарешті того, аби всі народні уряди та публічні служби доступні були також русинам"2. Як відомо, спочатку двір на просьби ГРР і українського руху, взагалі, давав позитивні відповіді3. Та вже з призначенням у 1849 р. намісником Галичини польського графа А. Голуховського стало зрозуміло, що Відень обрав за свого союзника в Галичині польське панство. Крах національних ілюзій українського руху на цілі наступні десятиліття негативно позначився на чіткості його програмних ідей, насамперед на його організаційній сконсолідованості. Основну частину діячів, що приєдналися до національного руху під гаслами ГРР, охопила зневіра у власні сили, розчарування в надіях на віденський двір, і вона звернула свої погляди у бік державної Русі - царської Росії. Росія, в особі різних місіонерів "общерусскости", позитивно відгукнулася на ті погляди, всіляко їх підтримала і заохочувала. Отож започаткований 1848 р. український визвольний рух вже від початку 60-х pp. на шкоду собі роздвоюється на два крила - на рух так званих "общеросів" і на рух народовців. Причому перший напрямок під багатьма оглядами аж до початку 80-х pp. мав перевагу над другим. В таборі "общеросів" опинилися інтелектуальні світила Д. Зубрицький, Я. Головацький, В. Шараневич, Б. Дідицький, В. Площанський, В. Наумович. Як писав В. Гнатюк, вони "до кінця 70-их років мали перевагу, маючи за собою за впливом "святоюрців" майже всіх попів (з невеликими виїмками) та більшість урядників, отже й більшість тодішньої інтелігенції"4. Вже в 50-х pp. під їх вплив перейшла "Зоря Галицька", що виходила до 1857 р. В 1861 р. вони почали видавати професійно якісну, як на той час, газету "Слово", що виходила до 1887 р., мали в своїх руках Народний Дім у Львові та відповідну матеріальну фундацію, якій за заповітом М. Качковського дісталися 60 000 гульденів. При Народному Домі діяли бібліотека, бурси, Ставропігійський інститут зі своїм видавництвом. Велику культурно-освітню і видавничу роботу провадило засноване ще 1848 р. товариство "Галицько-Руська Матиця". В 1874 р. "общероси" організували розраховане на масову роботу серед селянства культурно-освітнє "Общество им. Качковского". З 1876 р. у Львові "Общество" почало видавати книжечки просвітницького характеру "не конечно чистым русским языком, а таким, щоб і мала дитина порозуміла і з того користала"5. Свої звітні річні збори Товариство ім. М. Качковського проводило у різних містах Галичини, але у Львові вони відбувалися найчастіше: в 1876, 1877, 1882, 1891, 1899 роках. Для координації політичної діяльності серед "руського народу" в 1870 р. "общероси" створили товариство "Руска Рада" (з часом підкреслено "Русска Рада"), що взяла на себе організацію нарад і виборних кампаній, діяльності "русских" послів у віденському парламенті і Галицькому крайовому Сеймі. В 70-х pp. практично всі посли від української частини Галичини були репрезентовані "общеросами", або, як їх ще називали, москвофілами.
Ідеологія "общеросов", або інакше "объединителей", в 70-х pp. переважала серед українських студентів, що виявило себе у заснуванні "Академічного кружка". Хоч члени товариства "АК" могли одночасно бути членами іншого студентського товариства - "Дружній лихвар", усе ж керівництво першого завжди засуджувало "сепаратистів" з другого. В 1875-1877 рр. "АК" видавав літературний журнал "Друг", на сторінках якого друкувалися студенти М. Павлик та І. Франко, поміщав свої листи М. Драгоманов. Кілька разів (у 1876 і 1880 pp.) національно свідомі українські студенти робили спроби об'єднати студентські товариства, проте вже від 1880 р. "АК" аж до його заборони в 1894 р. був під неподільним впливом москвофільства, відвертим апологетом якого став студент В. Дудикевич. Після заборони "АК" москвофільсько настроєні студенти в 1894 р. утворили нове студентське товариство "Друг". Йому вдалося проіснувати аж до 1939 року.
На тлі течії "общеросів" позиції народовського суспільно-політичного і культурно-освітнього напряму аж до 80-х pp. були помітно слабшими. Народовці вважали русинів Галичини органічною частиною українського народу, самобутнього й окремішнього, однаково відмінного як від поляків, так і від росіян. Ця основоположна ідея визначала історичні цілі руху, форми роботи серед народної маси, практичні політичні заяви і дії його репрезентантів. В 60-70-х pp. носіями народовської (національної) ідеї стало молодше стосовно до діячів 1848 р. покоління. Першою практичною дією цього покоління в інтересах національної справи став розрив з польськістю в побуті галицьких інтелігентних родин. "Доперва в 1860 p., - згадував К. Устиянович, - запалала та сама молодіж вогнем патріотизму руського і кинулась вводити мову руську в родинні руські круги на селах Галичини"6. Старша ж Генерація інтелігенції через свій "аристократизм",
зверхній погляд на соціальні низи не могла повернути в бік народної мови, а стала на шлях творення "язика висшого слога", власне штучного "язичія".
Молоду течію репрезентували письменники і публіцисти Кость Горбаль, Федір Заревич, Ксенофонт Климкович, Володимир Шашкевич. Вони видавали у Львові часописи "Вечерниці" (1862-1863), "Мета" (1863-1865), "Нива" (1865), "Русалка" (1866), газету "Русь" (1867). Брак матеріальних та інших засобів, однак, не давав можливості закріпити публіцистичні починання, надати їм належну стійкість. Певний етап у зміцненні національного руху був пов'язаний із заснуванням у 1867 р. за допомогою наддніпрянців видання наукового і літературного часопису "Правда", що від 1872 р. набув літературно-політичного характеру. Організаторами й авторами часопису були А. Вахнянин, В. Барвінський, О. Огоновський, Ю. Романчукта ін. З 1876 р. головним редактором став молодий публіцист і літератор Володимир Барвінський. "Правда" з перервами виходила до 1880 року7. Крім неї, в 1870-1872 pp. видавалася ще газета "Основа".
Часописом, який на ділі виявився органом народовської течії, стала заснована у 1880 р. газета "Діло". Можна сказати, що рік заснування "Діла" був з певного погляду стартовим: від нього народовство почало брати гору над старорусинством і впродовж одного десятиріччя перетворилося в домінуючу політичну течію українського руху.
А старт робився в умовах зовсім невигідного співвідношення позицій різних громадських політичних сил українського суспільства в Галичині.
З нагоди свого двадцятип'ятирічного ювілею газета "Діло" так характеризувала умови, в яких дійшло до її заснування:"... нині й годі собі уявити, як дрібним і незначним був сей табір (народовський - С. М.) в 70-і роки, як слабосильно репрезентувався він супроти домінуючого тоді табору москвофільствуючих "рутенців"; яким слабим огником блимала тоді у нас національна думка. Місячник "Правда" як одинокий орган, переважно літературного змісту, "Руска Бесіда", "Просвіта", містячися в однім спільнім льокалі, та скромне товариство ім. Шевченка як осередки - зародки нашого культурного життя, а в кінці проживаюче в комірнім у "Бесіди" мізерне товариство студентське - от і уся тодішня організація та сила народного табору"8. Пояснимо до цього, що як український клуб "Руська Бесіда" була заснована у Львові в 1860 р. Юліяном Лаврівським. Згодом її опановували раз "общероси", раз народовці, але з 1864 р. вона вже на постійно залишилася в руках національно свідомих українців. У тому ж таки році організовано театр "Руської Бесіди", що започаткував українське театральне життя у Львові та Галичині, (проіснував до 1923 p.). Товариство "Просвіта" виникло 1868 р. Його засновниками стали українські студенти на чолі з А. Вахнянином. Метою товариства було залучення народу до громадського життя, освіти, досягнень української культури, ширення знань. Завданням гуртування літературно-мистецьких сил мало служити створення у 1873 р. Літературного товариства ім. Шевченка. Спочатку товариство видавало книжечки просвітнього характеру, а з часом - літературний часопис "Зоря". Роком раніше від заснування "Діла" з ініціативи Ю. Романчука у Львові почала виходити народовська газета "Батьківщина", якийсь час її редактором був М. Павлик (1888-1889). Газета проіснувала до 1893 р. В 1885 р. діячі народовського напрямку Олександр Огоновський, Юліян Романчук, Омелян Огоновський, Василь Нагірний, Кость Левицький та ін. для координації всіх ланок громадсько-політичного та культурно-освітнього життя українців Галичини утворили Народну Раду. Крім того, Народна Рада мала стати противагою "Руській Раді", що й далі намагалась нав'язувати галичанам антиісторичну ідею національного "объединения" з росіянами.
Проте утворення "Народної Ради" не надало українському народовству характеру політичної партії. За характером організаційної і політичної діяльності вона залишалася просто суспільно-політичною течією, щоправда, виступала з багатьма ініціативами, але не мала чіткої наукової програми. Юліан Романчук від 1883 р. був послом сейму, а після виборів 1889 р. став головою українського сеймового клубу. На тій ниві він відзначився своїми поданнями на розгляд сейму питань про українське шкільництво, чимало з яких знаходили позитивні вирішення.
Вперше український рух у Львові і Галичині піднявся до рівня організації політичної партії у 1890 p., коли Іван Франко і Михайло Павлик заснували Русько-Українську Радикальну партію. Треба, однак, сказати, що ця партія увібрала в себе не тільки визвольні традиції народовства, але також багато ідей та досвіду політичної діяльності так званих інтернаціональних організацій львівського і галицького пролетаріату. Засновники РУРП Іван Франко і Михайло Павлик разом з українцем Иосифом Данилюком та поляками Антоні Маньковським і Болеславом Червенським були членами першого у Львові робітничого соціалістського комітету, що виник наприкінці 1878 р. при газеті "Ргаса". І. Франко спільно з поляком Б. Червенським і євреєм Л. Ірлендером у 1889 р. склав "Програму галицьких соціалістів", протягом кількох років, так само як і М. Павлик, був співредактором "Ргасу" і опублікував у ній цілу серію статей, що пізніше вийшли окремою книжкою "О ргасу".
Багатонаціональним за складом був організаційний комітет, що мав намір ще в 1881 р. утворити в Галичині робітничу партію. До комітету входили українці Михайло Драбик і Иосиф Данилюк та поляки Антоні Маньковський і Францішек Стемпель. Проте ідейно-політичні цілі польського і українського суспільних рухів Галичини загалом у 80-х pp. були діаметрально протилежними, що не могло не відбиватися на позиціях польських і українських діячів, які діяли серед міського робітництва і сільських заробітчан. Лідери польських соціалістів, які спиралися у своїй діяльності і на робітників Львова, звичайно ж, навіть із суто тактичних міркувань не заявляли, що Львів не є польським містом. Українські ж радикальні діячі не визнавали польського права на місто, тим більше польських гасел відновлення державності Польщі в кордонах 1771 р. М. Павлик дорікав польським соціалістам, що вони публічно не визнавали, наприклад, хоч би те, що Львів не є в Польщі9. Українські радикали, які зараховували себе до соціалістів, ревниво сприймали наміри соціалістів-поляків працювати серед українського селянства та сільського пролетаріату, розглядаючи їх як суспільне поле українського впливу. Разом з тим радикальні українські кола критично ставилися до офіційного народовського напрямку, що його очолювали на зламі 80-90-х pp. Юліан Романчук, Данило Танячкевич, Дем'ян Іладилович, Олександр Барвінський та інші. Особливо гострою була критика спроб народовського напрямку, йдучи на різні поступки, добитися українсько-польської політичної угоди в Галичині, як це було в 1848, 1869 та 1890 рр.
Ці та інші причини зумовили утворення у жовтні 1890 р. Русько-Української Радикальної партії, що прагнула стати одночасно виразником національних і соціальних інтересів українців Галичини. Партія почала видавати газету "Народ", що відіграла важливу роль у піднесенні національної свідомості галицьких селян і робітників. Величезне значення для підтримки вільного демократичного українського слова у Львові мала матеріальна допомога українців Наддніпрянщини. Наскільки вона була суттєвою, свідчить рахунок "Народу" від 15 липня 1893 р. до 23 червня 1894 р. Видатки часопису за вказаний час становили 2417,52 гульдена. Його передплата в Галичині дала прибуток 212,61 гульдена, в Росії - 80,73 гульдена, продаж книжок додатків до часопису - 13 гульденів. А допомога з Наддніпрянської України виносила 2111,18 гульдена. З-поміж інших українських діячів посередницею у зборі коштів на українську газету у Львові серед українців Російської держави була і Леся Українка10.
"Народ" виходив у 1890-1895 pp. З 1892 р. РУРП почала видавати щомісячний часопис, згодом двотижневик, а відтак тижневик "Громадський голос", якому судилося проіснувати до 1939 р.
Перша програма РУРП підкреслено поділяла соціалістичні ідеї. "В справах суспільно-політичних, - вказувалося в ній, - змагаємо до перемоги способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму, т. є. хочемо колективного устрою праці і колективної власності средств продуктивних..."11. З часом, однак, до тез так званого наукового соціалізму радикальна партія почала ставитись критичніше. Очевидно, це було пов'язане з ідейною еволюцією її лідерів, зокрема Івана Франка, який до середини 90-х pp. XIX ст. відкрив у течії соціалізму її антидемократизм, часто зарозумілий зміст, що так класично виявив себе в пізніших російських марксистах на чолі з В. Леніним. Критикуючи А. Бебеля, який хвалив Німеччину як "провідника в величезній боротьбі будущини" та Маркса і Енгельса, яким належить "перше місце" поміж німцями, бо вони "відкрили динаміку роз-вою сучасної суспільності і поклали наукові основи соціалізму", Іван Франко писав: "Сі дивоглядні слова, так характерно соціал-демократичні через своє самохвальство, показують нарешті, на чім основували Маркс і Енгельс свою претензію до всесвітньої диктатури. Німеччина, то голова всієї людності. Оба вони - найвищі світила свого краю, значить найвищі понад усю нетямущу людність". З сарказмом оцінював І. Франко "соціалістичне" для його часу розуміння можливостей парламенту у справі перебудови суспільних відносин, а особливо держави, коли на чолі її замість Бісмарків "стануть" Лібкнехти, Енґельси і Бебелі" "і зорганізують нам рай на землі". Неприйнятними для І. Франка були твердження марксизму про прогресивну роль рабства в історії людства, про пояснення всіх суспільних явищ "чисто економічними причинами", про толерування ролі насильства в суспільному розвитку та інші12. Принципове критичне ставлення галицьких радикалів до марксизму, соціальні питання життя українського селянства і робітництва в діяльності РУРП постійно вважалися за дуже важливі. Партія не раз виступала в ролі організатора селянських віч, демонстрацій, страйків, на захист селянських громад. Національна програма радикалів спочатку перебувала під впливом соціальних гасел інтернаціонального єднання трудящих. Коли на І з'їзді партії у 1890 р. В'ячеслав Будзиновський запропонував прийняти програмну вимогу поділу Галичини на два окремих краї - польський і український - на основі етнографічних територій з наступним об'єднанням Східної Галичини з українською Північною Буковиною, то з'їзд її відхилив. До речі, Іван Франко вважав тоді рішення з'їзду правильним13. Але вже третій з'їзд радикалів у 1895 p., повернувшись до питання, схвалив вимогу виділення українських частин Галичини і Буковини в "окрему австрійську руську провінцію з окремим сеймом".
Надалі РУРП не відступала від тієї вимоги, тобто в цьому питанні вона стояла на одній позиції з іншими укранськими партіями. В редакції програми радикалів 1911р. національна мета формулювалася так: "Українсько-Руська Радикальна партія зміряє до перестрою австрійської держави на федеративний зв'язок народів, що замешкують її. Через утворення замість теперішніх провінцій - національних територій з повною політичною автономією кожної народності на території переважно нею заселеній з запевненням меншостям всіх політичних і національних прав. Отже для русинів домагаємося окремої руської політичної території з руських частин Галичини й Буковини"14.
Теоретично, на історичну перспективу, радикали не задовольнялися територіальною автономією, а мріяли про досягнення в майбутньому державної незалежності України. На святкуванні 25-ліття літературної діяльності Івана Франка у 1898 році М. Павлик говорив про це так: "Остаточна ціль нашої партії - повна політична самостійність Руси-України"15.
Історія РУРП в 90-х pp. позначена гострою внутрішньою партійною боротьбою. В партії перебували люди, які поділяли соціал-демократичні погляди, а деякі навіть одночасно перебували в заснованій у грудні 1890 р. соціал-демократичній партії Галичини та Шльонська, що мала польський характер і об'єднувала переважно поляків. У вересні 1896 р. на V з'їзді РУРП, де головував І. Франко, під тиском течії, що поділяла соціал-демократичні погляди, було оголошено про утворення Української соціал-демократичної партії як автономної всередині радикальної16. В тому ж таки місяці на таємних зборах робітників-українців, скликаних радикальною партією, вирішувалося питання про створення УСДП та заснування української соціалістичної газети в латинській графіці "Robitnyk". Це пояснювалось тим, що багато українських робітників Львова знали латинську абетку, але не знали української. Збори утворили Комітет довірених осіб, який опублікував "Поклик до робітників-русинів". "Поклик" підписали столяр Ю. Борислав -ський, слюсар І. Глінчак, швець М. Котилак, кочегар Ю. Сидорак. Свої підписи поставили І. Франко та М. Павлик. Можна думати, що М. Павлик мислив майбутню УСДП як автономну частину РУРП. Після цього член Соціал-демократичної партії Галичини і Шльонська Семен Вітик переїхав з Перемишля до Львова і долучився до роботи газети "Громадський Голос" та видання "Селянської бібліотеки"17.
Проте "старі" члени партії радикалів з підозрою ставились до соціал-демократичної доктрини, як і до співпраці з інтернаціональною, а на ділі польською СДП. Це відверто виявилось на VI з'їзді радикалів у вересні 1897 року. З'їзд проходив під головуванням І. Франка. Симпатики соціал-демократії виступили з вимогами координувати дії з СДП у справах страйків, участі Радикальної партії у Віденському конгресі соціал-демократів, делегуванні на конгрес Е. Яросевича і С Вітика, відзначення ювілею революції 1848 p., а не ювілею скасування панщини. Але з'їзд вимог "молодих" (С. Вітик, М. Новаківський, Ю. Бачинський, А. Шмигельський, М. Ганкевич, Я. Остапчук та ін.), з критикою яких виступив посол Т. Окуневський, не прийняв. Т. Окуневського підтримав М. Павлик, І. Франко вагався18. Частина "молодих" вийшла з РУРП і пішла на співпрацю з "інтернаціональною" СДП, а радикальна партія під впливом М. Павлика, К. Трильовського, Т. Окуневського об'єктивно сприяла ізоляції селянського руху від робітничого.
На V з'їзді радикалів у жовтні 1898 р. "молоді" зажадали зміни назви радикальної партії на соціал-демократичну і вступу до асоціації Австрійської соціал-демократії. Але ці вимоги теж були відхилені. Тоді 5 травня 1899 р. "молоді" поставили питання про перейменування партії на соціал-демократичну на правлінні РУРП й одержали більшість, переваживши одним голосом. Але М. Павлик, який був проти такої постанови, добився повторного голосування 21 травня, яке такою самою більшістю голосів відхилило попередню ухвалу.
Це загострення стало приводом до виходу "молодих" з РУРП. 18 вересня 1899 р. вони стали організаторами конференції українських соціал-демократів, що декларувала утворення УСДП. В перше тимчасове правління партії ввійшли інтелігенти Ю. Бачинський, М. Ганкевич, Р. Яросевич, С. Вітик, селянин М. Новаківський та ін.19.
Відображенням внутрішньої кризи в русько-українській радикальній партії стало наприкінці 90-х років також загострення стосунків між співзасновниками і лідерами партії М. Павликом та І. Франком. Про це загострення, зокрема, свідчив один, як нам здається, нез'ясований випадок. VII з'їзд радикальної партії у Львові, що проходив ЗО-31 жовтня 1898 p., затвердив Івана Франка головним редактором "Громадського Голосу"20, але жоден з наступних номерів "ГГ" не був підписаний Іваном Франком. Газету підписував М. Павлик. Це стало однією з причин відходу І. Франка від радикалів і його зближення з ліберальною течією народовського руху яка під тиском нових політичних реалій мусила також реорганізуватися в класичну політичну партію, що і сталося за кілька днів перед початком 900-х років.
Тут потрібно зазначити, ще в 1896 р. від українського народовства, яке вже від того часу залишилося без свого радикального крила, відкололася ліберально-клерикальна група діячів на чолі з Олександром Барвінським й утворила у жовтні 1896 р. "Католицький Русько-народний союз". З 1897 р. Союз почав видавати щоденну газету "Руслан" (виходила до 1914 р.), що майже у всіх питаннях займала угодовську щодо австрійської влади позицію. Згодом (аж в 1911 р.) Союз почав називатися "Християнсько-суспільною партією", яка, однак, ані широкої соціальної бази, ані великого впливу в суспільному житті Галичини не набула.
Діяльність основної ліберально-демократичної течії народовства спрямовувала Народна Рада, яку очолював гімназійний професор Юліан Романчук. На загальних зборах 2 лютого 1888 р. Народна Рада підтвердила ідеали Головної Руської Ради про поділ Галичини на українську і польську частини як необхідну умову забезпечення національних прав українців в Австрії.
З діяльністю народовської Народної Ради була пов'язана спроба 1890 р. дійти згоди між українським рухом і адміністрацією та польськими політичними силами Галичини. 25 листопада Ю. Романчук виголосив у сеймі промову, заявивши про готовість української сторони до згоди за умови визнання самостійності української національності та її прав. При цьому він сказав, що український рух є лояльний до Австрії, характеризується вірністю Греко-Католицькій Церкві, дбає про розвій селянства і міщанства, позначений поміркованим лібералізмом. З позитивною промовою-відповіддю виступив намісник Казимир Бадені. "Маєте, панове, - говорив він, - спромогу розвивати українську народність в Австрії, згідно з державною ідеєю і на основі прив'язання і вірності до престола і держави та на засадах зв'язку з католицьким світом і західною цивілізацією". Він додав, що для цього потрібне також бажання до спільного співжиття обох національностей21.
Формально ці взаємні реверанси Романчука і Бадені склали зміст угоди, яку тоді незаслужено було назвало "новою ерою". На загальних зборах Народної Ради у Львові 27 грудня 1892 р. серед підсумків "Угоди" Ю. Романчук називав українські написи на урядових будинках, три школи вправ при учительських семінаріях, повернення деяких українських інтелігентів з Мазурів, українську гімназію в Коломиї, запровадження фонетичного правопису в українських школах, публікацію українською мовою урядового органу "Народня Часопись", заснування кафедри української історії у Львівському університеті22.
Та вигоди для українців з "нової ери" залишалися мінімальними. Коли ж на сесії сейму в січні-лютому 1894 р. українські посли висловилися за безпосередні сеймові вибори з сільських громад, а не через вибраних осіб, за лібералізацію діяльності адміністрації, за достосування крайового бюджету також і до потреб української справи (шкіл, товариств, установ культури, Церкви і т. ін.), той-таки намісник К. Бадені заявив, що він угоди не укладав і робитиме, що потрібно. Тож надії на "нову еру" було поховано.
В 1895 р. адміністрація краю допустилася великих зловживань під час виборів до Галицького крайового сейму. Народна Рада організувала велику депутацію до цісаря, що складалася з 221 особи. Депутація мала висловити скаргу на галицьку адміністрацію за її свавільну поведінку, фальсифікацію результатів голосування. Цісар усю депутацію не прийняв ("чом їх так багато"), а лише П кількох представників на чолі з Євгеном Озаркевичем, вислухав скаргу і з папірця прочитав промову-відповідь, зазначивши, що русини "близькі його серцю". Наприкінці він сказав: "До побачення, мої панове!"23. Деякі газети писали, що текст відповіді цісаря складав К. Бадені, на якого скаржилися українці.
У березні 1897 р. в умовах репресій відбулися вибори до Віденського парламенту, названі баденівськими. Під час придушення народних протестів на виборчих дільницях Галичини було вбито 10 осіб, поранено 19, заарештовано 769. Ці події ще раз підказували, що пошук українським рухом згоди в Галичині, яка перебувала в руках польського стану, не може забезпечити українцям елементарних людських прав. За винятком християнсько-суспільного союзу, на рубежі століть у цьому остаточно зневірились усі течії українського руху. Найбільший вплив серед українського суспільства того часу мала Національно-демократична партія. Спочатку її називали Руською, Русько-українською, також Українською, з 1914 р. - тільки Українською (УНДП). Партія була заснована на довірній нараді, що проходила в Народному Домі у Львові 26 грудня 1899 р. її організатори сподівалися, що партія стане загальнонаціональною, буде змагати до розв'язання правових, соціальних, освітніх та інших завдань українського народу, насамперед виборюючи національну рівність українського народу серед народів Австрії. Через це в її заснуванні взяли участь політичні діячі з різною громадською біографією. Серед них - члени політичного товариства Народна Рада Юліан Романчук, Кость Левицький, Євген Озаркевич, Іван Белей, Василь Нагірний та інші, колишні члени правого крила РУРП В. Будзиновський, Є. Левицький, В. Охримович, а також на той час позапартійні авторитети українства І. Франко та М. Грушевський. Установчі збори сформували керівний орган партії - Народний комітет. Головою реформованої переважно з народовської течії НДП зостався, за виразом Михайла Грушевського, "старий проводир народовців пос. Романчук". "Місто-головою" обрали М. Грушевського. 5 січня 1900 р. було опубліковано відозву тіснішого Народного комітету, що формулювала найближчі завдання - боротьбу за поділ Галичини і Буковини за принципом національної заселеності територій, виділення з них окремої української провінції з окремою державною адміністрацією і самоврядуванням, і мету народних змагань - "щоби цілий українсько-руський народ здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з'єднався з часом в однопільний національний організм"24. Так само як і радикальна партія, УНДП в нових умовах надавала актуальності висунутому ще Головною Руською Радою гаслові 1848 р.
Від 1899 до 1907 року головою партії був Юліан Романчук, з 1907 р. - Кость Левицький. Органом партії став тижневик "Свобода". Політичну платформу НДП відображала газета "Діло", хоч у багатьох питаннях вона була радикальнішою від офіційної лінії партії. М. Грушевський та І. Франко не зуміли співпрацювати з надто обережними й далі схильними до угодовства з офіційною владою лідерами партії. "Переконавшися скоро, - писав в автобіографії М. Грушевський, - що переведена реформа не увільнила народовецьку партію від її старих прикмет, я по кількох місяцях виступив з комітету, разом з доктором Франком відсунувся від участі в партійній діяльності народовців, являючися разом з д-ром Франком й молодшими товаришами репрезентантами лівійшого напрямку, який заснував в 1898 р. журнал ЛН Вістник"25.
Попри зазначені недоліки, НДП, однак, швидко почала відігравати провідну роль серед українців краю. Очевидно, що українці, з їх вірою в цісаря і державне право, були готові підтримувати помірковані вимоги. Імпонувало селянам толерантне ставлення НДП до Церкви і релігії, що не було притаманне окремим лідерам власне селянської РУРП26. Відносна вага українських політичних партій знаходила своє підтвердження у підсумках виборів до Державної Ради (парламенту) Австрії в 1907 та 1911 pp., що відбувалися вже за новою виборчою ординацією. В 1907 р. з 27 мандатів, здобутих кандидатами від українських партій, 17 належали національним демократам, 3 - радикалам, 2 - соціалістам, 5 - москвофілам. Серед політиків, які працювали у Львові і стали депутатами парламенту, були національні демократи В'ячеслав Будзиновський (співпрацівник газети "Діло"), Станіслав Дністрянський (професор Львівського університету), отець церкви на Скнилові Иосиф Фолис, Олександр Колесса (професор Львівського університету), Кость Левицький (адвокат у Львові), Володимир Охримович (редактор "Діла"), Михайло Петрицький (редактор львівського часопису "Гайдамаки"), Юліан Романчук (професор львівської гімназії), соціаліст Семен Вітик (редактор соціал-демократичного часопису "Земля і воля"), з-поміж депутатів-москвофілів у Львові жили і працювали парох церкви Успення отець Василь Давидяк та адвокат Дмитро Марков27. Подібним було партійне співвідношення української парламентарної репрезентації і за наслідками виборів 1912 р.
В багатьох крайових політичних акціях українські партії координували свої дії і виступали спільно. Такою була їх участь в організації великого селянського страйку 1902 р., в роботі серед студентської молоді і боротьбі за український університет у Львові, в організації мітинґів солідаризації з революційними виступами в Росії в 1905-1907 pp. проти царизму та передвиборних віч і з багатьох інших питань. Демонстрацією спільних дій українських політичних партій було крайове віче українців на підтримку виборчої реформи, скликане національно-демократичною партією і проведене на площі Високого Замку 2 лютого (20 січня) 1906 р. у Львові. З усього краю - з Бібрки, Ярослава, Рогатина, Яворова, Чорткова, Калуша, Заліщик, Бережан, Богородчан, Рави, Галича, Жовкви, Долини, Зборова, Товмача, Теребовлі, Рудок, Збаража, Косова, Коломиї, Сокаля, Скалата, Перемишлян, Борщова, Жидачева, Городка, Самбора, Надвірної, з інших повітів, у тому з ураженого москвофільством Турківського (12 делегатів) - на віче прибули близько 40 тис. осіб. "Якщо на тамтій стороні Збруча встали міліони поневоленого українсько-руського народу до боротьби за волю, - промовляв Кость Левицький, - так тут міліони галицько-руського народу підняли один могутній клич: дайте нам загальне рівне безпосереднє і тайне право виборче!" Кирило Трильовський закликав до солідарності "всіх покривджених і гнетених, котрі повинні іти разом для здобуття волі". Виступали також Євген Олесницький, лідери соціал-демократів Семен Вітик і Павло Лаврук зі Снятина, селянин Вовк з Гаїв та ін. Того ж таки дня відбулося віче біля Народного Дому, скликане москвофілами28.
Завдяки здобуткам народовських течій, саме у Львові стало можливе видання двох знаменитих творів, що обґрунтовували необхідність і неминучість виборення українським народом державної самостійності і соборності: в 1895 р. - книжки Юліана Бачинського "Україна ірредента" та в 1900 р. - брошури М. Міхновського "Самостійна Україна". У Львові з-поміж українських партій чи не найбільшу роботу провадила УСДП. З 1 січня 1900 p. почав виходити орган партії, двотижневик "Воля". Організаційно українські соціал-демократи відокремились як від українських радикалів, так та від польських і єврейських соціал-демократів. Це стало також наслідком рішень Празького з'їзду австрійської соціал-демократії (1896), що декларував федеративний принцип відносин між соціал-демократичними партіями. Враховувалося зростання національного моменту в діяльності робітничих партій, чого чути не хотіло тільки ленінське крило в російській СДП.
Не тримаючись осторонь соціальних цілей, УСДП Галичини і Буковини (такою була офіційна назва партії), висувала гасла "припинення полонізації серед українських робітників в містах і поширення серед них національної свідомості"29. "Окремішність" організації української соціал-демократії розглядалася як "наріжний камінь нашої програми"30. Формулювалось завдання "віддавати в першу чергу свої сили і працю для українського соціалізму"31.
Як ППСД, так і УСДП стояли на платформі мирних засобів боротьби за зміну чинних порядків. Ця мирна націленість, зокрема, чітко виявила себе в підході до виборчої реформи 1906-1907 pp. Сіялись ілюзії, що реформа стане "епохальною подією і далекойдучим в наслідках історичним фактом"32. Значною була практична робота УСДП серед робітників і селян. Партія взяла активну участь в організації великого селянського страйку 1902 р., у керівництві страйком будівельних робітників того самого року, в організації першотравневих демонстрацій, масового руху солідарності з російською революцією. Дуже активною була участь молодих членів УСДП у студентському рухові. І Мирослав Січинський, який на знак помсти за кривди над українцями, 8 квітня 1908 р. вбив намісника Галичини графа Анджея Потоцького, і Адам Коцко, лідер українських студентів львівського університету, вбитий 1 липня 1910 р. шовіністично настроєними польськими студентами, були членами УСДП. Партія активно впливала на профспілковий рух. В середині 900-х років у Львові, наприклад, близько 30% робітників були об'єднані в профспілках. Найбільш організованими були залізничники, з яких 3335 (у всій Галичині) у 1906 році перебували в профспілках. Тоді ж таки до профспілок належали 1111 деревообробників, 1000 будівельників, 983 металісти, 876 друкарів, 707 гірників33. Під впливом соціал-демократів були газети "Залізничник" ("Kolejazr"), що виходив українською і польською мовами, "Робітник в фабриках тютюну" ("Robotnik w fabrykach tytoniu, Tabakar arbeiter"), що виходив трьома мовами, та ін.
Незважаючи на гострі суперечності між українськими і польськими демократами, їх стосунки вирізнялися високою культурою і взаємною національною повагою. Особливі традиції виробилися у святкуванні львівськими робітниками 1-го Травня, що почалося у Львові вже з 1890 року. Визначалося місце переддемонстраційного віча. Обирали голову, заступника голови і секретаря віча, кожного разу з представників трьох основних національностей міста: українця, поляка, єврея. Робітничі лідери виголошували промову своєю національною мовою. В трьох мовах писалися транспаранти і плакати, робилися написи на ювілейних медалях і таке інше. Документи і преса залишили багато свідчень про головування чи промови на робітничих вічах у Львові Й. Данилюка, А. Маньковського, Я. Козакевича, М. Ганкевича, Г. Діаманда, Є. Гудека, І. Возняка, К. Нахера, С. Вітика та інших робітничих активістів. Майже кожного року відбувалося кілька першотравневих віч, що організовувалися єврейськими партіями і товариствами. Але найбагатолюднішими були віча, що їх організовували спільно УСДПі ПСДП. Як якого року, за дозволом магістрату вони проводилися або в сквері Госєвського (Gosiewskigasse), або на Стрілецькій площі (рідше), або на площі виставок у Стрийському парку, або на площі Каструм і в інших місцях. У сквері Госєвського, наприклад, віча проходили в 1903, 1904, 1906, 1910, 1911 та інших роках, на Стрілецькій площі - в 1899, 1902 і інших роках34. Після виголошення промов учасники віча проходили демонстрацією вулицями міста, найчастіше від сквера Госєвського вулицями Кохановського (нині Костя Левицького), Стефана Баторія (князя Романа), Карла Людвіґа (проспект Свободи) до міських театрів. Після демонстрації відбувались святкові гуляння на Личаківській, Городоцькій, Жовківській рогатках, в театрах ставили тематичні п'єси. Під час п'ятитисячної першотравневої демонстрації у Львові в 1904 р. було піднято плакати "Хай живе Українська і Польська республіка"35.
Незадовго перед Першою світовою війною національна позиція українських галицьких партій ще більше зблизилася. В умовах, коли ставав чимраз відчутнішим подих великої війни, що наближалася, УНДП, РУРП, УСДП дійшли згоди, що у можливій майбутній війні треба робити ставку на Австро-Угорщину та Німеччину, сприяти їх перемозі над Росією, щоб допомогти повалити російське панування в Україні. Вперше про це було голосно заявлено на з'їзді "найвизначніших діячів усіх українських партій Галичини у Львові 7 грудня 1912 р., які у Маніфесті "Український народе!" писали: з огляду на добро і будучність українського народу "на випадок оружного конфлікту між Австро-Угорщиною і Росією ціла українська суспільність однозгідно і рішуче стане на стороні Австро-Угорщини проти Російської імперії як найбільшого ворога України". Маніфест підписали національний демократ Кость Левицький - голова, радикал Михайло Павлик і соціал-демократ Микола Ганкевич - заступники голови, Степан Баран - секретар. З початком війни цю позицію було повторено36.
В передвоєнні роки місто сильно захопив український молодіжний спортивно-пожежний рух, що переростав у воєнізований. Перше спортивно-пожежне товариство "Сокіл" виникло у Львові в 1889 р. Скоро рух поширився по всій Галичині, його очолював Альфред Будзиновський, а з 1908 р. головою "Сокола-Батька" став професор Львівської гімназії Іван Бобарський. В 1911 і 1914 pp. у Львові відбувалися зльоти "соколів", що свідчило про широкий розмах руху. Паралельно в 1900 р. на Покутті виникали товариства аналогічного характеру з назвою "Січ". З часом утворився "Український Січовий Союз". Засновником і довголітнім керівником "Січі" був Кирило Трильовський, з 1907 р. - депутат австрійського парламенту. До вибуху війни в українській Галичині діяло близько 900 гнізд "Сокола" і 100 гнізд "Січі"37.
В 1911 р. в рамках "Січі" і "Соколів" зародився український скаутінґ під назвою "Пласт". Очолив рух Олекса Тисовський.
У 1912 р. для стимулювання національного руху серед українського студентства у Львові виник Український студентський союз, керівну раду якого очолили Є. Коновалець, М. Твердохліб, Р. Дашкевич, 3. Бабій, М. Жила та ін. Того ж таки року виникло Українське стрілецьке товариство з керівним комітетом у складі Л. Цегельського, С. Томашівського, К. Маличка, М. Білицького, С. Гайдучка, Р. Дашкевича, І. Боберського, І. Чмоли як голови. У грудні 1912 р. "Січі" об'єдналися в Український січовий союз на чолі з К. Трильовським. УСС виступив з ініціативою військового навчання в "Січах". Почали виходити "Січові Вісті". В січневому номері 1913 р. вони опублікували відозву з закликом готуватись до війни з москалями "за визволення братів-українців Наддніпрянщини".
В першій половині 1913 р. у Львові виникло товариство Українських Січових Стрільців, яке очолили В. Старосольський та Д. Катаяма. У травні до товариства УСС вступили студентські воєнізовані товариства. В УСС утворилося дві секції: товариство УСС-І - студентів і товариство УСС-ІІ - робітничої і сільської молоді. В обох велася широка підготовча мілітарна робота аж до навчальних маневрів. До початку війни в Галичині утворилося 96 організацій Українських Січових Стрільців38. Західноукраїнські політичні сили вступали у війну, маючи не лише мережу політичних організацій, які користувались підтримкою національно свідомої народної маси, а й загони мілітарно орієнтованої націоналістичної молоді.
На тлі піднесення українського визвольного руху наприкінці XIX - на початку XX ст. ще більш деструктивну роль ніж в 50-80-х pp. відігравала москвофільська течія на чолі з "Русской Радой". На першому партійному з'їзді москвофілів, що проходив 27 січня (7 лютого) 1902 р. у Львові, течія реформувалась у "Русско-Народную партию". Партія займала реакційні позиції як у національних, так і в соціальних питаннях. Уже від початку 80-х pp. найбільш агресивну лінію щодо українського національно-визвольного руху зайняла течія на чолі з В. Дудикевичем і О. Мончаловським, що сформувалася в студентському товаристві "Академичеський Кружок" і виступила за відмову від української мови та перехід на російську39. Ініціатива, однак, великого успіху не мала. В практиці москвофільської преси й далі домінувало "язичіє" як штучна суміш галицького діалекту, церковнослов'янської та російської мов.
Коли в 1892 р. на прохання українських громадських і культурно-освітніх організацій Міністерство освіти санкціонувало впровадження фонетичного правопису в українських школах, до урядових оповіщень та інших сфер вжитку української мови, москвофіли закликали переходити в періодичних наукових виданнях, у сфері громадського вжитку на "общерусский язык", на ділі - на російську мову. За оцінкою самих москвофільських діячів, до кінця XIX ст. "общерусский язык" в Галичині здобув собі право громадянства40. Але це "громадянство" обмежувалося газетою "Галичанин", виданнями Ставропігійського інституту і студентським товариством "Друг". Товариство в 1902 р. виступило з новою ініціативою перевести в життя навчання великоруської мови як символу "единства галицької Русі з рештою Русі аж по Камчатку". З цього приводу Іван Франко писав: "батьки тих самих поступовців на своїм національнім прапорі довгі десятиліття мали азбуку (спір про етимологічний чи фонетичний правопис - С. М.), а сини пішли о крок далі і виставили граматику"41. Москвофіли почали проповідувати не просто потребу користуватись "общерусским языком", але й заміну ним "малоруського наречія" у всіх сферах суспільного вжитку, насамперед в освіті.
В 1908-1909 pp. у москвофільському таборі дійшло до нового розколу. Група лідерів на чолі з В. Дудикевичем виступила за повне етнічне ототожнення галичан з росіянами. Це запопадливе вислужування перед Петербургом було, однак, засуджене послами сейму Гончаловським, Глибовецьким, о. Давидяком.о. Количковичем, Королем та ін. Восени 1909 р. о. Василь Давидяк висловив осуд Дудикевичу за махінації в політиці та аморальний спосіб життя42. В москвофільському таборі витворилося два курси: "старих", з традиційною прив'язаністю до "етимології" і "русского имени", і "нових", які визнавали "один русский язык, созданный гением русского народа". За "старими" залишився "Галичанин", тижневик "Русское Слово". "Нові" почали видавати "Прикарпатскую Русь" та тижневик "Голос народа".
Орієнтація галицьких москвофілів на державну царську Росію визначила їх реакційну позицію в соціальних питаннях. Особливо однозначно виступила москвофільська партія на захист великих поміщиків під час селянського страйку 1902 р. та на захист царизму під час революції 1905- 1907 pp. Не потребує жодних коментарів відозва москвофільського проводу "К русскому населению Галичины!", опублікована "Галичанином" з приводу страйку: "... братья селяне, молимъ васъ поступайте при страйкахъ оглядно, спокойно и честно, щобы не впасти в еще большую беду. Прежде всего не требуйте такой платы, которой вы сами, будучи работодателями, не могли бы дать без явной для васъ страты... молимъ и заклинаемъ васъ, братья селяне, не выступайте ни с угрозами, ни с силою противъ техъ, который хотятъ трудитись и заробити хотя бы и низшую плату, чемъ вы требуете... знайте, що в числе страйковыхъ агитаторовъ есть много жидовъ и поляковъ, ничемъ не связанныхъ с русскимъ народомъ и с вами, братья селяне"43.
Про 9 січня 1905 р. в Петербурзі "Галичанин" писав як про бунт юрби, як про маріонеток, що "зіграли шаблонну сцену революції, але програли скрізь і навіть без особливого опору, побігли після перших вистрілів, а предводителі ховалися в воротах"44. В демонстрації у Варшаві, за оцінкою тієї самої львівської газети, брали участь пияки, "поножовщики", "бродяги": "... хто бачив ту юрбу зблизька, той переконався, що робітників... в ній майже не було... Не можливо перерахувати всіх гидот, того роду, яких допустилась юрба"45. Досаду газети викликали відгуки на російську революцію в Галичині: "Дашинському і Вітику у Львові і Кракові, за границями Росії, зовсім безпечно шуміти, кричати і погрожувати"46. Навіть кампанію на захист М. Горького, на думку органу галицьких москвофілів "організували євреї"47.
Треба сказати, що адміністрація краю та польські політичні сили впродовж другої половини ХГХ - на початку XX ст. змінювали своє ставлення до москвофільства. Доки воно було домінуючою течією в "руському" суспільно-політичному рухові, доти піддавалося всеосяжній критиці і за протиставлення русинів полякам, і за орієнтацію на царську Росію, і за схиляння до православ'я і т. ін. Але як тільки в українському суспільно-політичному житті почав брати гору народовський напрямок, польські сили в боротьбі проти нього почали блокуватися з москвофілами. Набувала сили дія далекосяжної мети: коштом України задовольнити віковічні національно-державні претензії Росії і Польщі. З-поміж багатьох фактів, що підтверджували ці наміри, згадаємо хоч би бенкет, влаштований 27 липня 1908 р. польською панівною верхівкою Львова на чолі з віце-президентом міста Рутовським на честь російської делегації під керівництвом графа В. Бобринського, що поверталася з Празького славістичного конгресу. Бенкетували в готелі "Жорж". З польського боку російську делегацію вітав Рутовський, директор банку Беконський, член Крайової Ради Яль, керівник справ сейму Райський. З боку російського на ідеї польсько-російського братства наголошували граф Бобринський, генерал Владимиров, член делегації Гижицький та ін. На тлі цього польсько-російського "братання" у Львові дуже блідо, ніби для форми, виглядали зустрічі російської делегації з Дмитром Марковим та іншими москвофілами, потрібними Росії насамперед для боротьби з українськими "сепаратистами".
Символічним був факт, що "польська" рада міста Львова у 1909 р. надала міський театр для відзначення 100-річчя від дня народження М. Гоголя, але не дозволила в 1914 р. святкувати тут 100-літній ювілей Т. Шевченка.
Іван Франко наприкінці XIX ст. оцінював москвофільство як "духову пошесть, що... отеє вже півстоліття підточує духові сили Галицько-Руської інтелігенції і не дозволяє їй стати на ноги"48.
Проте спроби російської, польської і галицької москвофільської реакції побороти український рух не мали перспектив з двох причин: по-перше, український напрям зумів відродити національну свідомість народної маси; по-друге, потуги реакційних сил в своїй основі були антиісторичними, робили ставку на голу силу, а не на тенденції суспільного розвитку.
Звичайно, протягом другої половини XIX - на початку XX ст. так само глибокі зміни сталися в громадсько-політичному житті поляків і євреїв Львова. Незважаючи на відмінні соціальні верстви, на які спиралися всі три національні рухи у Львові, на різні політичні умови їх розвитку, все ж вони мали чимало спільного. До 80-х pp. XIX ст. польський і єврейський рухи також не були політично-структурованими. Але коли українські напрямки зароджувалися і розвивалися під гаслом виборення рівноправного становища для українців серед інших народів Австрії і спочатку апелювали до селянських рухів, то польський рух у Львові і Східній Галичині мав стратегічну мету - відновити польську державність, а тактичним завданням ставив збереження і зміцнення панівного становища польського панівного елементу і у Львові і краї. Під цим оглядом польський рух мав консервативний характер. Аж до виникнення робітничо-соціалістичного та народного руху соціальною опорою консерватистів була шляхта, переважно поміщики. Рух прагнув, по можливості, тримати у власному полі історичних та державницьких аспірацій також українських селян. Постійно вишукувалися методи прив'язання українського селянства і його ближчих ідейних виразників з-посеред інтелігенції та духовенства до справи реалізації польських цілей. Вже до кінця 60-х pp. польські аристократи розмежувалися на дві "партії" - подоляків і станьчиків49. Формально розмежування виявило себе в стінах Галицького Крайового сейму, де два згадані угруповання зайняли панівне становище. Подоляки гуртували послів від Східної Галичини, в якій уже сильно відчувалися українські політичні претензії. Це загрожувало польським поміщикам, тому вони будь що намагалися зберегти існуючий стан речей, заперечити український етнічний характер Галичини, трактуючи українське населення як своєрідну етнографічну гілку поляків. Зрозуміло, що подоляки якнайрішучіше поборювали всі українські рухи. Натомість станьчики, які виражали інтереси польських поміщиків тих земель, де не було українських претензій, виявляли готовість до порозуміння з українськими рухами за умови визнання ними австрійських порядків.
Найпершою політично структурованою польською течією, що виступила проти лінії і тактики консерватистів, була соціал-демократична партія, яке від кінця 70-х pp. групувалася навколо львівської газети "Praca", a в грудні 1890 р. оформилася в Соціал-демократичну партію Галичини і Шльонська. В практиці громадського життя і в літературі вона аж до 1899 р. називалася Галицькою соціал-демократичною партією. Коли ж від неї відокремилась Українська СДП, вона, хоч формально і не змінювала своєї назви, почала розглядатися як Польська СДП. Національний характер ГСДП ще більше посилився в 1906 p., коли з неї виділилась Єврейська соціал-демократична партія. Найавторитетнішими лідерами львівських польських соціалістів ще перед утворенням партії були Болеслав Червенський, автор робітничої пісні "Червоний штандар", Адольф Ірлендер, Ян Козакевич, Казимир Тиховський та ін., з кінця 80-х pp. - також Броніслав Желяшкович, Юліан Обірек, Иосиф Гудець, Антоні Маньковський та ін. "Ргаса" трималася здебільшого на ентузіазмі і самовідданій праці Иосифа Данилюка. У 80-х роках робітничі активісти об'єдналися в такі нетривалі групи, як "Соціалістична ґміна Львів" (1882), "Соціалістичний виконавчий комітет" (травень, 1883), "Соціалісти Східної Галичини" (1884) і ін.50
Від 1890 р. партія видавала у Львові газету "Robotnik" (в 1895-1896 pp. - "Nowy Robotnik"), а з 1907 p. також "Glos PPSD". Однак головним офіційним органом польських соціал-демократів Галичини вважалася краківська газета "Naprzod", що нею керував Іґнаци Дашиньський.
Польські соціал-демократи, на відміну від інших польських партій, постійно шукали співпраці з українськими радикалами, а з 1899 р. - з УСДП. На українському боці, проте, відчували нерівність партнерства. М. Павлик дорікав, наприклад: "... справді сором, що досі нема ані однісінького польського соціал-демократа у Східній Галичині, котрий би сяк-так умів по-руськи"51.
Польські соціал-демократи разом з українськими провадили велику роботу серед львівського робітництва. Під їх спільним впливом перебували робітничі професійні і допомогові товариства "Оґніво" (будівельних робітників), "Сила", "Пролетаріат", каса хворих, спільно проводилися новорічні та інші вечори. На жаль, в національній політиці, зокрема в питанні майбутньої державної приналежності Східної Галичини, польські соціал-демократи часто займали ті самі позиції, що й інші партії, а особливо коли справа заходила про Львів. Якщо українці, слідом за Іваном Франком, називали Львів "серцем руського народу в Галичині", то для поляків "Львів завжди був одним з найкращих польських міст"52.
Погляд на національну ідею як домінантну в боротьбі за національне визволення і державність на львівському ґрунті був сформульований Національно-демократичним товариством, заснованим у 1898 р. Невдовзі лідером товариства став відомий історик Станіслав Смолька. Проте головним джерелом партії Національних Демократів у Львові стали не програмні гасла згаданого товариства і С. Смольки, а програма заснованої в 1897 р. Варшавської Партії Національних Демократів (Stronnictwo Demokracji Narodowej). Діяльність організацій партії у Львові почалася з 1900 р. Особливий вплив на кристалізацію ідейної платформи ендеків мала праця Р. Дмовського "Думи сучасного поляка", видана у Львові53. Львівськими лідерами ендеків на початку XX ст. були професори Львівського університету Станіслав Ґломбіньський і Станіслав Ґрабський. Програма партії виводила мету боротьби з примату польської нації над всіма іншими суспільними інтересами: "інтерес польського народу як цілості (на противагу клановим, релігійним, корпоративним, регіональним і локальним інтересам) становить вищу міру політичних цінностей"54.
Це були гасла "чистого" націоналізму. В них не було місця для визнання прав інших народів, зокрема українського і білоруського. Ендеки усвідомлювали неможливість поглинення цих народів цілком, отож вони виступали за обмежені територіальні зазіхання на сході, але з безкомпромісною спрямованістю на повну полонізацію підкорених частин українського і білоруського народів. "Національний організм, - писав Р. Дмовський, - повинен прагнути до поглинення тільки того, що може засвоїтись і перетворитись у збільшення росту і сили з'єднаного організму". Але при цьому Р. Дмовський застерігав від курсу на асиміляцію єврейського елементу, вважаючи його "надто скристалізованою впродовж десятків віків цивілізованого життя індивідуальністю" і через це такою, що не піддається асиміляції, а також дуже відмінною."... Злиття з більшою частиною цього елементу загубило б нас"55.
Львівські послідовники Дмовського виявилися дуже здібними. Вони рішуче відкидали вимоги українців на національні права, аж до 1914 р. відстоювали куріальну систему виборів до Галицького Крайового сейму, прагнули паралізувати боротьбу української інтелігенції за український університет у Львові, забороняли студентам складати присягу рідною мовою. Так звана "вшехпольська" молодь громила українські установи, влаштовувала збройні напади на українських студентів. Вже пізніше, в 30-х pp., традиція національної нетерпимості, що її розвивала міжвоєнна ендеція, вилилася в аудиторні ґетто для студентів єврейської національності і всіляке підштовхування євреїв до еміграції з Польщі56. Рупором польских національних демократів у Львові була газета "Slowo Polskie", що виходила від 1896 р.
У Львові зародився польський селянський рух. Тут у 1895 р. було засновано Селянську партію (Stronnictwo Ludowe). її організаторами були польські демократичні публіцисти, приятелі Івана Франка, Болеслав Вислоух і Кароль Лєваковський. У 1903 р. партія прибрала назву Польської Людової партії (Polskie Stronnictwo Ludowe). Головним полем діяльності людовців, звичайно, було галицьке село. Але перебування у Львові керівних органів партії, її часописів "Kurjer Lwowski", "Przyjaciel Ludu", "Przegl^d Spoleczny" i, зокрема, польського наукового народознавчого товариства "Lud", заснованого у 1895 р. професором Львівського університету Антоні Каліною, додавало до громадського обличчя Львова ще один напрямок політичної діяльності. Від 1903 р. позиції партії Людової в національному питанні, зокрема у ставленні до українського руху, зблизилися з платформою Національних демократів. Програма партії потрактувала всю Галичину як польську територію57. З часом польський селянський рух в Галичині диференціювався на кілька напрямків. В 1913 р. В. Вітос, Я. Бойко та В. Средневський організували Селянську партію "Piast" (Stronnictwo Ludowe "Piast"), яка до української справи, по-суті, ставилась так само, як і Національні демократи58. Єдине, що відрізняло п'ястівців від ендеків, - це прийняття етноніму "українці", "український". Ендеки ж аж до 1939 р. називали українців русинами. П'ястівці утворювали праве крило в польському людовому русі. В 1913 р. виділилося також Польське Стронніцтво Людове - Лівиця (Я. Станіньський, Л. Путек та ін.).
Окрім названих польських партій, у Львові діяло чимало інших, серед них християнські Селянська і Національна, видавалось багато формально позапартійних, католицьких, професійно орієнтованих часописів, таких як "Gazeta Koscielna" (від 1893 р.), "Kurenda Konsystorza Metropolitalnego" (від 1783 p.), "Czasopismo Techniczne" (від 1883 p.), а також наукових та освітніх "Eos", "Kosmos", "Muzeum", Szkoia", "Ognisko", "Rolnik", "Kwartalnik Historyczny" і т. ін. Польською мовою друкувалася урядова "Gazeta Lwowska", що була заснована ще в 1811р.
Серед багатотисячної єврейської общини Львова в дусі часу виникали і діяли різні єврейські політичні товариства й організації. Всі вони ставили мету добитися рівних громадянських і національних прав, але сильно різнилися між собою методами боротьби та баченням шляхів до досягнення рівності. Права ж єврейської національності були так само, як і української, сильно обмеженими. Досить, наприклад, сказати, що серед 100 радних ради міста Львова у 900-х роках було тільки 6 євреїв, хоч вони становили, за даними перепису 1900 p., 27,7% населення міста.
В єврейському середовищі народжувалися відмінні одна від одної ідеї, що мали б сприяти досягненню громадянської рівноправності. В 1868- 1869 pp. виникло товариство "Шомер Ісраель" (Сторожа Ізраїля), що виступило за освіту єврейських людей і прилучення їх до німецької культури, щоб тим самим досягти їх культурної рівності з німцями як основи рівності політичної і громадянської. Товариство видавало газету "Дер Ісраеліт", що виходила понад 25 років.
|
