Грецький світ Львова

Ігор Лильо

У свідомості сучасних львів’ян греки асоціюються переважно з матеріальною та духовною культурою незнаного, далекого і таємничого Сходу. Стереотипність такого уявлення є наслідком малої поінформованости щодо ступеня впливу східносередземноморської духовної та матеріальної культури Европи на місцеве середовище в добу середньовіччя та нового часу. На відміну від південних теренів України, де населення систематично спілкувалося з грецькими мешканцями причорноморських міст, міщани західних земель України ширше запізнались із представниками цього етносу лише наприкінці XVІ ст. Тим часом, про присутність греків на території Галичини можемо говорити, згадуючи часи пізнього середньовіччя. При дворі князя Ярослава Осьмомисла в 1164 р. шукав політичного притулку претендент на константинопольський імператорський престол Андронник І Комнин. Завдяки таким контактам місцеві князі мали можливість заявити про себе як про серйозний політичний та військовий фактор у плетиві складних процесів, що відбувалися в межах візантійської співдружности¹ .

До першої половини ХІІІ ст. доволі добре була розвинена торгівля Галича з причорноморськими колоніями. Головним партнером Галицько-Волинської держави в Північному Причорномор’ї довший час залишався Білгород (Аккерман). Лише татарські напади перервали традицію такої торгівлі². Найпершу серед відомих нам звісток про діяльність грецького купця у Львові занотовано на сторінках найстарішої серед збережених Актових книг міста у 1382 р.³

Доволі пізнє масове проникнення греків до Львова пояснюється кількома причинами. По-перше, італійці, вірмени, а в подальшому і євреї складали грекам серйозну конкуренцію, обмежуючи їх доступ на польські ринки. По-друге, особливість проведення торгових операцій жителями грецьких колоній в Україні передбачала радше спокійне очікування иноземних партнерів, котрі прагнули отримати вироби місцевих майстрів, ніж перевезення товарів до ринків збуту. Окремою перешкодою для більш активного проникнення греків була нестабільність на південних теренах України.

Саме з огляду на означені обставини, названі вище етнічні групи частіше пропонували на ринках галицького краю товари Сходу. Турецька експансія та падіння Візантійської імперії змусили греків активізуватися. Після захоплення турецькими військами Константинополя значна частина з них еміґрувала на Балканський півострів та до придунайських князівств. У міру стабілізації становища на Балканах Порта, керуючись державними інтересами, сприяла активізації торгівлі, що, своєю чергою, стимулювало зростання ремісничого виробництва і посилювало значення міст, розташованих вздовж міжнародних торговельних шляхів. При цьому функції торгівлі було визначено євреям, вірменам та грекам ⁴.

Напрям, котрий з’єднував Львів з Константинополем, у XVI ст. провадив через Сучаву, Яси та Лопушно до Аккерману. Далі морським шляхом купці добирались до Кафи та Константинополя⁵ . На цьому шляху греки віддавна займали значні позиції⁶. На відміну від своїх найбільших торгових конкурентів – вірмен, вони за допомогою власних флотилій, що складалися з легких галеонів, швидко довозили товари з островів Східного Середземномор’я та складів Константинополя у порти Рені чи Кілію. Звідти, винайнявши перевізників, товар возами транспортували до Кам’янця-Подільського та Львова.

Греки-торгівці, що прибували здалеку, ділились у Львові на дві категорії: Graecus de Galata i Graecus de Constantinopoli. Серед останніх значний відсоток становили представники знаних аристократичних родів ⁷. У другій половині XVI ст. до Львова прибула група греків та італійців з островів Хіос і Кандія. У ґродських книгах Львова можна зустріти запис Graecus de istula Chios, mercator advena Leopoliensi. Ще раніше від хіоських (близько 1548 р.) у Львові з’явились купці з Криту⁸ .

Иншу категорію греків, що прибували до Львова, складали купці «волоського» походження. Більшість із них, насамперед мешканці Яс і Бухареста, ставали посередниками у торгівлі східними товарами на теренах Речі Посполитої ⁹. Постійно мешкаючи у Львові, грецькі купці через торгових агентів увесь час контактували з балканськими теренами і передавали до Константинополя інформацію про розвиток справ у Речі Посполитій.

Вже від початку своєї з’яви у Львові греки, попри тісну співпрацю з українською людністю міста, намагались займати окрему позицію щодо вірменської та єврейської громад. Ознаки організованости позначились насамперед на тій частині грецького купецтва, що володіла найбільшими фінансовими можливостями. Зазвичай це були торгівці, котрі пропонували ексклюзивний східний товар – вина, килими, прянощі та предмети розкоші¹⁰. Саме представники цього прошарку найчастіше скріплювали ділові стосунки етнічними шлюбами. Вони ж вирізнялись активною поставою у громадському житті міста. Основою грецької могутности у Львові була торгівля вином. У 90-х рр. XVI ст. купці закуповували вино на Криті по 30 флоринів за куфу*, а у Львові продавали за 80-85 зл. Поступово вони ставали складовою частиною транснаціональної торгівлі вином на центральноевропейському ринку. Вино везли до Львова через Молдавію і Волощину. А далі, за посередництвом польських та вірменських купців, – через Ярослав і Краків – на Сілезію, Чехію, Моравію, Словаччину аж до німецьких міст.

Про обсяги та значення грецького імпорту найліпше свідчать фінансові звіти митниць. У 1544 р. консульська резиденція Польщі в Константинополі повідомляла, що з острова Крит через Молдавію до Львова пройшов караван з 130 куфами (260 бочок) мускателі** та грецької мальвазії***.

Друга половина XVI ст. була часом наймасовішого прибуття грецьких торгівців на львівський ринок. За підрахунками В. Кривоноса, у XVI – на початку XVII ст. у міських фінансових книгах Львова було зареєстровано 700 грецьких купців. У різний період на фінансовому ринку міста лише з острова Крит діяли близько 153 купців.

Дуже цікавим видається мало висвітлений в літературі факт, що наприкінці XVI ст. греки прибували до Львова не лише волоським шляхом, але й через Західну Европу. Вже у найстарішій міській книзі Львова знаходимо відомості про Іоана Гречина з Кракова, котрий свідчив перед міською владою на користь купця М. Моренштерна. На початку XVI ст. до Львова з Кракова приїжджали Іоан Орієнт та Іоан Гречин¹¹. Купці Нікорос Неврідіс, Хіотіс, Георгій Доменіг, Леонард Манулуф, Тзукос, Пеккаторіс, Константин Неврідіс, Граватіс, Прекаріс і Януліс прибули в 1592 р. із Криту до Львова через Венецію¹² .

Від початку діяльности перед греками постала проблема створення власних професійних об’єднань. Купецькі спілки на території Польщі існували на двох засадах: socies vera i commenda. Серед них слід відзначити спілку, що діяла у Львові ще 1578 р. До неї належали Прокопій Сиропуло та Юрій Барбаріго, котрі перевозили товар зі Львова на Крит¹³ . Згадку про діяльність иншої грецької купецької спілки у Львові, що її очолювали Панталеот Росо та Симон Сімонізі ¹⁴, віднаходимо у документах 1590 р. Місцева влада чинила дії, спрямовані на отримання максимальної користи від південно-східної торгівлі. Згідно з розпорядженням львівського магістрату, з усіх купців на митних рогатках збирали єдиний штуковий податок. Проте з волохів, греків та персів вибирали поштучний податок з тари або з товару залежно від того, що було вигіднішим¹⁵. Такі дії видаються цілком обґрунтованими, якщо мати на увазі, що серед прибулих купців греки виділялись як окрема елітна група. Греки, так само як вірмени та євреї, сплачували значну частину митних податків Львова. Королівський указ від 31 січня 1580 р. передбачав, що частина грошей, отриманих від торгівлі вином та цитринами, мала бути передана на відновлення міських оборонних укріплень.

Оформлення юридичного статусу грецького купця, як і будь-якого иноземного торгівця в Речі Посполитій, окрім загальнодержавних, корегувалось нормативними місцевими актами¹⁶ . Львівська рада у стосунках з купцями-греками виходила головно із засад, опертих на привілей місцевого права складу. Щоправда, статус тогочасного грецького купецтва упродовж XVI-XVII ст. не можна охарактеризувати як стабільний внаслідок політичної напружености між Річчю Посполитою і Портою. Використання подвійних стандартів щодо прибулих греків було особливо помітним у ставленні влади до греків як представників православної віри. В економічній площині діяльність греків всіляко заохочувалася. Проте тільки-но питання торкалося віросповідання чи найменших натяків на можливість тіснішого контакту православних підданих Речі Посполитої з константинопольським патріархом¹⁷, до українських старост одразу скеровували категоричні розпорядження щодо посиленого контролю за підозрілими особами грецького походження ¹⁸, що перетинали кордон. Під час чергового загострення стосунків активно поширювались чутки, що греки є шпигунами Порти. Київський митрополит Михайло Рогоза у листі до коронного гетьмана Яна Замойского в 1594 р. погоджувався із звинуваченнями грецьких кліриків у шпигунстві на користь Туреччини та Московщини ¹⁹. Очевидно, що такі припущення мали реальне підґрунтя. Як і в инших етнічних групах, серед греків траплялись такі, що виявляли неабиякий хист у здійсненні сумнівних політичних та кримінальних інтересів²⁰ .

Про значимість грецької спільноти свідчать згадки, в яких львівських греків представлено як суб’єктів міждержавних стосунків у політиці Речі Посполитої, Молдавії, Порти та Московії. 25 листопада 1590 р. король Сиґізмунд ІІІ Ваза наказав усіх галицьких греків, на яких вкаже волоський воєвода Янкул, змусити виплатити податкові заборгованості²¹. Поміж греків, котрі були задіяні у дипломатичних стосунках регіону, нерідко траплялись політичні шахраї. Багато хто з них для досягнення особистих цілей послуговувався підробленими рекомендаціями патріархів чи навіть виробляв їх на замовлення місцевих релігійних діячів²². Центром виробництва таких документів у XVII ст. була Молдавія ²³. Дипломатичні таланти греків були добре відомі правителям усіх країн регіону ²⁴. Тому видається цілком очевидним, що поляки і московити мали всі реальні підстави підозрювати, ніби мандрівні греки таємно служать султанові. Навіть у стосунках з найповажнішими представниками православної Церкви поляки і московити були особливо обережними.

На додаток, не останню роль у творенні негативного топосу «грек» відігравали їх головні конкуренти – вірменські та єврейські купці. Відчуваючи загрозу власним економічним інтересам, вони не оминали нагоди змалювати греків як підступних та ненадійних партнерів²⁵ . У багатьох випадках греки платили їм тією ж монетою. Сказане підтверджує такий випадок. У 1685 р. купці Хаджі Киріак, Константин Мусжевич, Георгій Попович та Дмитро Сирон подали до Ради скаргу на львівського тлумача Вартана Шимоновича, котрий, працюючи з ними, не виконував покладених на нього обов’язків і одночасно вимагав значну винагороду. Суд засудив дії перекладача, охарактеризувавши його як хабарника та людину, котра ганьбила честь влади і приховувала податки. В. Шимоновича усунули від виконання обов’язків. Щоправда, при цьому додатково було наголошено, що греки усе ж повинні сплачувати податки згідно з чинним законодавством²⁶. Наступного року вірменська громада Львова звернулась до короля Яна ІІІ Собєского із скаргою, в якій серед инших нарікань на дії міської влади звинуватила представників Ради у протегуванні інтересів грецьких купців²⁷ .

Зрештою, серед греків справді траплялись надзвичайні шахраї, котрі, заради досягнення омріяної мети, ризикували не лише грошима, але й власним життям. Про одного з них – торгівця Константина Корпу – згадується у судовій справі. Цей купець провадив у Львові інтереси з одним із найбагатших місцевих вірменів Захарієм Івашкевичем. У 1598 р. під час візиту до Польщі К. Корпу заарештував львівський магістрат. Обвинувачем у справі виступив молдавський господар Яремія Могила. Виявилось, що шахрай-купець видавав себе за представника султана на ім’я Корпа Караман. Користаючи з означеного статусу, він переводив через митницю в Ясах товари инших купців, завдавши тим місцевій скарбниці збитків на суму 1500 зл. Погубила шахрая власна захланність. Я. Могила, занепокоєний обсягами необлікованих товарів, подав запит до Стамбула і отримав відповідь, що прізвища такого купця у списках торговельних представників султана немає²⁸.

Попри занепад торгівлі східними товарами, спричинений війною між Річчю Посполитою та козацькою державою Б. Хмельницького, у другій половині XVII ст. грецьке купецтво швидко поновило втрачені позиції. Чимало грецьких купців прибувало на ярмарки до Ярослава²⁹, Любліна ³⁰, Перемишля та Замостя³¹.

Транзитна торгівля знову поєднала Південний Схід та Захід Европи. Греки, на відміну від решти торгівців, продовжували виступати окремою категорією. У 80-90-х рр. XVII ст. вони прибували до Львова переважно групами – від 2 до 5 осіб³² .

Грецькі торгівці та спілки періодично ставали об’єктами боротьби між львівським магістратом та власниками приватних міст краю. Останні, запрошуючи орієнтальне купецтво, прагнули перетворити свої володіння на розвинені центри торгівлі та ремесла. Шляхта на підвладних їй теренах була звільнена від сплати мит і тому впроваджувала демпінгові умови оподаткування, цілковито ігноруючи монопольне право Львова на орієнтальну торгівлю. Амбітні плани власників Замостя Яна та Гризельди Замойских оселити у місті грецьких та вірменських купців спричинили гострі суперечки з львівським магістратом³³. Непоодинокими були випадки переманювання «львівських» греків до Замостя. Суперечки тривали роками, в окремих випадках остаточні вироки затверджувались лише на найвищому рівні.

Географія прибуття купців у XVII ст. надалі залишалась широкою. Найчастіше в документах згадуються Константинополь (Царгород)³⁴, Серет, Яси, Бар, Констанца, Кам’янець. Серед країн першість утримували Волощина³⁵, Македонія³⁶ і Туреччина³⁷. На жаль, у багатьох випадках під час нотування купця львівські писарі використовували стандартний зворот-додаток на кшталт «gretchyn», «grek», «cudzoziemiec», що мінімалізує шанси визначити місце походження конкретного торгівця³⁸.

У першій чверті XVII ст. на Балканах зріс попит на якісні тканини із Західної та Центральної Европи. Платоспроможність частини населення поліпшилась, і тому греки отримували додаткові шанси для полагодження своїх інтересів. Завдяки східносередземноморським торгівцям посередницький авторитет Львова у стосунках з містами Центральної та Західної Европи надалі залишався високим. Наявні відомості підтверджують думку, що продовжував діяти традиційний від XV ст. шлях через Балкани³⁹. Позаяк попит на вино та предмети розкоші формувався впродовж кількох століть, головним предметом «грецької справи» надалі залишався імпорт до Европи вина⁴⁰, тканин⁴¹ і так званого турецького товару⁴². Серед місцевої шляхти найбільшу популярність мали такі ґатунки вина, як мальвазія, мускат та фруктові соки на кшталт лимонії⁴³ .

Грецькі купці, що прибували до Львова, завжди могли розраховувати на підтримку одновірців. Це стосувалось як юридичного захисту, так і надання лікарської допомоги. Підтвердження цього знаходимо у заповіті купця-грека Дмитра Маркочана, котрий після раптової хвороби помер 1688 р. у шпиталі монастиря Св. Онуфрія⁴⁴. У документах купець занотований як городянин Семиграду, що прибув до Львова у торгових інтересах⁴⁵ . Братство прийняло рішення про поховання Маркочана в церкві Успіння Пресвятої Богородиці⁴⁶ . Згідно із заповітом, частину його майна представники Ставропігії розподілили між церквами Св. Миколая, Благовіщення та Чесного Хреста⁴⁷. Опис, що його здійснив 28 травня 1683 р. скарбник братства Микола Красовський, засвідчив, що більшість особистого майна Д. Маркочана перейшла у власність львівських греків: І. Мазаракі викупив мідну мидницю, О. Балабан – два мідні дзбанки, М. Красовський (єдиний українець) – паски для шаблі, Я. Аффендик отримав шаблю покійного купця⁴⁸ . Представник Ставропігійського братства І. Мазаракі засвідчив: Д. Маркочан пожертвував для потреб православного товариства Львова 200 зл.⁴⁹ При шпиталі в монастирі Св. Онуфрія було влаштовано гостьову кімнату для православних подорожніх, про що просив братство архиєпископ моневмасійський Йосафат⁵⁰ у квітні 1601 р. напередодні свого приїзду до Львова.

Греки давали на справу підтримки Ставропігії значні вільні кошти, що пояснювалося їх добрим фінансовим становищем. Львівські греки мали посередницькі контакти в усій Центрально-Східній Европі, а в окремих випадках – і на Заході. Попри складні обставини, до міста продовжували прибувати купці з Адріанополя, Анкари, Константинополя⁵¹. Скажімо, Яній Аффендик та Марко Лангиш мали добрі контакти з Константинополем та Критом. Найбагатшим серед греків Львова у другій половині XVII ст. був І. Мазаракі. У 1656 р. його особистий маєток було оцінено на суму 300 000 зл., він на той час вважався у місті другим після статків вірменина І. Вартиросовича. Наступними у списку багатіїв стояли Стефан Нестерович – 100 тис. зл. та Василь Григорович – 70 тис. зл.⁵² У 1669 р. під час перепису краму купця Андрія Альвізія представники магістрату склали інвентар на суму 6100 зл., а наявний на складі товар оцінинили у 11000 зл.⁵³ У Львові греки закуповували хутро, що мало попит на півдні Европи ⁵⁴ й за якістю задовольняло турецький двір⁵⁵ . Партії цього дорогого товару були доволі значними за обсягами: у 1638 р. представник львівського купця Г. Лангиша возив до Константинополя хутра соболів вартістю 6000 талерів.

Значна потреба турків у хутрі пояснювалась звичаєм: щороку під час двірцевого церемоніалу чільні чиновники держави отримували у подарунок кафтани, підбиті хутром. Серед заможної частини суспільства імперії звичай використання хутра був пов’язаний із особливостями місцевого клімату. Про суворі зими у тодішній столиці свідчило те, що в 1620 р. Босфорська протока та затока Золотий Ріг замерзли. Така ж ситуація була і в 1669 р.⁵⁶ Львівські греки були переважно лише посередниками у торгівлі хутром, отримуючи його від московитів. Існують свідчення, що деякі грецькі купці мандрували зі своїм товаром і на терени Московської держави⁵⁷ . Значний попит серед турецької еліти мали ловчі соколи та деякі ґатунки металевих виробів західноевропейських майстрів.

Купці були найбільшою частиною грецької діаспори Львова. Упродовж XVI ст. та першої половини XVII ст. саме вони визначали характер її розвитку. З їх середовища походили майже всі грецькі громадські діячі, котрі брали участь у справах Ставропігійського братства, сприяли підвищенню авторитету діаспори серед місцевих українців. Комунікабельність та практичність, властива представникам еллінського етносу, допомогла їм швидко досягти значних успіхів.

Найбільш значного економічного росту спільнота досягнула наприкінці XVI – на початку XVII ст. Чисельність греків у містах Речі Посполитої зростала переважно за рахунок еміґрантів з придунайських теренів. У «цидулі» до патріарха Єремії 7 вересня 1592 р. братчики згадували греків, «иже имутъ со купецтви прибежище во градъ Львовъ»⁵⁸ .

Попри значну віддаленість від батьківщини, львівські греки усе ж намагалися підтримувати з нею сталий зв’язок. Система інформування була налагоджена через грецькі громади Волощини та Молдавії. Концентрація їх у придунайських державах була доволі високою. Пошук вільних від османського панування земель, куди можна було перспективно вкласти капітали, сприяв процесові переселення в XVІ-XVIІ ст. знаних родів Кантакузенів, Маврокордато та Гіка у Волощину та Молдавію⁵⁹ . Серед представників грецького духовенства та світської знаті були переважно політичні діячі, яких називали «фанаріотами»⁶⁰. Вони вважали себе носіями «великої ідеї», в ім’я якої при співпраці з турецькою владою робили спроби еллінізації балканських народів, насамперед болгар та македонців. Головною та остаточною метою своєї діяльности фанаріоти вважали відновлення грецької держави⁶¹ . У другій половині XVI ст. стійкою залишалась тенденція до поєднання фінансових та політичних інтересів цієї частини грецької еліти з князівськими родинами Волощини та Молдавії. Греки викупили значні земельні наділи, надійно опановували політичне та економічне керівництво князівств. Їх представники з часом почали втручатись у боротьбу за владу серед місцевих правителів. Одним з найвідоміших ставлеників фанаріотів був молдавський господар Василій Лупу (Вовк)⁶² , за часів правління якого контакти з львівським осередком мали сталий характер.

Багато господарів давали пожертви на Ставропігійське братство, долучалися до фінансування будівництва церкви Успення Пресвятої Богородиці (Руської, Волоської церкви)⁶³. Чимало представників чільних молдавських сімей поховано в її криптах⁶⁴. Наприкінці XVII ст. та на початку XVIII ст., після краху військово-політичних планів Російської імперії на Балканах, частина молдавських та волоських греків продовжувала вірити у можливість створення на придунайських теренах ґрунту для відродження новітньої грецької держави. Упродовж XVII cт. агенти Фанару, що служили турецьким інтересам, активно діяли і серед запорізького козацтва⁶⁵ .

Иншою була ситуація на землях, підвладних Польщі. У її містах прибульці з Півдня Европи найперше могли розраховувати на підтримку православних українців, які у багатьох випадках активно користали з того, що греки були потрібні місцевим осередкам. Еміґранти грецького походження допомагали засновувати школи і навіть брали участь у перебудові місцевої системи православної ієрархії⁶⁶ .

Перші осілі грецькі купці створили у Львові сприятливий ґрунт для наступних мігрантів, значний відсоток яких складали їх родичі та люди, котрі прибували до Львова із сподіванням на швидке збагачення. Становлення та структуризація грецької громади відбулась лише від другої третини XVIІ ст. ⁶⁷ Для більшости греків, що прибували до Львова в XVI – XVII ст., головною проблемою було якнайшвидше отримання міського права. Треба сказати, що львівська влада підходила до цього доволі виважено. Так, від 1571 до 1604 рр. почесний статус було надано лише 23 вихідцям з Волощини, Молдавії та Семиграду⁶⁸.

Зазвичай лише найбагатші греки могли купити у власність будинки на території середмістя. Ще менше їх мало шанс швидко інтегруватися у середовище шляхетської еліти Речі Посполитої. Саме такий шлях обрали К. Корнякт, Ю. Папара, І. Мазаракі, Г. Коцій. Для новоприбулих греків, котрі не мали значного стартового капіталу, чи не єдиною можливістю отримати громадянство залишалося одруження із доньками львівських православних міщан. Тому цілком закономірно, що греки у більшості випадків вступали у суто етнічні шлюби або ж обирали за дружин українських міщанок. Одним з яскравих прикладів успішного розв’язання матримоніальної проблеми був Киріяк Папара, котрий невдовзі після переїзду одружився з міщанкою Анастасією Григорович ⁶⁹. Традицію етнічних шлюбів підтримували у своєму середовищі родини Аффендиків, Лангишів, Ізаровичів, Мадзапетів, Мазаракі. Подібна тенденція спостерігалась серед грецької громади впродовж усього XVII століття. Окрім етнічних та релігійних причин таких шлюбів, не останню роль відігравало намагання за допомогою родинних зв’язків захистити власні майнові інтереси. Греки, котрі не претендували на стале поселення в межах країни, цілком задовольнялись правами на вільну торгівлю, яка була затверджена королівськими декретами.

Таким чином за кілька десятиліть у львівському середмісті окреслилась кількісно невелика, однак згуртована спільнота мешканців грецького походження. Діяльність окремих її представників упродовж останніх років XVI ст. і особливо в середині та другій половині XVII ст. була відчутною для культурного та політичного розвитку львівського соціуму.

У XVII ст. життя греків Львова суттєво змінилося. Після закінчення періоду «золотого спокою» Визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького та внутрішня нестабільність Речі Посполитої ускладнили ситуацію православного населення краю. Польсько-українське протистояння спровокувало ситуацію, коли під категорію неблагонадійних автоматично потрапляв будь-який міщанин, що належав до «нації схизматиків». Через спільність віри греків та українців у багатьох випадках розглядали як одну конфесійну спільноту. Таке напруження неминуче позначилось на їх становищі. Кількість звісток про господарську активність греків на сторінках львівських фінансових книг зменшилась. Щоправда, у цьому випадку політичні мотивації не мали вирішального значення. Найвірогіднішою причиною скорочення торговельних операцій стали кримінальна та військова небезпеки на шляхах. Попри військове протистояння, жодна із задіяних сторін не була зацікавлена у зменшенні прибутків від торгівлі ⁷⁰. В умовах військових конфліктів на православну громаду Львова постійно накладали штрафи, контрибуції та фіскальні побори. Греки сплачували свою частку.

У найважчому становищі опинились ті з них, які постійно мешкали у середмісті Львова та в переважній більшості були діячами Ставропігії. Частина постала перед необхідністю важкого вибору, і перед лицем небезпеки дехто залишив Львів. Внаслідок зменшення торгових операцій купці зазнавали значних збитків. Погіршення економічного становища торкнулось навіть заможного купця І. Мазаракі. І все ж, більшість греків зберегли етнічну та релігійну ідентичність. Їм вдалось перебороти труднощі і в деяких випадках навіть зміцнити свій авторитет у середовищі української спільноти.

Починаючи з останньої чверті XVII ст. згадок про греків на сторінках ґродських книг Львова ставало дедалі менше. Серед документів ще можна віднайти відомості на кшталт дозволу короля Яна ІІІ Собєского від 11 квітня 1692 р. про вільне перебування греків на території Речі Посполитої. Однак вже чітко помітно, що через зміну европейських торговельних шляхів орієнтальне купецтво втрачало у Речі Посполитій свої позиції.

У першій половині XVIII ст. у міській документації Львова про успіхи міщан грецького походження згадується спорадично. Більшість нащадків тих греків, котрі залишилися і не перебралися через політичні чи економічні мотивації на Лівобережну Україну, вже остаточно ототожнили себе з польським середовищем.

^* Куфа – міра об’єму рідких тіл, головно напоїв; бочка місткістю бл. 40 відер (від 400 до 800 л).
^** Мускателя – ґатунок середземноморського вина з додатком мускатного горіха.
^*** Грецьке вино, котре привозили до Львова, здебільшого проходило під єдиною назвою десертного вина – мальвазії. Однак, слід мати на увазі, що насправді цей напій мав кілька ґатунків. У Львові вирізняли мускателю, іпсим, алікант, латик, коцифал. («Alicant» – іспанське вино, котре бере свою назву від міста Alicante, «ipsyma»– вино, що походило з району Сіракуз і назва якого походить від тамтейшої долини Ipsica, «latyka» – вино з Сицилії, назва походить від міста Licata).