Верховинці з діда-прадіда боролися з хижими звірами. Час від часу вовчі зграї, наганяючи страх, підходили до сільських обійсть, "різали" худобу, колошматили собак. Налякані люди тримали тварин за міцними загородами. Та ведмеді, особливо ті, які ранньої весни вийшли з барлог, були особливо небезпечними.… Не спалося старому Іванові. Далися взнаки старі болячки, крутило кістки ніг. Собачий ґвалт тривожно лунав і в горах, і на околицях сіл. Через білий напівпрозорий телячий міхур на вікні смутно проглядалося місячне світло. Кучугури з мерзляччям від крапель талої води блищали під місячним сяйвом. Дідівська дерев’яна хата, міцно зведена підігнаними смерековими брусами, зберігала тепло і спокій розміреного селянського життя великої верховинської родини.

Ще декілька хат тулилися одна до одної на невеликих клаптиках очищеної від лісу землі.
Пронизливо заспівав півень.

"Як там моя худобина?" – подумав старий про тварин, яких тримав у хліві на ближній галявині, оточеній смерековим лісом.

… Двоє синів старого – Василь і Дмитро – в овечих гунях рано-вранці подалися до хліва. Знайома стежка вела поміж кущів ліщини.
Вже виднілася верхівка копиці сіна.

Раптом зачулося тривожне мукання корови та гучне дріботіння сполоханих овець, затріщала пошматована драниця.
Що це?

Чоловіки побігли до хліва.

… Худорлявий величезний ведмідь від несподіваної появи людей став на повний зріст, наче відбиваючись од бджіл передніми лапами, розганяв пару, яка висапувала з пащі у вранішнє морозне повітря.
Люди за мить завмерли.

- Геть! Геть! – загучав густим басом Василь, йдучи в наступ з рогатиною у важких руках.
Дмитро розгублено згрібав сніг і кидав у бік ведмедя, створюючи білу куряву.

В очах ведмедя горіла злість: його доймав лютий голод, а поряд, в теплому хліві, худоба…
Чоловіки кричали і насідали на бурого, все ближче й ближче підступали до нього.

Врешті, межу страху люди переступили – і ведмідь різко чалапнув у темряву двору, та за кілька хвилин голод змусив його знову повернутися.

З губ стікала слина.

- Гойте! Берім-го рогатинами! – закричав Василь.

- Женім! Айбо вбиймо!

Несамовито. Пересилюючи страх, чоловіки знов почали підступати. Василь виставив рогатину, спішно пішов у наступ. Руки, наче кліщі. Стиснули держак.

Далі все було блискавично: ведмідь кинувся у бік Дмитра й могутнім ударом кинув його в сніг.

Василь не встиг отямитись – відчув могутній удар.

Люті зіниці хижака впилися в його очі.

Василь стис древко рогатини у свіжу проталину й спрямував її у широчезні груди звіра – і той заревів від болю
У волохатому тілищі, не витримавши натиску, поточене шашелями древко зламалося, але вістря глибоко влізало в шию ведмедя.

Могутній рик прорізав усе навколо.

"Невже це все?" – промайнуло в мозку братів.

Раптом звір схопився і кинувся до Василя. Удар лапи в плече, захват шиї – і Василь інстинктивно вхопився з ведмедем "в руки", як колись у дитинстві, коли виборював першість у змаганнях з старшими хлопцями на толоці. Та повалити ведмедя не зміг: гаряча кров звіра обливала обличчя. Вогке смердюче хутро впивалося у свіжі рани, викликало нестерпний біль.

Наступний удар ведмідь наніс в груди. Гострі кігті зачепили нутрощі чоловіка.
… Дмитро безпомічно стояв і дивився на понівеченого брата і на ведмедя, який відповзав до смерекового лісу.
Говорити брат не міг.

- Люди! Допоможіть!

Ведмідь брата "погеренив"! – волав Дмитро.

Хто в чому, люди повибігали з осель, хапали, хто сокири, хто рогатини, хто мотики, вила…
Через закривавлену розірвану домоткану сорочку виднілися поздовжні рани.

Дмитро став навколішки, підтримував голову нещасного на колінах, Василь важко дихав.
- Туди! Туди пішов! – прохрипів хтось.

Дужі руки Василя, які щойно міцно тримали рогатину, безпомічно впали на сніг.
… Юрба кинулися по слідах пораненого ведмедя.

Прихопивши з-під стріхи загострену букову ворину, переборюючи біль, побіг і Дмитро.
… Люди щільним кільцем оточили звіря. Поранений, він був небезпечний. Наблизитись і завдати удару не наважувався ніхто.

Дмитро з ходу, не роздумуючи, всадив у груди ведмедя загострений рогач.

… На третій день життя покинуло мужнього верховинця. Загрубілою від важкої праці долонею, з важким болем у серці, заплющив блакитні очі сина старий батько.

… Людська пам’ять зберегла цю історію гірського села Імшади в Карпатських горах.

Ведмежу шкіру передавали з покоління в покоління. Доки вона не запріла зовсім.

Сина Василя, дружину та їхніх нащадків спочатку називали – діти Василя, якого "погеренив" ведмідь, та згодом вони дістали сільське прозвисько "Гиринці".

Наразі Іваном Гиринцем називають і мене.