Форпост незалежності (Львів у 1988-1996 pp.)*

Любомир Сеник, Богдан Якимович

Політичний вибух

Події кінця 80-х - початку 90-х років, які відбувалися у Львові, мали виняткове значення для всієї України. Попри усі старання тоталітарного режиму знівелювати в Західній Україні український дух, цього зробити не вдалося. Ідея незалежності України, за яку боролися попередні покоління, жила, а для того, щоб говорити вголос, треба було дочекатися лише слушного часу.

Підґрунтя для цього видалося добре. На Львівщину повернулося багато колишніх воїнів Української Повстанської Армії, дивізійників, політичних засланців, яких випустили з місць ув'язнення ще під час хрущовської відлиги. В підпіллі діяла Греко-Католицька Церква, яку очолював, прибувши до Львова, авторитетний митрополит Володимир Стернюк. Висвячувалися не тільки священики, але також єпископи. Наприкінці 80-х років зміцніли контакти з українською політичною еміграцією, представники якої були переважно вихідцями з західноукраїнських земель.

Репресії супроти дисидентського руху кінця 60-х - початку 70-х років зачепили найактивнішу частину молодої інтелігенції: тих, хто був обережніший у висловлюваннях серед малознайомих осіб, арешти майже не торкнулися. Спробу партапаратників створити культ навколо особи малодієздатного генсека Л.Брежнєва, молодь, яка входила у свідоме життя на початку 80-х років, як, зрештою, і вся громадськість, розцінювала як фарс. Фарсом для національно свідомих львів'ян були показні похорони Л. Брежнєва, Ю. Андропова, К. Черненка - жалобні декорування державних установ і організацій, вивішування портретів покійників. Шум навколо цих подій виглядав несерйозно, настроював на скептицизм багатьох людей щодо реальних можливостей керівних органів імперії.

Львів упродовж післявоєнного часу залишався найбільш українським містом в Україні. Тут зосереджено головні академічні установи регіону, багато наукових закладів відомчого підпорядкування, діяло десять вищих навчальних закладів, за післявоєнні роки місто стало потужним промисловим центром. Попри те, що режим спроваджував до Львова чималу кількість росіян, робітничі колективи комплектувалися з мешканців навколишніх сіл, нащадків тих, хто воював з більшовиками після їх "другого пришестя" на західноукраїнські землі. І хоч докладалося неймовірних зусиль, щоб зросійщити навчальний процес у вищих і середніх закладах міста й області, цього досягти не вдалося. Глуха опозиція професорсько-викладацького складу давала свої результати. Відпрацювавши два-три роки за розподілом, до міста поверталися фахівці, які змушені були його покинути після здобуття вищої освіти.

Виняткове значення для утвердження національної свідомості львів'ян та й усього західноукраїнського регіону мала діяльність у Львові творчих спілок: письменників, художників, архітекторів та інших. Незважаючи на ідеологічний тиск партійних чиновників, упродовж 80-х років проведено низку важливих акцій: відзначено ювілей діячів "Руської Трійці" і встановлено пам'ятний знак на фронтоні Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, 130-річчя від дня народження Івана Франка, в рамках якого у 1986 р. відбувся Міжнародний симпозіум ЮНЕСКО "Іван Франко і світова культура". З ініціативи Львівської обласної організації Товариства охорони пам'яток історії та культури розпочато збір коштів на будівництво у Львові пам'ятника Тарасові Шевченкові. Маючи досвід лавірувати серед підводних каменів режимної номенклатури, львівська інтелігенція переводила в життя акції, які сприяли ростові національної свідомості мешканців міста і реґіону. Отже, пом'якшення ідеологічного тиску після приходу до влади М. Горбачова сприяло тому, що наприкінці 80-х років національно-визвольні тенденції у Львові проявилися особливо яскраво. Львів перетворився на духовий центр України. Образно кажучи, вся Україна протягом 1988-1991 років була прикута до подій у Львові, а Галичина вкотре набувала статусу українського П'ємонту. До цього Галичина, її столичне місто Львів були найкраще підготовані ходом усієї української історії XX ст.

Криза тоталітарної системи, незважаючи навіть на допущені згори полегшення, в цей час нестримно поглиблюється; тоталітаризм уже ніщо не змогло врятувати, а послаблення пресу в духовній сфері дуже активно сприяли повному розвалу імперії. У 1988-1989 pp. із щораз більшою силою наростають у Львові політичні демонстрації, які режим уже не був у змозі зупинити: процес т. зв. "перебудови" і відкритості ("гласності") вимагав утвердження демократичних норм життя, а це так само створювало ґрунт для діяльності розмаїтих "неформальних" організацій, товариств, громадських рухів і т. ін. Одним з перших у Львові, ще восени 1987 p., виникає молодіжне Товариство Лева, яке, власне кажучи, почало з зовсім "невинної" діяльності - впорядкування могил українських культурно-громадських діячів минулого, - яке в своєму підґрунті мало за мету відродити історичну пам'ять, народні звичаї та обряди, народні промисли. Показовим, наприклад, було відродження гончарного промислу Гавареччини, залучення сюди художників, відкриття виставки, яка, до речі, привернула до себе широкі кола громадськості Львова. Була надзвичайно вдало знайдена форма праці: втягнути в коло цих інтересів студентську молодь, професійних молодих митців та науковців, а це дало змогу поряд з культурницькою роботою взяти участь і в громадському житті міста. Політичні дискусії в Клубі будівельників, куди вже приходили колишні політв'язні, надали культорологічній праці гострого політичного спрямування.

Виникає Товариство української мови ім. Т.Шевченка. В процесі демократизації суспільства воно зіграло важливу роль: так, збирання підписів за надання українській мові статусу державної пробуджувало громадян до політичної активності. Саме з середовища Товариства Лева, Товариства української мови і, нарешті, Руху прийшли люди у Верховну Раду і в органи місцевого самоврядування. Але поки що, проводячи зібрання, дискусії, конференції, власне, й готувалась громадськість міста до остаточної боротьби з режимом.

Перші за час існування більшовицького режиму альтернативні вибори народних депутатів СРСР у березні-травні 1989 р. спричинили сплеск політичної активності львів'ян. Закон про вибори був непослідовним, а т.зв. "окружні передвиборчі збори" давали можливість не допустити внесення до бюлетенів не бажаних для компартійних структур осіб. Саме так вчинили з відомим громадським діячем і поетом Іваном Драчем, якого висунули кандидатом в народні депутати десятки трудових колективів. Безсоромно маніпулюючи законом і виконуючи пряму вказівку КПУ, на окружних виборчих зборах кандидатуру І. Драча провалили. Це викликало бурю протесту львів'ян, які вийшли на першу стихійну політичну демонстрацію. Тисячі львів'ян 21 березня того року пройшли повз обком і міськком компартії, скандуючи гасло "Ганьба!". Подібним способом хотіли не допустити до обрання Ростислава Братуня, але попри всі зусилля, це зробити не вдалося. Та навіть ті, кого влада нібито й толерувала - письменник Роман Федорів та професор Іван Вакарчук, - виявили незламність у принципових питаннях, показали себе як справжні українські патріоти і зробили дуже багато для того, щоб "імперія зла" припинила своє існування.

На хвилі всенародного піднесення, багатотисячних демонстрацій і виник у Львові Народний Рух України. 7 травня 1989 р. в Пороховій вежі (Будинок архітектора) відбулась установча конференція, на якій утворено Львівську крайову організацію Народний Рух України за перебудову, сформовано Провід і Раду, які очолив проф. О. Влох. Сюди увійшли науковці, представники творчої інтелігенції, робітники, делеґати від культурних товариств національних меншин, зокрема польського, вірменського, єврейського, російського (ім.Сахарова) товариств, які створилися майже одночасно. Громадсько-політична організація Рух згуртувала у Львові демократичні сили, задекларувавши співпрацю з усіма національними меншинами, які прагнуть змін і повноцінного політичного і культурно-духового життя. Саме цим і можна пояснити, що у Львові, як і в усій Україні, саме завдяки Рухові не було навіть спроб (можливо, були наміри шовіністично настроєних кіл) розпалити вогнище національних незгод і непорозумінь. Львівська організація швидкими темпами структуризувалась і стала масовою, чисельно найбільшою в Україні. У прийнятій декларації, зокрема, записано вимогу перетворення СРСР в Союз суверенних держав на засадах федерації. Отож Декларація скеровувала думку поки що в русло ще певної залежності України від Москви. В Декларації також вказується на створення незалежних профспілок і передання трудовим колективам реальної участі в керуванні підприємствами, повну гарантію свободи сумління, свободи слова і друку, скасування всіх форм цензури, проходження військової служби та відбування покарання на території України, запровадження інституту громадянства, національного представництва за кордоном, а також закордонних представництв в Україні, республіканського та регіонального госпрозрахунку. Тобто декларувалися певні принципи державності.

Один із перших львівських мітингів

Рух розгорнув широку пропагандистську та організаційну роботу: блискуче організовано "ланцюг" на відзначення дня злуки (21 січня 1990 р.). 22 січня 1990 р. з участю демократичних організацій і тисяч львів'ян Рух організував піднесення синьо-жовтого прапора на Високому Замку, провів масовий виїзд на святкування 500-ліття запорозького козацтва, масові заходи пікетування Верховної Ради, налагодив друк мільйонів листівок на Всеукраїнський референдум і вибори Президента України. Весь цей матеріал, а також спеціальні групи з досвідченими пропагандистами і з хоровими колективами були скеровані на східні терени України з метою проведення роз'яснювальної й агітаційної роботи - для перемоги на референдумі. Всі ці заходи демонстрували високу свідомість львів'ян, їх високу політичну активність.

Крайова організація Руху як ініціатор разом з іншими громадськими організаціями і культурно-національними товариствами організувала посильну допомогу Нагірному Карабахові і Вірменії після землетрусу, Литві - в час її блокади Москвою. Рухівці всюди виявляли політичну активність, організаційну ініціативу і засвідчили вже на початках діяльності організації високу національну свідомість, глибоке розуміння політичного моменту. В Рух потяглися люди. Промовистим фактом була також велика увага до Руху засобів масової інформації з Англії та США, Іспанії та Італії, Скандинавських країн, Франції та ФРН, Португалії і Японії. У Львів приїжджали кореспонденти, вбачаючи в ньому зародок докорінних політичних змін в усій імперії.

Великий політичний резонанс мала масова маніфестація 17 вересня 1989 р. за участю понад 200 тисяч віруючих, що її організував Комітет захисту УГКЦ під керівництвом правозахисника, багатолітнього політичного в'язня Івана Геля, до якої долучилися різні громадсько-політичні і культурно-національні товариства та організації, зокрема Рух, з вимогами повернути права УГКЦ і передати собор св. Юра його відвічним власникам, віруючим - греко-католикам.

На весняних 1990 р. виборах до Верховної Ради та місцевих Рад народних депутатів в Галичині перемогли демократичні сили. В усіх 24 округах області по виборах до Верховної Ради України пройшли депутати від опозиції. На початку квітня 1990 р. на сесії міської Ради Львова (головою обрано Василя Шпіцера) проголошено декларацію, де констатовано перехід влади в народні руки. Підкреслювалася недопустимість будь-якого втручання партій чи якихось інших організацій в діяльність органів самоврядування. З квітня 1990 р. вивішено синьо-жовтий прапор на Львівській ратуші. Тисячі львів'ян, зібрані на пл. Ринок, з великим ентузіазмом прийняли цю історичну подію. До речі, прапори, вивішені на Високому Замку і Ратуші, посвячував митрополит Володимир Стернюк. Незабаром було прийнято ухвалу про знесення пам'ятника Леніну, що в центрі міста. Це й відбулося при багатотисячнім зібранні громадян Львова та гостей 19 вересня 1990 р. Коли демонтували пам'ятник, виявилося, що він стоїть на уламках надгробків та хрестів з Янівського та Личаківського кладовищ.

Міська адміністрація з перших кроків спрямувала свої зусилля на проблеми, які, як зауважив голова міськвиконкому Богдан Котик, потребують невідкладного вирішення, а саме: зберегти історико-архітектурну частину Львова, покращити роботу громадського транспорту і вивести його з центральної частини міста, де зосереджені архітектурні пам'ятки; відродити культуру і повернутися до давніх національних традицій. Щоб вирішувати цю та інші проблеми, створилися, передусім, сприятливі політичні умови - народ прийшов до влади. Тепер усе великою мірою залежало від скоординованих дій, які забезпечили б в умовах економічної кризи стабільний стан промислових підприємств та культурно-духовних інституцій міста.

Громадськість міста чутливо реагувала на події, що виникали чи в Україні, чи поза її кордонами. Так, 23 лютого 1990 р. у Львові відбувся мітинґ на підтримку Вірменії; на мітингу проголошено вимоги створення Української армії, підкреслено гостру потребу проходження військової служби на території України. В той час масово дезертирували солдати і новобранці з совєтської армії. У зв'язку з цим надзвичайно активну роботу проводив Комітет солдатських матерів. На згаданому мітингу поставлено категоричну вимогу ліквідувати парткоми у військових частинах, а також підпорядкувати Львівське військове політучилище республіканській владі. Очевидно, цим заходом демократичні сили Львова прагнули позбутися частини викладачів, настроєних шовіністично.

Приблизно через місяць, 31 березня 1990 р. відбувся мітинґ, проведений за ухвалою Руху на підтримку Верховної Ради Литви, яка проголосила "відновлення незалежності Литовської держави". До початку мітингу підняли синьо-жовтий прапор над головним корпусом університету згідно з ухвалою трудового колективу.

30 червня 1990 р. вперше на пл. Ринок біля будинку "Просвіти" відбувся багатолюдний мітинґ з нагоди 49-ї річниці відновлення української державності, проголошеної 30 червня 1941 р. ОУН під проводом Степана Бандери і утворення уряду на чолі з Ярославом Стецьком.

Перенесення, освяченого в соборі Св. Юра прапору до міськради.
20 квітня 1990 р.


1 травня 1990 р. Зліва направо: Василь Шпіцер, Вячеслав Чорновіл, Богдан Котик

У липні 1991 р. комуністична реакція з участю найреакційнішої частини військовиків і з особистого розпорядження тодішнього міністра оборони СРСР Д. Язова здійснила вандалістичні акції: в повітря висаджено пам'ятники Степанові Бандері в с.Старий Угринів на Івано-Франківщині, Євгенові Коновальцю в с.Зашкові та воїнам-дивізійникам на горі Жбир на Львівщині. Це викликало хвилю обурення серед громадськості Львова і ще раз підтвердило тезу: компартійні структури так просто влади не віддадуть.

Гідну поставу виявив Львів під час заколоту військово-партійної бюрократії 19-21 серпня 1991 р. Населення міста було готове до громадянської непокори. Чіткі політичні оцінки антиконстутиційного перевороту пролунали 19 серпня від обласної і міської рад Львова, Комітету громадянської згоди, Проводу крайової організації НРУ і Президії спілки молоді Львівщини. А наступного дня, 20 серпня, на багатотисячному вічі львів'яни висловили своє обурення державним переворотом, спробою комуністичних сил загнати незворотний процес демократизації в глухий кут. Готовість демократичних сил Львова протистояти реакції ще раз підтвердила: ідеї свободи, незалежності завжди були живими, незважаючи на репресії і переслідування режиму.

23 серпня 1991 р. за ухвалою Львівської обласної Ради та ініціативи її голови, Вячеслава Чорновола, опломбовано Львівські обком і міськком компартії, а також усі райкоми міста й області. Завдяки цій енергійній акції громадськість України дізналася про маніакальні спроби московських та київських партійних провідників потопити в крові українське відродження. До речі, одним з провідних "ґекачепістів" був генерал армії В. Варенніков, який довший час жив у Львові і командував ПрикВО. Його ж готували на намісника України як "знавця" тамтешньої ситуації.

Проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. львів'яни сприйняли як закономірність, підготовану всім ходом історії. Цю впевненість місто виявило під час референдуму 1 грудня - волевиявлення народу, який обрав свободу.

Будівництво нового життя, враховуючи економічну кризу і важку спадщину режиму, насамперед зруйнування духовної сфери, - ускладнилось. Однак з політичного погляду переспектива ясна - нація має свою державу, і тільки в цій формі вона може осягнути найвищі показники в усіх сферах своєї життєдіяльності. Цю аксіому львів'яни засвоїли. Щоправда, вони зіткнулися з тим, що політична сфера, діяльність у ній різних людей не дає адекватних результатів в економіці, в науці, взагалі в культурно-духовному будівництві. Виникають нові (і не без болю) суспільні відносини, інші, відмінні від дотеперішніх, зв'язки між різними галузями людської діяльності. Потрібен час для їх стабілізації, утвердження нових форм і господарювання, і діяльності людей в інтелектуальній, духовній сфері. Ґрунтом для майбутнього є Конституція України, якої дочекалися аж напередодні 5-ї річниці незалежності України, 28 червня 1996 p., і яка дає могутній поштовх для державного будівництва.

На весняних виборах до місцевих рад 1994 р. головою Львівської міської ради обрано Василя Куйбіду, якого підтримали партії Рух, КУН та ін.

У Львові структуризувались і проводять свою діяльність партії: УРП, ДемПУ, Рух, УКРП, Селянсько-демократична партія, КУН, Партія Ідеалістів, Партія Зелених та ін., а також громадсько-політичні організації: Всенародний Рух України, національно-культурні товариства: чеське, словацьке, вірменське "Ахпюр", німецьке "Deutsches Heim", польське "Towarzystwo Polskie Ziemi Lwowskiej", єврейське ім. Шолом Алейхема та українські - "Україна", "Надсяння", "Холмщина", "Лемківщина", "Любачівщина", політв'язнів і репресованих.

У 1994 р. був створений координаційний центр національно-патріотичних сил, куди ввійшли національно-демократичні партії та організації з метою політичної консолідації, узгодження, координації дій і співпраці.

Львівська інтелігенція підтримала ідею провідних діячів культури України, які в 1995 р. виступили з "Маніфестом української інтелігенції". 5 листопада 1995 р. в Палаці культури учнівської молоді, що на пл. Петрушевича, відбулося установче засідання Конгресу української інтелігенції Львівщини, який в ухвалі ставив низку вимог до найвищих владних структур Української держави, насамперед вимогу очищення державного апарату від осіб, які не виконують державотворчі завдання в галузі культури і народному господарстві; впровадження державної мови у всі сфери державного життя, зокрема у війську; створення і захист власного інформаційного простору; державного втручання у видавничу справу. Від місцевої влади КУІн вимагає перегляду економічної політики з метою стимулювання культурного процесу, проведення приватизації в промисловості й сільському господарстві з дотриманням національних інтересів, відродження кооперативного руху та інші проблеми. Головою Конґресу української інтелігенції Львівщини обрано С.Павлюка.

Патріотичні сили Львова, виявивши ініціативу в обговоренні проекту Конституції, активно долучилися до Конституційного процесу в Україні. Наприклад, провід Львівської організації ВНРУ провів дві конференції з участю юристів та представників політичних партій та організацій національно-патріотичного спрямування, висунувши ряд пропозицій до проекту Конституції. З лютого 1996 p. державотворчі сили Львова та області провели Конституційний Конгрес Львівщини, в роботі якого взяли участь керівники міста й області Василь Куйбіда і Микола Горинь, представники демократичних організацій міста. Пропозиції Конгресу подано на розгляд Конституційної Комісії держави.

Відродження Української церкви

Крах імперії симптоматично виявився також у характерних змінах в становищі Української Церкви. Відбулася легалізація Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), яка перед тим, гнана і переслідувана, десятиліттями перебувала в катакомбах. У 1987 р. вона вийшла з підпілля лише частково. Громадський комітет за відновлення діяльності УГКЦ очолив Іван Гель. Розпочалися регулярні відправи біля колишнього костелу кармелітів у Львові (нині церква св. Архангела Михаїла). 13 серпня 1990 р. почала свою роботу створена за ухвалою Львівського облвиконкому Інвентаризаційна комісія, яка завершила свою роботу приблизно за тиждень, і 19 серпня 1990 р. в день Преображення Господнього в Соборі св.Юра вперше після 1946 р. розпочалася архиєрейська Служба Божа, яку відправив митрополит Володимир Стернюк. А вже 9 вересня 1990 р. відбувся урочистий з'їзд "Українська молодь Христові". Від Собору св.Юра до стадіону "Україна" пройшов Грандіозний похід. На стадіоні молодь благословив митрополит Володимир Стернюк від імені Глави УГКЦ і Папи Римського. Євангелістську промову виголосив д-р Андрій Чировський. Тут були присутні гості з Німеччини та Ватикану.

В жовтні 1990 р. уперше до Львова прибув папський нунцій, архиепископ Коласуонно. На нараді йшлося про структури в Україні Римо-Католицької Церкви. Порушувалися також проблеми функціонування структур УГКЦ в Україні і Польщі.

4 грудня 1989 р. у Львові відбувся Собор Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Ще 19 серпня того самого року львівська церква св. Петра і Павла вийшла з-під Московської патріархії. Відновлення УАПЦ зіграло велику роль у звільненні православних громад з-під Московського зверхництва. На жаль, цей процес в Україні ще далекий до завершення.

Зустріч глави УГКЦ кардинала Мирослава-Івана Любачівського з львів'янами. 29 березня 1991 р.



Перепоховання патріарха Йосипа Сліпого

Історичною подією було повернення в Собор св. Юра Глави УГКЦ Мирослава Любачівського. Це сталося 29 березня 1991 р. Вітали Главу тисячі львів'ян, вірні Церкві з усієї Галичини і Наддніпрянщини.

17 травня 1992 р. в Соборі св.Юра відбувся Синод єпископів, який провів глава УГКЦ Мирослав Іван кардинал Любачівський.

Прах патріарха Йосипа Сліпого привезли до Львова 27 серпня 1992 р. Перепоховання покликало масу вірних УГКЦ, православних, представників властей і Президента України Л. Кравчука. 7 вересня урочистий траурний похід-прощання пройшов центром міста з участю тисяч вірних. Останки патріарха перезахоронені в крипті Собору св. Юра.

Національно-культурне відродження

Культурні події у Львові кінця 80-х - початку 90-х років настільки переплелися з подіями політичними, що їх важко розділити. Та й осмислити політичні і культурні здобутки усім, хто був їх безпосереднім учасником і творцем, не є легке завдання. Скрупульозна оцінка ще попереду, а ми спробуємо хоч би означити їх хронологічний перебіг.

Поштовхом, який сколихнув цілий світ, але й пробудив до дії українську націю, став вибух на четвертому реакторі Чорнобильської атомної станції, який став найбільшою ядерною катастрофою XX ст. І хоч Львів і Чорнобиль розділяють не одна сотня кілометрів, інформація про аварію вже 27 квітня долетіла до Львова, стала предметом обговорення в трудових колективах, родинах, на всіх рівнях. Однак справжні масштаби катастрофи приховувалися - біля керма України стояла одна з найодіозніших політичних фігур в Україні, вірний слуга Москви В.Щербицький.

Спробу осмислити Чорнобильську катастрофу, довести до свідомості українців її масштаби та наслідки зроблено в червні 1986 р. на IX з'їзді письменників України. З'їзд започаткував процес легального духового відродження, а українські письменники стали новою опозицією в суспільстві, яке від 30-х років опозиції не знало.

Демонтаж пам'ятника Леніну. 19 вересня 1990 p.

Значними подіями 1986-1987 років, які вийшли далеко за межі України, було проведення у Львові у вересні 1986 р. міжнародного симпозіуму ЮНЕСКО "Іван Франко і світова культура", присвяченого 130-ій річниці від дня народження письменника і вченого та виходові у світ 50-томного видання його творів. До Львова з'їхалися провідні славісти, письменники, перекладачі: Г. Грабович (США), Ґ.Витженс (Австрія), С. Е. Бури (Польща), Е. Нідергаузер (Угорщина), Р. Ґебнер і П. Кірхнер (НДР) і взяли участь провідні українські вчені: О.Мишанич, Я.Ісаєвич, М.Жулинський та багато інших. У грудні 1986 р. на Львівщині відзначалося 175-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича і 150-річчя виходу у світ альманаху "Русалка Дністрова". На батьківщині письменника в с Підлисся Золочівського району відкрито літературно-меморіальний музей, реалізовано багаторічні зусилля інтелігенції Львова щодо належного вшанування однієї з найяскравіших фігур української культури. Щоправда, за зовнішнім фасадом урочистостей мало хто знав, яких титанічних зусиль довелося докласти ініціаторам вшанування пам'яті діячів "Руської Трійці", щоб домогтися організувати цей ювілей, для проведення якого потрібна була санкція ЦК КПУ, її було одержано завдяки принциповій позиції вчених львівського Інституту суспільних наук. Вперше в підрадянському Львові відбулося свято, яке сколихнуло практично усю Галичину, мало відгомін по всій Україні.

Ці події, участь у них багатьох відомих осіб з України і з-поза її меж дозволив ентузіастам культури Львова Р.Лубківському, І.Кудину, Б.Возницькому, Е.Миськові розпочати кампанію за будівництво у місті пам'ятника будителеві Галицької Руси, славному Маркіянові Шашкевичу. І такий пам'ятник при великому зібранні народу відкрито на вул. Коперніка 15 вересня 1989 р. На відкриття пам'ятника вперше прибув на рідну землю голова світової Ліґи українських політв'язнів, директор Інституту-Заповідника М. Шашкевича в Вінніпезі, відомий науковець і громадський діяч д-р М. Марунчак, інші гості з-за кордону.

Відкриття пам'ятника Т. Шевченкові 24 серпня 1992 p.

Це був фактично другий пам'ятник у Львові великому Маркіянові. А ось історія з першим пам'ятником галицькому Будителеві. Під тиском громадськості у серпні 1964 р. прийнято ухвалу міськради про встановлення йому пам'ятного знака у сквері при вул. Коперніка навпроти Львівської наукової бібліотеки. Ухвала виконувалася довго - постамент з погруддям діяча "Руської Трійці" роботи скульптора Д.Крвавича відкрито аж 16 серпня 1966 р. Але ще не встигли висохнути квіти, які принесли люди до його підніжжя, як після неодноразових усних розпоряджень заступник міськкомунгоспу Гречух 24 серпня того ж таки року скеровує письмове розпорядження - зняти пам'ятник як такий, що не відповідає історичному довкіллю, є малоцінний. Розпорядження адресоване начальникові контори похоронного обслуговування Салабаю та директорові Львівської скульптурної фабрики Гуменюкові. І ось в ніч з 24 на 25 серпня 1966 р. пам'ятник опинився на задвірках Личаківського цвинтаря. Ясна річ, названі особи були просто рядовими виконавцями, а фактичне розпорядження на знесення пам'ятника віддали особисто перші компартійні керівники області та міста В.Куцевол і Г.Бандровський. Ці та інші високопоставлені чиновники за всяку ціну намагалися не допустити появи пам'ятника духовній особі у Львові.

З ініціативи ЮНЕСКО у 1987 р. в усьому світі відзначався столітній ювілей від дня народження одного з найбільших українських акторів і режисерів Леся Курбаса. В рамках святкування проведено наукові конференції у Львові, Тернополі, Харкові, Одесі, відкрито музей в Скалі Подільській на Тернопільщині. Зусиллями Львівської організації Товариства охорони пам'яток історії і культури на будинку страхового товариства "Дністер" на вул. Руській відкрито меморіальну дошку Л.Курбасу. Про те, яка була тоді ситуація в місті, свідчить хоч би такий промовистий факт: представник влади, який виступав на відкритті цієї дошки, промовляв російською мовою. Але крига рушила-в Україні розпочався процес повернення імен, які замовчувалися впродовж багатьох десятиліть, саме в цей час на весь голос заявлено про тотальне знищення української інтеліґенції в часи сталінського режиму, про голодомор 1932-33 pp. - правда про ці події вперше прозвучала на пленумі Спілки письменників України (1987).

Вагомий внесок у відродження історичної пам'яті та повернення забутих імен діячів культури зробила Спілка письменників та її друковані органи, зокрема й львівський журнал "Жовтень" (з 1990 - "Дзвін"), головним редактором якого був тодішній народний депутат СРСР Р. Федорів. З'явилися історично-літературні дослідження про Богдана Лепкого, Григорія Чупринку, Миколу Зерова, Василя Симоненка, цілу плеяду галицьких письменників, про яких практично ніколи не згадували. Авторами цих матеріалів були письменники, літературознавці, історики М.Ільницький, Р. Федорів. Р. Іваничук, Р. Лубківський, Я. Ісаєвич, Я. Дашкевич та ін. Часопис "Жовтень" ("Дзвін") у 1988 р. почав публікувати тритомну працю Д. Яворницького "Історія запорізьких козаків" в перекладі українською мовою І.Сварника. У 70-х роках набір цієї фундаментальної історичної монографії був розсипаний за вказівкою тодішнього ідеолога ЦК КПУ В.Маланчука.

Значною подією, що пожвавила культурне і суспільне життя, стало створення 16 жовтня 1987 р. у Львові Товариства Лева, неформального молодіжного об'єднання, про діяльність якого сказано вище.

Катастрофічний стан з функціонуванням української мови в умовах "розвинутого соціалізму" активізував громадськість на пошуки засобів громадського впливу. Ініціативна група задумала створити у місті Товариство рідної мови, присвоївши йому ім'я Т.Шевченка. Установчі збори заплановано провести 13 червня 1988 р. Але ідеологи міста в особі сумнозвісного партфункціонера А.Мартинюка не придумали нічого кращого, як віддати розпорядження закрити Клуб будівельників на вул. В.Стефаника, який в народі називали "ГАЗ". Це "причинило перший у місті похід від Клубу будівельників до пам'ятника І.Франкові. Там, біля пам'ятника, проведено мітинґ, обрано Тимчасову Раду, яку очолив письменник Р.Іваничук. І тільки після втручання у справу поміркованого тодішнього першого секретаря обкому КПУ Я.Погребняка установчі збори Товариства рідної мови відбулися 20 червня 1988 р. в переповненому залі того ж Клубу будівельників (люди стояли один біля одного і в партері, і на балконах). Головою Товариства обрано письменника Р.Іваничука, до складу першої Ради увійшли І. Мельник, О. Гринів, О. Захарків, Г. Войтів та ін. Довший час Рада товариства збиралася в приміщеннях підприємства Південьтехенерго на вул. Немировича-Данченка, 55 (з дозволу керівника А. Прокопенка), аж доки нова демократична влада в 1990 р. не передала Товариству приміщення на вул. Друкарській, 6, де воно перебуває до сьогодні. Саме Товариство рідної (пізніше української) мови ім. Т.Шевченка і його розгалужені осередки на місцях спричинилися певною мірою до виникнення Народного Руху України - першої опозиційної до чинного ладу громадсько-культурницької організації, яка невдовзі отримала високий авторитет не тільки у Львові, а й далеко за його межами, стало початком відновлення Всеукраїнського товариства "Просвіта", установчий з'їзд якого як Товариства української мови ім. Т.Шевченка відбувся у Києві в лютому 1989 р.

Друга половина 1988 р. у Львові - це час численних мітингів з вимогами демократичних перетворень в Україні, відродження Української Греко-Католицької Церкви тощо. Організаторами цих мітингів були вчорашні дисиденти Ірина та Ігор Калинці, В. Чорновіл, І. Гель, Товариство рідної мови ім. Т. Шевченка, письменник Р. Братунь. Мітинги проходили біля пам'ятника І. Франкові. На одному з них, 7 липня, інженер І.Макар заявив, що треба ставити пам'ятник С.Бандері і учасникам національно-визвольного руху 40-50-х років. Ця заява викликала зливу найбрудніших звинувачень партапаратників, а за автором заяви встановили постійний нагляд спецслужб.

У вересні 1988 р. в Інституті суспільних наук на замовлення Львівського обкому КПУ підготовано довідку про українську національну символіку (автор Б.Якимович). Цю довідку розмножено силами опозиції масовим тиражем і розіслано по всій Україні. Власне, від цього часу розпочалася постійна боротьба за її легалізацію.

Вперше синьо-жовтий прапор піднято у Львові на пл. Ринок 26 квітня 1989 р. на мітингу з приводу третьої річниці Чорнобильської катастрофи. А на першотравневу демонстрацію у Львові 1989 р. з синьо-жовтими прапорами, портретами І.Драча, якого львівська компартійна влада не допустила до виборів у народні депутати СРСР, вийшли вже сотні львів'ян. Від цього часу хода національної символіки розпочалася по всій Україні, але її узаконили аж після 1 грудня 1991 р.

Після структурування осередків Товариства української мови ім. Т.Шевченка, перших виборів народних депутатів СРСР за багатомандатними округами, гарячих дискусій між партапаратниками та прихильниками Народного Руху у 1989 р. настала пора неформальної преси. Одним з перших таких видань стають львівські газети Товариства Лева "Поступ" та регіональної (пізніше крайової) організації Руху "Віче". Враховуючи те, що всі друкарні у Львові і області були під партійним контролем, ориґінал-макети цих видань готувалися у Львові на приватних помешканнях, пізніше посильні відвозили ці видання до Литви, де друкувався тираж (10-15 тис. примірників). Творцями і кольпортерами перших неформальних львівських газет були О. Шейка, А. Гречило, Л. Сеник, В. Іськів, В. Парубій, Г. Войтів, М. Сенів, Б. Якимович, М. Бойчишин, 3. Мушак і багато-багато відомих і невідомих добровільних помічників.

З жовтня 1989 р. вже легальним способом почали виходити газета "Просвіта" Львівської обласної Ради, "ТУМ" (редактор Н. Бічуя).

З-поміж вагомих подій культури 1989 р. треба назвати: 22 січня - мітинґ-реквієм за Україну, дітей Чорнобиля, Чернівців, Вірменії біля собору св. Юра, який віддані владі тодішні хазяї собору - представники Російської Православної Церкви - глушили гучномовцями; 25 травня - створення Студентського братства; 27 травня - установча конференція культурно-просвітницької організації "Меморіал" (голова акад. І.Юхнов-ський); 24 червня - панахида на Янівському і Личаківському цвинтарях у 48-у річницю масових репресій в Галичині; 6 липня - мітинґ-реквієм, присвячений 50-й річниці від дня народження Б.І.Антонича (організатори Ігор та Ірина Калинці); 1 жовтня - відкриття музею Соломії Крушельницької; 21 жовтня - відновлення Наукового Товариства ім. Т.Шевченка (голова О.Романів) та посвячення меморальної таблиці в першому осідку НТШ на пр. Шевченка; 1 листопада - мітинґ-реквієм на Янівському цвинтарі з ініціативи Р.Братуня, присвячений річниці Листопадового чину. Величний фестиваль "Різдво у Львові" з запрошенням багатьох гостей з Наддніпрянщини розпочався 17 грудня 1980 р.

Події культурницького і політичного скерування у 1990 р. наростали по висхідній лінії. "Живий ланцюг" з нагоди Соборності України 21 січня 1990 р. від Івано-Франківська через Львів до Києва зібрав понад 3 млн. учасників. Учасниками "ланцюга" були не менше 300 тисяч львів'ян - від малих дітей до пенсіонерів. Це була найґрандіозніша подія, про яку заговорили в цілому світі. У самому місті люди стояли пліч-о-пліч з маєвом синьо-жовтих прапорів у руках. Було передчуття - до волі України залишилося чекати недовго.

Після повної перемоги демократичних сил в Галичині на весняних виборах 1990 р. заходи, які влаштовувала громадськість, отримали підтримку місцевої влади. На високому рівні пройшло святкування 125-річчя від дня народження митрополита Андрея Шептицького у липні 1990 p., наукова конференція у Львові з нагоди 100-річчя української еміграції на американський континент та величний здвиг "Українська молодь Христові" - обидві події у вересні 1990 p., святкування злуки ЗУНР і УНР. З'явилися нові видання: 1 липня 1990 р. вийшло перше число незалежної від компартійних структур газети "За вільну Україну", з ініціативи письменника Р.Федоріва відновлено видання часопису "Літопис Червоної Калини". А в грудні 1990 р. у Львові відбулася перша Всеукраїнська конференція Союзу українок (голова Атена Пашко).

У квітні 1991 р. у Львові пройшли святкування 100-ліття української еміграції та Всеукраїнський з'їзд вояків УПА. Наприкінці червня 1991 р. на місці загибелі головнокомандувача УПА генерал-хорунжого Тараса Чупринки (Р.Шухевича) в підльвівському селі Білогорща, що увійшло нещодавно до меж Львова, відкрито меморіальну дошку на його честь. В урочистостях взяли участь ветерани національно-визвольного руху, син генерала - Юрій Шухевич. На громадських засадах пам'ятну дошку виготовив митець О.Ребман.

Важливим заходом новообраної міської ради народних депутатів стало впорядкування назв вулиць і майданів Львова. Підготувати матеріали доручено депутатській комісії з питань національного і духовного відродження (голова М.Долинська) та експертній комісії при міській раді (голова О.Мацюк). В результаті скрупульозної роботи цих комісій впродовж 1990-1993 pp. місто отримало українське обличчя. Максимально відновлено історичні назви, з назв міської топонімії щезли одіозні й ворожі Україні фігури. За цей час у Львові перейменовано майже 600 назв. У назвах вулиць і площ увічнено діячів науки і культури України, провідних політиків і культурологів закордоння.

Друга сесія Ради 5 липня 1990 р. затвердила новий герб міста, а також великий герб і хоругву Міської Ради. Скасовано герб Львова, який існував від 16 липня 1967 р. Нову міську символіку розробила творча група у складі депутатів В. Турецького, А. Гречила, а також художника І. Турецького та історика І. Сварника. Сесія вирішила видавати газету "Ратуша", головним редактором якої призначено С. Германа. Газета почала виходити в другій половині 1990р. і припинила вихід у зв'язку з фінансовими труднощами 1995 р.

Спроба перервати процес політичного і духового відродження України в серпні 1991 р. групою московських заколотників провалилася. Львів разом з цілою Україною вступив на шлях побудови незалежної держави Україна.

Після проголошення Акту незалежності України політична і культурна активність львів'ян, як і всієї людності України, зростала. До цього доклала зусиль українська інтелігенція. Наприкінці серпня 1991 р. у Львові розпочалися урочистості на відзнаку 125-річя від дня народження найбільшого історика України і першого Президента держави Михайла Грушевського. Наукове товариство ім. Шевченка провело наукову конференцію, в роботі якої взяло участь понад 150 науковців з семи країн світу - України, США, Канади; Франції, Польщі, Чехо-Словаччини і Ватикану. Засновано медаль діячам культури: одному представникові України і одному - діаспори. Першими лауреатами стали письменник, академік Олесь Гончар та професор Колумбійського університету США мовознавець Юрій Шевельов. Відкрито меморіальну дошку на будинку, де жив М.Грушевський, закладено камінь в центрі Львова, де планувалося встановити пам'ятник.

Цей пам'ятник - перший в Україні! - у Львові урочисто відкрито 12 червня 1994 р. Його автори - творчий колектив під керівництвом Д.Крвавича. На відкритті пам'ятника з промовою виступив Президент України Л.Кравчук, керівники міста й області, майстри пензля і пера.

У подію загальнонаціонального масштабу вилилося перепоховання 28 вересня 1991 р. провідних діячів визвольного руху Михайла Сороки та його дружини Катерини Зарицької. А 5 жовтня у місті з ініціативи міськради проведено загальноміську толоку з благоустрою, участь в якій взяли тисячі львів'ян.

У березні 1992 р. новий склад Комітету для присудження Державних премій ім. Т.Г.Шевченка, який очолив Олесь Гончар, оголосив перших лауреатів найвищої нагороди держави. Серед них два львівські поети - колишній в'язень брежнєвських концтаборів Ігор Калинець та Роман Лубківський.

Нарешті, 24 серпня 1992 р., в першу річницю Незалежності України, у Львові на пр. Свободи після десятиліть змагань, які розпочали українські патріоти ще в минулому столітті, відкрито пам'ятник Тарасові Шевченкові. Бронзову скульптуру відлито в Аргентині заходами д-ра В.Іваницького. Це була фактично половина композиції - хвиля національного відродження, друга композиційна фігура існувала на той час тільки в робочому проекті авторів Володимира і Андрія Сухорських. Тому повністю завершену композицію відкрито через три роки, до 5-ї річниці незалежності України. Під час перебування у Львові на перепохованні Патріарха Йосипа Сліпого у вересні 1992 р. до новозбудованого монументу Т.Шевченка поклав квіти Президент України Л.Кравчук.

З великим розмахом у 1992 р. у Львові відсвятковано 50-річний ювілей Української Повстанської Армії. 14 березня в Білогорщі відкрито пам'ятник генералові Т Чупринці (Р.Шухевичу), а масові святкування відбулися в жовтні того самого року.

В 1993 р. львів'яни відчули позитивні зміни у створенні систем новітнього зв'язку. В лютому того ж таки року відкрито сучасне українськоні-мецько-голландське підприємство УТЕЛ, яке забезпечує швидкий і якісний зв'язок з усіма країнами світу. У березні 1993 р. у Львові відбулися розширені збори Булави Українського Пластового Союзу. Створено Верховну Пластову Команду (КПК), проведено параду пластунських рядів. У травні Львів відвідав колишній лідер опозиційного руху, Президент Республіки Польща Лєх Валенса. Наприкінці серпня 1993 р. в місті відбувся Другий Міжнародний конґрес україністів (перший пройшов у Києві 1990 р.), в роботі якого взяли участь понад 600 науковців з України і чужоземних держав. Розширився склад неетнічних українців з походження, які присвятили себе українознавчим студіям. Президентом МАУ обрано львів'янина акад. Я.Ісаєвича.

8 травня 1994 р. у сквері при вул. Лисенка відкрито величний пам'ятник з нагоди 125-річчя створення товариства "Просвіта", яке має великі заслуги в національно-патріотичному вихованні всього українського народу.

Наприкінці серпня 1994 р. заходами товариства "Меморіал" проведено перепоховання 66 жертв замарстинівської тюрми. Траурний похід перетворився у маніфестацію протесту проти злочинів більшовицького режиму.

Попри вкрай складне становище з коштами на видавничу діяльність і падінням накладів української книги і періодики заходами Наукового товариства ім.Шевченка у Львові відновлено серійні видання "Записки НТШ", низку періодичних збірників з різних галузей наук, зокрема природничих, започатковано перевидання в Україні знаменитої діаспорної "Енциклопедії українознавства" в 10-ти томах за редакцією проф. В.Кубійовича (до вересня 1996 р. вийшло 5 томів). З 1991 р. відновлено видання єдиного в Україні фотомистецького журналу "Світло і тінь" (редактор В.Пилип'юк). З 1995 р. розпочали інтенсивну видавничу діяльність Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича, Інститут народознавства. Львівське відділення інституту української археографії ім. М. Грушевського Національної академії наук України, а також Інститут історії Церкви, деякі львівські музеї. Понад два роки діють у Львові видавництво ОО. Василіян "Місіонер" (директор М.Лозинський) з потужною друкарнею у Жовкві та видавництво монахів-студитів "Свічадо", які спеціалізуються на виданні духовної літератури. Починаючи з 1994 р. щоосені у Львові проводиться Форум видавців України.

Найрадикальніший крок в оволодінні інформаційним простором здійснило у 1995 р. Львівське телебачення - після перекомутації УТ на канал, що його займало російське Громадське телебачення, львівська телестудія повністю відімкнула ГРТ, заповнивши його простір місцевими телепередачами.

Вельми цінне надбання за часів української незалежності має львівське музичне середовище. У 1991 р. на базі академічного театру опери і балету ім.І.Франка з ініціативи львівських митців Ф.Колесси, М.Крушельницької, М.Скорика, В.Камінського, В.Якуб'яка та ін. започатковано проведення раз на три роки Міжнародного конкурсу співаків імені Соломії Крушельницької. З'їжджаються провідні співаки не тільки з України, а й з багатьох чужих держав, і цей конкурс набуває значної ваги для пропаганди вітчизняного музичного мистецтва. З 1994 р. в місті проводяться також Міжнародний фестиваль театрального мистецтва "Золотий Лев", фестиваль сучасної музики "Альтернатива" та музичний фестиваль "Віртуози".

Великим здобутком Львова стало відкриття 24 серпня 1996 р. з нагоди 5-ї річниці незалежності України Палацу мистецтв на вул. Коперніка. Тоді ж таки відкрито дві персональні виставки художників Володимира Патика та Євгена Лисика, а також збірну виставку 400 львівських художників.

За відновлення Збройних сил України

Рух за відновлення Збройних Сил, реформацію імперських утворень та заснування армії розгортався залежно від загальних процесів національного розвитку, зрілості, чисельності громадсько-політичних організацій. Ці процеси активно нуртували в країнах Балтії у 1988 р. - там відбулися численні мітинги з вимогами "вивести окупаційні війська", на огорожах військових частин розклеювалися листівки, були й факти руйнування пам'ятників, встановлених на честь окупантів цих республік. Водночас там розпочався рух за відновлення національної символіки, що стало могутнім чинником національного єднання.

В другій половині 1989 р. по Україні прокотилася хвиля мітингів, з'явилися гасла "Геть окупантів з України". В західних областях організовано пікетування військкоматів і призовних пунктів.

У січні 1990 р. декілька львівських військовиків запасу (11 осіб) прилюдно знищили свої військові квитки, зробивши заяву, що вони не відмовляються служити своїй Батьківщині - Україні, і виступають за те, щоб їхні діти мали можливість захищати цю Батьківщину у складі національних збройних формувань. Ініціаторами таких акцій були УГС, Рух, СНУМ.

Після жорстокого побиття львів'ян 1 червня 1989 p., які прямували до міського відділу внутрішніх справ під час святкування Дня міста Львова, при Львівській крайовій організації Народного Руху України утворено легальну парамілітарну структуру, статут якої розробили на основі "Положення про ДНД з охорони громадського порядку" та "Положення про Львівський загін громадського порядку". Командиром цього загону провід Руху призначив В. Шмідта, начальником штабу - С. Рудюка, керівником оргвідділу - Ю. Криворучка. Згодом цей загін, що одержав назву "Варта Руху", брав участь у підтриманні порядку під час масових демонстрацій у Львові та Києві, найзначнішої акції в масштабі всієї України - "живого ланцюга" зі Львова до Києва 21 січня 1990 р.

Довідавшись, що 23 лютого 1990 р. львівська організація СНУМ (О. Ві-тович) планує акцію пікетування штабу Прикарпатської військової округи у Львові, провід Львівської крайової організації НРУ (О. Влох, І. Юхновський, брати Михайло і Богдан Горині) зуміли відвернути молодь від цього вкрай небезпечного вчинку - планованого кровопролиття, якого прагнули антиукраїнські військовики, На цей раз не сталося. Під керівництвом Б.Гориня молодь провела мітинґ-протест біля каменя, де мав споруджуватися пам'ятник Т. Шевченкові, та промаршувала до університету, закінчивши акцію протесту біля пам'ятника І. Франкові.

З ініціативи товариства "Спадщина" 7 лютого 1990 р. у Львові відбувся збір Комітету за створення українських збройних сил. У документах, які розглядалися, зазначалося, що Українська Народна Республіка була окупована військом РРФСРу 1919 р. і з того часу перебуває в колоніальному стані. Комітет ставив собі за мету домагатися тимчасового проходження служби мешканцями України на її території з правом користування українською мовою, утворення міністерства захисту України, заборони проходження військової служби на території України мешканцями інших республік, замість присяги на вірність урядові CPCP присягати на вірність народові України, надання можливостей для проходження альтернативної військової служби, створення умов для поступового переходу на професійні збройні сили, доступу до військових формувань преси, духовенства та представників громадських об'єднань, недопустимості використання війська проти власного та інших народів, окупації чужих територій.

Стратегічними завданнями, які ставив перед собою Комітет, були бойкот Міністерства оборони СРСР, разом з усіма його функціями і повноваженнями, пропаганда програмових засад серед усіх прошарків людності України і світового українства.

Комітет опрацював також рекомендації новобранцям і військовозобов'язаним, які документально відмовлялися від служби в окупаційних військах СРСР, та зразок заяви Міністрові оборони СРСР з покликом на Женевську конвенцію 1949 p., яку підписав Радянський Союз і згідно з якою держава-окупант не може примушувати громадян окупованої території служити в армії країни-окупанта. Секретарем цього ініціативного комітету обрано С.Рудюка.

Після весняних 1990 р. виборів до Верховної Ради та місцевих Рад народних депутатів і перемоги у Львові та в цілому по всій Західній Україні опозиційних сил, ситуація для легальної праці громадських організацій змінилася кардинально.

У приміщенні Львівської організації Спілки письменників України 20 червня 1990 р. ініціативний комітет за відродження українських Збройних Сил провів конференцію, де схвалено статут, обрано Координаціну Раду, до складу якої увійшли представники СНУМу, "Спадщина", УРП, "Пласту", Союзу українок, Меморіалу, ДСУ, Товариства української мови ім.Т.Шевченка та ін. Статут зареєстровано в органах місцевої влади 17 липня 1990 р. Цей комітет у Львові став першою легальною парамілітарною організацією, що декларувала боротьбу за відродження української армії. Його членами стали військовики, старшини запасу, які на той час виступили на громадську і політичну арену. Комітет нав'язував контакти з Києвом, іншими містами України, налагоджував зв'язки з демократично настроєними старшинами військових частин і штабів, що дислокувалися в Україні. Роз'яснювалася злочинна і антинародна політика московської військової системи, потреба створення національних збройних сил.

Ідеї ініціаторів руху за українське військо та інші національні силові структури знайшли своє відображення в ухвалах демократичних Рад народних депутатів - міста та області. Сесія Львівської міськради 4 липня 1990 р. ухвалила створити муніципальну міліцію, що мала б виконувати функції патрульно-постової служби, автоінспекції, еколого-санітарного нагляду, дільничих інспекторів, паспортних столів, відділів віз і реєстрацій.

Так звана "радянська міліція", яку перед виборами Президія Верховної Ради УРСР на чолі з В.Шевченко вивела з підпорядкування місцевих Рад, мала проводити слідчу роботу, карний розшук, боротися з розкраданням "соціалістичної" власності. А через кілька днів Президія Львівської обласної Ради ухвалила постанову "Про відбування строкової військової служби рекрутами Львівської області". Цей документ визначав, що той, хто покинув службу з-поза меж України, не вважається дезертиром і скеровується для її закінчення в межі республіки.

Після 16 липня 1990 p., коли Верховна Рада УРСР ухвалила "Декларацію про державний суверенітет України", ситуація змінилася в цілому. В цьому документі юридично закріплено право України мати власні збройні сили, а через кілька днів ухвалено постанову "Про проходження військової служби громадянами Української РСР і використання працівників охоронних органів за її межами". У прийнятті цих документів величезна заслуга львів'ян, насамперед голови опозиційної фракції в парламенті "Народна Рада" акад. І. Юхновського, народних депутатів В.Чорновола, М. і Б. Горинів, О. Влоха, І. Деркача та ін. Хоч механізму реалізації викладених в цих документах засад не було, громадськість України могла у своїх діях опиратися на їх зміст.

Маніфестація до річниці "визволення" Львова 1944 р. 27 липня 1992 р.

Восени 1990 р. Львівський громадський комітет за відродження Української Національної Армії випустив ч. 1 (на жаль, єдине) свого друкованого органу, газети "Кріс", де вміщено заяву-звернення "До Верховної Ради України" з викладом своєї позиції щодо будівництва українських збройних сил. В цій заяві сконцентровано всі напрацювання комітету за піврічну діяльність, ставилась вимога негайно створити Міністерство оборони, реорганізувати війська МВС в Національну Ґвардію, заборонити діяльність КПРС у війську. Подано витяги з листів військовиків, громадян України, які піддавалися страшним нагінкам з боку імпершовіністів, проінформовано громадськість, що московські генерали відверто сміються з Декларації про державний суверенітет і Постанови від 30 липня 1990 р., про те, що командувач ПрикВО генерал В. Скоков, зустрівшись з солдатськими матерями, замість того, щоб їх вислухати і дістатися суті проблеми, з'ясовував, хто їх обирав.

Уперше в післявоєнний період з ініціативи Комітету за відродження УНА за участю державних і громадських організацій 14 жовтня 1990 р. у Львові урочисто відзначено свято Покрови - День українського війська. Відбулася академія-концерт у театрі ім. М. Заньковецької.

В жовтні 1990 р. у Львові проведено напівлегальне засідання членів різних громадських організацій України, що ставили собі за мету відродити українські збройні сили. Серед її учасників були львів'яни-військовики та старшини запасу В.Лазоркін, ветеран УПА М.Сливка, народний депутат І.Деркач, гості з Києва і Харкова В.Чечило, П.Недзельський та ін. Здійснено обмін думок щодо теоретичних і практичних проблем утворення української армії. Ідеї, напрацьовані під час цієї наради, знайшли відгук на Других Всеукраїнських зборах Народного Руху України (Київ, 25-28 жовтня 1990 p.). А на першу сесію Великої Ради Руху, яка відбулася 1 грудня 1990 p., подано концепцію Збройних Сил України, авторами якої були депутат Львівської обласної Ради, член Львівського громадського комітету за відродження УНА підполковник В.Лазоркін та киянин, підполковник запасу В. Пилипчук.

В січні 1991 р. у Львові проведено нараду Комітету за відродження УНА, де погоджено концепцію творення власної армії, і через народного депутата України Ларису Скорик її передано до Верховної Ради.

Значний внесок львів'ян у проведення і розробку документів найважливішого заходу з проблеми військового будівництва - Всеукраїнської конференції, яка відбулася 2-3 лютого 1991 р. у Києві, в роботі якої взяли участь народні депутати України різної політичної орієнтації, представники командного складу військових угруповань, які дислокувалися в Украші. В роботі цього історичного форуму взяли участь і виступили львів'яни В. Лазоркін, М. Горинь, М. Косів, С. Рудюк, Б. Якимович та ін. Пакет документів, які ухвалила конференція, вручено депутатам для розгляду у Верховній Раді.

Вже 28 квітня 1991 р. під тиском опозиції Верховна Рада республіки обрала комісію з питань оборони і державної безпеки (голова В. Дурдинець). Призначено також міністра з питань оборони і державної безпеки. Ним став Є. Марчук.

Велика заслуга львів'ян є також у підготовці і проведенні Першого з'їзду офіцерів України, створенні організації Спілки офіцерів України (СОУ).

Львів'янина В. Лазоркіна обрано заступником голови СОУ на установчому з'їзді цієї патріотичної організації.

Могутні процеси відродження національної армії в Україні, до чого долучилася громадськість Львова і в цілому Західної України, прискорили серпневий антидержавний заколот у Москві 1991 р. Те, що говорили депутати, було гіркою правдою. Україна не мала ким і чим захищати свій конституційний лад і власний суверенітет. Але серпневий заколот став каталізатором, що дав можливість негайно проголосити Україну незалежною державою, а формування Збройних Сил України перетворилося на реальний процес.

Треба віддати належне керівникам демократичних Рад Львова і області: вони відразу чітко визначили свою позицію щодо заколотників. Різко засудивши дії ґекачепістів, на львівському телебаченні виступили перший заступник голови облвиконкому С. Давимука (голова Ради В.Чорновіл був у Києві), голова міської Ради В. Шпіцер, аналогічні заяви оприлюднили керівники сусідніх областей. Населення готувало себе морально до відпору дій заколотників. Активізували свою діяльність політичні партії і всі патріотичні сили. На третій день існування ҐКЧП у Львові розпочали створювати українську народну самооборону, запис до якої організувала СНУМ у приміщенні Львівської крайової організації Руху.

23-24 серпня за участю депутатів Львівської обласної Ради Н.Гнатіва та Й.Лося в телепрограмі Руху мовилась мова про нагальну потребу створити Національну Ґвардію. Патріотично настроєні українські старшини (їх зібралося близько 50 осіб), депутати облради та науковці під керівництвом Н.Гнатіва провели нараду в Центрі творчості дітей та юнацтва Галичини на Погулянці (директор Є. Стасюк) і вирішили негайно взятися практично реалізувати це завдання. Утворено оргкомітет, про це повідомлено керівників області. А вже після обіду на мітингу біля оперного театру підполковник М.Мельник зачитав резолюцію, яка сповіщала: у Львові оголошено запис добровольців у Національну Ґвардію. Ввечері за участю керівників області ухвалу мітингу і резолюцію про творення НҐУ оголошено через Львівське телебачення. В перший день до Національної Гвардії записалося близько 30 старшин-українців.