Блукаючи містом, втікачі з Галичини й Буковини натрапили на поляну, біля якої зливаються дві гірські річки, Тут можна було випасати худобу. Та й води вдосталь. Поселилися на тому місці й жили собі — гадали, що ніхто їх ніколи не знайде, і служити панам не доведеться.

Та минуло небагато часу, і про поселенців довідався угорський дворянин Жигмунд. Вирішив надіслати до них своїх вояків, аби збирали данину.

Та не корилися втікачі. Як тільки в селі з'явилися панські слуги, пастухи розходилися по лісах, щоб ті не відібрали худобу. А одного разу зустріло вояків село кілками й сокирами.

—    Бандюги! Опришки! — обізвав їх підпанок Кереші.
—    Ми — опришки! — спокійно відповів на ті слова немолодий селянин. — Та йдіть собі від нас по честі, або підете неметеними дорогами.
А підпанок розсердився ще дужче.
—    Розійдіться! — наказав селянам.

Але вівчарі, пастухи і не думали виконувати панського наказу. Затиснувши кілки й сокири, всі разом рушили до панських вояків. А ті побоялися смерті в глухому лісі, відступили. В Сігеті охоронці розповіли своєму панові про непокірних гуцулів, а пан і не знає, що далі робити, і пішов на пораду до церковного владики.

Владика порадив:

—Треба їх до Божої віри навернути, а для того каплицю із розп'яттям Христовим для них збудувати. Бо не будуть вони, дикуни, нас боятися, доки Бога боятися не вміють...

Порада владики припала до душі дворянинові. Незабаром до поселення прийшли майстри. Вони збудували кам'яну каплицю, потім і піп з'явився — службу в каплиці служити, до Божого лику людей навертати.

Скоро й сам Жигмунд сюди завітав, свою воскову свічку в каплиці запалив, аби селяни бачили і волю Божу ближче до серця взяли.

— Ваше село буде називатися Дєртянлігет, — заговорив до людей Жигмунд.

Відтоді так і називалось це село по-угорськи. По-нашому сказати — Палаюча Свічка.

Та люди й.надалі не хотіли коритися панові: данину не платили, працювати на нього не йшли. З дужчих чоловіків створився справді загін опришків: його очолив Гриць Варцаба. Мало що опришки не дозволяли панським слугам виводити худобу з села, — ще й нападали на панські маєтки, зупиняли біля шляху галицьких купців, і послав Жугмунд однієї весни силу-силенну озброєних вояків, наказав розгромити опришків, золото й срібло відібрати, і поселення назавжди скорити.

Як дізналися опришки, що в Дєртянлігет військо їде, все золото й срібло в мішки зібрали і нав'ючили ними сіру кобилу.

—    Веди її на гору, — наказав Варцаба одному із своїх легінів.
Опришок повів кобилу за уздечку. Та не встиг вийти за село, як йому назустріч виринуло військо панське.
—    Куди ведеш шкапу? — спитав старший вояка, показуючи на кобилу.
—    Попасти її хочу,— відповів опришок.
—    Опришків бачив у селі?
—    Ні, не бачив, паночку.

Вояки пропустили парубка з кобилою, а самі подалися до села розпитати про опришків.

Але тільки вивів леґінь кобилу на гору, як за ним погналися вояки. В селі вони здогадалися, що то був опришок і їх обдурив. Слід вів на гору. Наздогнали вояки опришка, схопили його, зв'язали. Але ніяк не могли зловити шкапину. Пробували і приманювати, і наздоганяти, і стріляти почали, а кобила від них віддалялася. Вже поранена, обійшла гору й зникла.

Зате опришли бачили, куди вона поділася: зайшла до знайомої їй печери. Вхід до печери, куди сховалася кобила з бесагами, опришки завалили вели1 чезним каменем. А самі пішли на бій з вояками. Не пощастило опришкам у бою — одні загинули, інших зловили вороги, повели до суду і потім стратили в Сігетській тюрмі. Золота пани так і не знайшли. Правда, в селі знали, куди зникла кобила. Але відкривати печеру не наважувався ніхто, — опришки її заворожили.

Відтоді гору назвали Кобилою, а село — Кобилецькою Поляною.