А.

Був Дмитро Марусяк Космацький, служив у багача, у Курила Лендюка. Там його збиткували малим, і вій пішов відти і діждав свого зросту та й зробився ватажком опришків. Ходили вони воюючи. Сказав раз:
— Ходімо ми до мого давнього ґазди, до Курила!

То було в неділю, коли люди пішли до церкви. Вони прийшли, виломили великим каменем двері і забрали усе добро, яке мав, на коні. Як дали знати Курилові до церкви, що у нього опришки, то він уже не йшов до них.

Опришки пішли до другого. Там застали дівок дома, забрали у війта, що бізували, та й взяли собі найкращу дівку, Олену, та й забрали згарди, порошинки і пішли лісами.

Дивляться: йде баба, якій вже було сто десять років. Баба вздріла, що ведуть дівку, упала навколішки перед ними та взялася просити:
— Пани чесні та любі, абисте тревали! Панцю срібні та золоті, будьте такі добрі, душки мої файпі та чесні, дав би вам бог панування, пустіть мою дівку! Що я, сирота, робитиму без неї? Вона мені ложечку водички подасть, вона мені харчику зготовить! Що я, сирота, без неї варт? Пустіть, пустіть!

Марусяк зглянувся на бабу, жаль йому зробилося та й пустив дівку, ще й дав бабі грошей та й дівці щонайкращу згарду, яку сама вибрала, та й пішли далі.

Тота дівка не була бабина, баба їх піддурила, лиш аби дівку випросити. Відтак дівка взяла бабу до себе, а вона була циганка, та й обходила бабу, як рідну, догождала їй аж до смерті.

Опришки відти йшли у гору Пожерету коло Лисини, що над Космачем. Подибав їх там чоловік, син якого служив у Курила Лендюка, і почав просити:
— Будьте такі добрі, я спізнаю свого сина лудиння, котре мав заслужене у Курила Лендюка. А вони сказали:
— Бери собі!

І дали йому коня, аби віз речі сипа до свого дому. І той ще з-за синових багато випросив і Курилового лудиння. А за коня сказали:
— Або тримай собі, або як знаєш чий, то верни йому!
Марусяк вдався був па Довбуша, у богатирів брав, а бідолахам роздавав.

Пішли далі, зустріли одного чоловіка у плаю, Василя Па-лійчука, що йшов з полонини від маржини. Питає його Марусяк:
— Ци ти пізнаєш мене?

А він добре пізнав, але каже:
— Я вас не знаю!

Марусяк його більше нічого не питав, лиш сказав:
— Роззуй постоли.

Той мав нові постоли, роззув, а Марусяк йому:
— Вибирай собі волоки!

Він вибрав волоки, а Марусяк сказав:
— Обмотай собі онучі волоками, аби-с босий не йшов.

І більше йому нічого не сталося. Так дійшли на границю вепгерську, та там їх розігнали. Так розтеклися, що ні одному нічого не сталося. Марусяк утік на волоський бік, до Румунії, до Молдави.

Потому заходили космацькі люди туди на роботу, і він їх вітав. Там вони його спізнали, але він не признавався, що за один, якось інакше називався. І розповідав тим людям космацьким, на котрій горі скільки грошей закопано.

Казав, що в Пригодищах, на Микуличинськім боці, є під явором дванадцять котлів, на однім ланці зсилених; як дванадцятеро коней винесло самих сороківців, то так їх там закопали. Шукали люди тих грошей і не могли страфити, бо той явір чи вітер вломав, чи розігнився, що не було знаку. Один кітлик з грошима з його приказу знайшов текуцький чоловік на Куратолі-горі, близько над Космачем.

Б.

Марусяків Дмитро був родом із Білоберезки. Оцих Марусяків прадід. Він у письмі називався Дмитром Пилип'юком. Був рослий, жвавий та файний.

Його некрутували до війська. Але давно, як кого некру-тували до війська, то йому була уже вічна пам'ять. Якби ще котрий мав щастя утекти з війська, то видів свої любі верхи, а як ні, то вже ніколи не вернувся до хати. Через те давно люди утікали із війська.

Як знекрутували Дмитра Марусяка до вшеька, то він не хотів гинути у далекій царі і тому здезертирував. Як вийшов Марусяків Дмитро з війська, то однако не було йому гаразду. За Марусяком Дмитром зробили погоню, тому він мусив утікати в опришки. Марусяків Дмитро надибав других побрати-мів-дезертирів та й став ходити в опришках.

Розказують, що він, бувало, не ходив з будь-якою пушкою. Візьме, бувало, Дмитро Марусяків новий кріс та й наб'є, верже той кріс у воду. Відтак виходить і стріляє з нього. Та як випалить кріс, то добре. Бере той кріс собі. А як не випалить кріс, то Марусяків той кріс ломив на дрібні кавалки по камінню. То хитрий був Марусяків. Він хотів, аби його не зрадив кріс у важнім потрафунку. Він хотів бути на кожне безпечним.

Ходив Марусяків довго в опришках. А відтак десь пішов за кордон і пропав безвісти.

ПОМСТА МАРУСЯКА ВІЙТОВІ

Різні тут опришки буяли по цих горах, навіть баби. Послухайте. Отой Марусяк, що я вам згадував, сподобав собі дівку на Яворові, Параску Луценкову. Посилає він до її дєдя піс-лання: "Най,— каже,— твоя дівка вирядиться, як до шлюбу, та й вийде проти мене за село. Як пе вийде, то смерть тобі та й їй!" Побоявся старий опришків, вирядив доньку...

З того часу ходила вона з ними розбивати. Перебралася за хлопа, дістала пістолет та й бартку та й грабувала пе гірше від них самих...

Походила вона так із ними десять років та й навкемилося їй.
— Ба, варе, ми не пішли би дєдя відвідати?
— Добре.

Прийшли, а старий ніби радий, лиш каже:
— Аби-сьте звінчалися, аби отак дівкою із вами не ходила!

Пристав і на се Марусяк. А старий лагодиться на весілля.
— Коби-сь, каже, зятю, пішов до Вижниці, горівки принести: тут піде такої не дістати.

Узяв собі Марусяк ще двох товаришів та й пішли. Старий тим часом у місто, розповів жандарам. Лиш ті горівки накупили, хотять вертатися, а жандари чап! Не пустили, пов'язали всіх, закували у ланцюги та й повезли до Черповець та й там їх повісили.

Параска відтак віддалася, розбагатіла так, що багачкою темною зробилася. Ходила та відкопувала ті гроші, що з опришками поховала. П'ять бербениць грошей назбирала.

Відтак на неї опришки нападали, хотіли обграбувати, але баба не дурна, відборонилася. З рушниці стріляла, сокирою воювала, а грошей не віддала.

ПОМСТА МАРУСЯКА ВІЙТОВІ

Ой із гори високої бігла вода бистро,
Як утікав із рекрутів Марусяків Дмитро.
Як утік він з того воська, ліс зашумів листом,
Не втікав він туди сам, втікав з товариством.
"Ой що в тебе, пане Дмитре, товариства много?" —
"Як у лісі, у дуброві листя букового!"
Як він ішов, ізістрітив все чотири люде:
"Ой ци права доріжечка на Ясенів буде?
Та ци права доріжечка це на Ясеново?
Мене кортить відознати до війта Сірого.
Ой ци спиш ти, війте дужий, ци думку думкуєш?
Пусти мене в тоту хату, де самий ночуєш? " —
"Ой я тебе, пане Дмитре, в хату не пускаю,
Чого тобі буде треба, в вікно ти віддаю".—
"Віддай мені пістоліта, віддай ми рушницю,
Доріжки ми випадають попід Молдовицю,
Добрий війте, добрий війте, подай мені черес,
Ци ти видиш, ци не видиш, що ти зараз гинеш?"
Як учула та Анничка бай сісі словечка,
Не узріла густий лісок почерез слізечка.
Як сів Дмитрик на коника, в плай вистрільнюючи,
А Анничка біле личко, слізки втираючи.
Як сі вибрав любчик Дмитрик понад Луковиці,
Пішов голос попід колос в село до Анниці.
Ударили дрібні дощі із-за того плова,
Зоставайся ти, Анпичко, від мене здорова!

ПОМСТА МАРУСЯКА ВІЙТОВІ

А.
Ой по горі, горі, горять ми огні,
Попадя Маруся терен ізбирає,
Терен ізбирає, в огник прикладає,
В огник прикладає, жалібненько плаче,
А Павло Марусяк все ся ї питає:
"Попаде Марусе, камінная душе!
Чого сумна ходиш, чого вірне плачеш?
Чого вірне плачеш, чого не співаєш?" —
"Ой як же мені сумненькій не бути,
Не навчила я ся корчима ходити,
З звора воду пити, з торби хлібом жити,
З торби хлібом жити, на камені спати".—
"Попаде Марусе, камінная душе,
Покинь сумувати та йди вечеряти".—
"Ой як же мені та не сумувати?
Покинула ж бо я попа молодого,
Попа молодого та ще недужого,
Дитину маленьку та й розповитеньку,
Коровки дійнії та й слуги вірнії.
Попонько читає, мене споминає,
Дитину купають, мене споминають,
Коровки ревуть, волосінько мечуть,
Дитинонька плаче, серденько вриває,
Мені молоденькій все жалю додає".—
"Попаде Марусе, камінная душе!
Не слухати ж було шептання моєго,
Не лишати ж було попонька своєго.
Моєішептанєчко долів річков плине,
Твоя неславонька навіки не згине.
Попаде Марусе, камінная душе!
Я ж ті не бороню, йди ж тепер додому!" —
"Ой не піду, не піду, бо мій піп лихенький,
Бо мій піп лихенький, на мене гнівненький:
Одно личко вдарить, друге ся запарить,
Мене молодую здоровля позбавить".
В понеділок рано Марусяка ймлено,
А в вівторок рано по ката послано,
А в середу рано ката привезено,
А у четвер рано Марусяка згублено.
І звононьки звоня і бубоньки бубня,
А Павла Марусяка у Ланчині губя.
"Ой най же' го губят та най же го вісять,
Чей мене молоду бог з попом потішить!"

Б.
Ой по горі, горі,
Терновії огні,
А коло тих огнів
Дванадцять молодців,
Щонайкращих хлопців.
Тринадцята з ними
Попадя Грабівська,
Хороша невіста.
"Попаде Марусе,
Чом ти смутна сидиш,
Чом ся не веселиш?" —
"Ой смутна я сиджу
Та й ся не веселю,
Ах жаль бо, жаль мені,
Мені молоденькій,
Що лишила дома
Попа молодого,
Синка маленького".—
"Попаде Марусе,
Чом ти смутна сидиш,
Чом ся не веселиш?" —
"Ой смутна я сиджу
Та й ся не веселю,
Ах жаль бо тяженький
Мені молоденькій,
Що-м лишила дома
Матінку стареньку,
Дитину маленьку".—
"Попаде Марусе,
Чом ти смутна сидиш,
Чом ся не веселиш?" —
"Ой смутна ж я сиджу
Та й ся пе веселю,
Ах жаль бо тяженький
Мені молоденькій,
Що-м лишила дома
Слугу на відслузі,
Свекруху в недузі".—
"Попаде Марусе,
Чом ти смутна сидиш,
Чом ся не веселиш?" —
"Ой смутна я сиджу,
Та й ся не веселю,
Бо-м не звикла була
По горах ходити,
З торби хліба їсти,
З скали воду пити.
А звикла ж я була
В світлонці сидіти
Мід, горівку пити,
Шовком вишивати,
Злотом накрапляти".