Михайло Дідишин – дослідникові опришківства, краєзнавцеві, фотографові, майстрові чаклування з деревом, поетові, сопілкареві. Його хата привертає особливу увагу: навколо неї багато цікавих дерев’яних фігур, що, немов живі істоти, придивляються до відвідувачів.

У серпні 1745 року всю Гуцульщину оповив смуток і горе: у селі Космач від кулі Штефана Дзвінчука загинув захисник народу, легендарний ватажок карпатських опришків Олекса Довбуш. Але над Космачем і досі витає дух опришківства. Мешканці села і всієї Гуцульщини пам’ятають про славні подвиги і справедливий захист людей перед польськими визискувачами. Найкраще пам’ять про О. Довбуша береже дослідник опришківства Михайло Юсипчук (Дідишин), якого у селі називають нащадком Довбуша. До речі, ззовні він нагадує Олексу Довбуша.
– Скільки Вам років? – питаюся у Михайла Дідишина.

– Я опришкував ще з Довбушем. Я навіть не кімую своїх років. Я живу дуже давно – відколи ці гори – почув у відповідь.

 

Феномен дослідження опришківства

Відомий дослідник опришківства, академік з Гуцульщини Володимир Грабовецький досліджував опришківство за допомогою архівів. Зовсім інший метод дослідження обрав М. Дідишин. Він ґрунтує свою теорію на переказах старожилів, а також на речах, якими користувалися опришки та їх ватажок. Через це часто виникали суперечки між двома дослідниками, хоча вони й співпрацювали між собою. В.Грабовецький вважав, що О.Довбуш після смерті був четвертованим, а частини тіла були розвішані у гуцульських містах на пострах людям. М. Дідишин відкидає цю теорію і переконує, що то була розіграна сценка. Пан Дідишин ще пам’ятає далеку родичку С.Дзвінчука, яка жила в хатині, де був застрелений Довбуш. Від неї багато дізнався. Згідно з її переказами пораненого Довбуша забрали в гори і поховали на полонині – не під смерекою, а в чистому полі, щоб ніхто не знав його могили. Сам Довбуш заповідав, аби на його могилі пасли худобу, аби росла трава і квіти, аби над його тілом ніхто не насміхався. Коли польська розвідка дізналася, що Довбуш вбитий і похоронений, вирішили показати народові, що Довбуша знайшли. І тоді взяли зі Станіславської тюрми кремезного опришка, вбили, четвертували і два тижні возили Гуцульщиною, зганяючи людей з навколишніх сіл, мовляв, дивіться, що з Довбушем ми зробили, значить, хто підніме руку проти Польщі, то з кожним так буде. Але хто у серпні за два тижні міг впізнати чиєсь тіло, коли воно є невпізнаним уже через три дні. А Довбуша того ж вечора понесли в гори в напрямку Грегота, де й похоронили. З пораненим Довбушем пішла у гори і Марія (Дзвінка). Коли побратими похоронили його, то сказали їй сидіти неподалік могили у лісі і дивитися, чи хтось не буде йти шукати. І вона сиділа. Потім знайшла отруйну траву мандригору (на Гуцульщині її називають матриган), наїлася і впала на могилу. Через день чи два прийшли опришки і знайшли Марію мертвою. Тоді розгребли могилу і похоронили разом з Довбушем.

В.Грабовецький часто дискутував з М.Дідишиним і говорив, що як то він може заперечувати йому, академікові. Але пан Михайло на це спокійно відповідав: "Ви пишете те, що знаходите в архівах, а я те, що переказують люди".

Пан Михайло розповідає, що до його діда за Австрії приходило багато односельців. Півсела тоді було неписьменним. Дідо мав багато книжок і довгими зимовими вечорами читав їх людям. А за Польщі передплачував польські календарі. Крім читання книжок багато говорили про Довбуша. А коли називали ім’я Довбуш, то діди знімали кресані, бо говорили про святого. Нині тяжко згадати людину, котру б наш народ отак звеличував. У Косівському районі збудовано понад 200 пам’ятників Олексі Довбушу. На його честь названо вулиці багатьох міст Західної України. У Карпатах багато скель, урочищ, печер, полонин названо його ім’ям. Складено безліч пісень, легенд. А пісня "Ой попід гай зелененький" досі не виходить з ужитку під час карпатського весілля чи іншої розваги.

 

ЗНАЧЕННЯ ГЕРОЯ ДЛЯ ПРОСТОГО ЛЮДУ

Карпатські опришки з’явилися на теренах Карпат задовго до народження славного ватажка. Були ще довго після його смерті, адже опришківство тривало 300 років. Та Довбуш навічно залишився в пам’яті мешканців Карпат. М. Дідишин ставить його ім’я в один ряд з Т.Шевченком, Г.Сковородою. Ватажок селянського повстання Муха мав великий загін, вигнав з Коломиї польську шляхту, але люди його знають мало. Він нападав на панів, забирав гроші, але все це було для організації, іноді пропивали. А Довбуш сказав, що пана, який платить, не треба чіпати, а які збиткуються і не платять – попередити, а не хоче послухати, то забрати гроші і віддати людям. Він навіть свого рідного брата вигнав із загону, бо той не хотів віддати людям гроші. Брат зі злості вдарив Олексу барткою по нозі і тому Довбуш був кульгавий, про що навіть у пісні згадується: "…Він на ніжку налягає, топірцем ся підпирає".

 

ЧИ СПРАВДІ МАРІЯ (ДЗВІНКА) БУЛА ЛЮБАСКОЮ ДОВБУША?

У 12-річному віці Олекса прийшов до Космача навчатися ковальству. Тут він познайомився з Марією. Вона була з бідної сім’ї. Олекса пас вівці у багачів, де, до речі, бачив опришківський рух у Космачі. Як скінчилося літо, попросив багача, аби той заплатив, на що багач відповів: "Ти їв хліб мій, дав тобі постоли, то ще якої плати хочеш? Іди геть звідси!". Тоді Олекса взяв бербеницю з бринзою і втік. Його спіймали шандарі, закували у ланцюги і повели до в’язниці. Дорогою Олекса подумав: "За що? Я працював і мене ще й до в’язниці ведуть". Подивився на ланцюги, шарпнувся і розірвав. Побив шандарів і втік. А потім ще й добре багача відшмагав і так став опришкувати. Тоді сказав Марії, що не може мати сімейного життя.

Про це дізнався Степан Дзвінчук, який уже був раз одружений, і прийшов до батьків, щоби посватати Марію, бо вона була дуже вродливою. Пообіцяв батькам маєток і батьки змусили її вийти заміж. М. Дідишин припускає, що Довбуш міг з Марією таємно зустрічатися. Вона і після смерті іде з Довбушем, з’їдає отруту і помирає. А якби не пішла, то люди б її вбили – через неї ж бо загинув Довбуш.

 

ПАН МИХАЙЛО переніс до себе на подвір’я хату, в якій було застрелено Довбуша

М.Дідишин відшукав хатину – зимівлю, в якій було застрелено Довбуша. Вона знаходилася неподалік від центру села біля колишньої церкви Св. Параскеви, яка у 1983 р. згоріла. У селі церкву називали Довбушевою, адже він багато приклався до її будівництва. У 1965 році пан Михайло викупив цю хатину і перетягнув до себе додому. Зараз у ній приватний музей, в якому сотні експонатів, а багато з них ще пам’ятають опришків і деякі навіть Довбуша. Особливою цінністю є люфа від рушниці, з якої Дзвінчук вистрелив у Довбуша. Казали, що коли її продадуть за межі Космача, то навіки він буде проклятим і тому Дідишин її надійно оберігає. Біля музею стоїть великий кам’яний пам’ятник Довбушеві, який викарбував сам майстер.

Звідки відомо, що саме в цій хатині був застрелений ватажок опришків? Ішов колись пан Михайло у гори, а біля хати на ковбочку сиділа родичка Дзвінчука Анна Малидюк, яка, до речі, прожила 106 років. У цій хаті народила три дівчини, які вийшли заміж і жодна не мала дітей. Казала, що це впало прокляття на цей рід, що Бог не дозволив розмножуватись. Навіть виправдовувала Довбуша, мовляв, якби Штефан мав душу, то краще б кинув жінку, адже Довбуш був потрібен усім людям. У Дзвінчука дітей не було ні з першою, ні з другою жінкою, тобто з Марією. Люди цієї хати боялися. Казали: де пролилася кров у хаті, там жити не можна. Тривалий час діялося щось незрозуміле з Марією Малидюк: вона раптово стала боятися людей і кілька років втікала до лісу. Уже пізніше говорила, що вся біда через цю хату, бо в ній пролилася кров Довбуша. Проклинала свого діда, який купив цю хату. Щоби переконатися в правдивості своєї знахідки, М.Дідишин пошкрябав дерево хати, стіл, двері і побачив, що вони з кедра, який використовували в часи Довбуша. Тоді зрозумів, що знайшов скарб, цінніший за золото. Коли померла Анна Малидюк, тут залишився приймак. М.Дідишин звернувся до нього з проханням продати хату. Він здивувався, але погодився. Розібрав хату і перевіз додому. Наступного дня пана Михайла викликали у Косів у КДБ.

– Що, знайшов хату? – питаються. Якщо ти так дорожиш, то склади дерево в хаті.
Тривалий час дерево розібраної будівлі лежало на купі, а пан Михайло шукав способи скласти її. Порадили докласти до своєї хати або до стайні. Так і зробив.

Коли перевіз на подвір’я хату, то біля неї виросла трава мандригора. Пан Михайло вважає це великим дивом, бо раніше багато років шукав її у горах, але не знайшов, а тут вона сама виросла. Має якийсь дух. У давнину цю рослину обмінювали на золото, а з корінця робили лялечки, які населяли на нитку. Потім моряки брали рослину в подорож, щоб аварії не зазнати – вважали, що її охороняють духи. А знайти цю квітку може лише щаслива людина. Коли її обкопували, то дотримувалися певного ритуалу. Виймав її собака, який через місяць здихав. Якби це робила людина, то померла б. Воно лікарське є, але якщо взяти корінь і трошки з’їсти, то вже смерть.

 

Будівництво пам’ятника Довбушеві вважалося зрадою Батьківщини

Здавалося б, досліджуючи опришківський рух у Карпатах, пан Дідишин робить добру справу. Проте радянська влада думала інакше і вважала це, банально, буржуазним націоналізмом. Дослідник не мав спокою, аж поки ця влада не сконала. Щотижня мусів здавати звіт у районне відділенняКДБ: хто у нього був, чим цікавився тощо. Агенти КДБ могли приїхати вночі, зайти тихо до хати, наказуючи збиратися і їхати до Косова. Не знав, чи повернеться додому.

Тільки-но закінчилися переслідування через перенесення хатини, почались нові негаразди. У 1988 році пан Михайло привіз каміння для виготовлення пам’ятника – відреагували так, ніби атомну бомбу завіз.
– Ти кому робиш пам’ятник?!- питалися його у КДБ. – Ти роби пам’ятник батькові або мамі, а не Довбушеві. Хто тобі це дозволив?

Пан Михайло виправдовувався, що хоче повернути пам’ять про народного героя, але це не допомогло – наказали, щоби через два тижні сліду не було. Пан Михайло розповів про це В. Чорноволу, І.Калинцю, В.Морозу, які часто приїжджали до Космача. Через кілька днів по "Радіо "Свобода" розповіли, що гуцул зробив пам’ятник О.Довбушеві. Тоді КДБісти, не дочекавшись двох тижнів, приходять і питаються: "А що, Ви не розбираєте пам’ятник"? Пан Михайло став виправдовуватися, що стільки праці вклав, грошей і, зрештою, нічого поганого не робить. Тоді вони кажуть: "Нехай стоїть, але ми мусимо привезти спеціаліста-скульптора, аби оцінив його". Потім приїжджає три машини людей, дивляться на то і говорять між собою: "Це – диво! Придумати пам’ятник на скелі – такого ніде у світі ще не було. То величезне мистецтво, яке заслуговує високої уваги". Покликали М.Дідишина і кажуть: "Велику похвалу вам виносимо. Такої скульптури в Україні нема". Але сказали, що пам’ятник треба узаконити, тобто зробити відкриття. Була умова: якщо хтось на відкритті кричатиме націоналістичні гасла, то цей пам’ятник і хату заберуть звідси, відтак зобов’язали підписати відповідний документ. Підготовка пройшла успішно. Активістам села роздали сльозоточивий газ на випадок втихомирення "націоналістів", поставили людину біля мікрофона, якби хтось дірвався до нього. Організували концерт ансамблів сіл Косівщини. Були вечорниці, музика, зійшлося дві тисячі людей, приїхав дослідник Довбуша В.Грабовецький, В.Чорновіл. Панові Дідишину перед тим дали список, хто має право виступати і заборонили його змінювати. Знімали на кінокамеру, було багато журналістів. Після відкриття КДБ забрало плівку і досі ніхто її не бачив. Місцеві ЗМІ повідомляли про те, що у Космачі, при сприянні партії району, був відкритий пам’ятник О.Довбушеві на подвір’ї М.Дідишина.

КДБісти не могли довідатися, як пан Михайло притягнув додому такий величезний камінь для виготовлення пам’ятника. А коли запитали, хто і як притягнув, то віджартувався: "Силою зору, як єгипетські піраміди будували. Я крутнув вусом і камінь вже тут". Насправді його тягнули два трактори. Оскільки відстань була чималою і швидко знищувалися троси, якими тягнули, то цей процес тривав 5 років. Готовий пам’ятник піднімали краном. Камінь має вулканічне походження.

 

КОЛИСЬ М.ДІДИШИН БУВ ЄДИНИМ ФОТОГРАФОМ НА ВСЕ СЕЛО

Михайло Дідишин – професійний фотограф. Закінчив школу фотографів у Луганську. Був військовим кореспондентом у війську. Від чотирьох років робив дерев’яні скриньки і ніби фотографував, малював дітей. В армії, коли прослужив півроку, прийшов офіцер і сказав, що йому потрібен фотограф, але з умовою служби терміном на чотири роки. Пан Михайло підняв руку і пристав на цю умову. Перед закінченням служби йому сказали, що до 20-років не має права оприлюднити жодної фотографії, бо інакше потрапить під військовий трибунал. Коли повернувся додому, купив чи не найкращий у СРСР фотоапарат "Зоркій" і дотепер займається улюбленою справою. Священик, жартуючи, говорив, що вони удвох на все село мають одну роботу, бо потрібні на весіллі і на похороні, тобто коли люди плачуть і сміються.

 

Дива з коріння дерев

У дитинстві пан Михайло пас вівці на полонині. Побачивши вивернуті з корінням дерева, зауважував, що вони подібні на чорта та іншу нечисту силу. Зі своїм другом викачували ці коріння і вирізали різних потвор. Залишали їх вночі на дорозі і втікали. Коли вночі ішли люди, їм ввижався чорт. Починали молитися і втікали, а потім ходили чутки, що там справді чорт сидить. Відтоді захопився коренепластикою, якою займається дотепер. Як поет Михайло Дідишин пише поеми – переважно про опришківський рух та Олексу Довбуша.

Досі держава не спромоглася надати М.Дідишину звання заслуженого чи народного працівника культури. Ніколи не допомагали матеріально для музею, тому доводиться витрачати на його утримання власні кошти і час. Хотіли зареєструвати як приватного підприємця. Після цього ще би й обклали податками. До нього в музей приходить багато відвідувачів, серед яких відомі люди, іноземці, представники українських урядів і парламенту, але ніхто з них не здогадався залишити кілька гривень на утримання музею. Враження таке, буцімто він, приймаючи відвідувачів, іще мусить за це заплатити. Всі кажуть, що на таких людях Україна тримається, а допомогти нема кому. Іноді пан Михайло жартома говорить: "Вам буде приємно, коли я вийду з музею голим? Я вкладаю на це гроші, а допомоги нема нізвідки. Я працював на роботі і ще встигав працювати біля музею. За бартку, якою Довбуш покарав братів Мочернаків у Микуличині, півроку рубав ліс". Пан Михайло мав надію, що прийде час, коли йому повернуть лісові угіддя, де планував побудувати великий музей, а в ньому розмістити цю малу хатинку, в другій частині – коренепластику, картини, ікони та речі часів Довбуша. Але ліс не повернули, грошей на будівництво музею нема. Прагне також відновити "довбушівську" церкву, в якій, до речі, колись вінчався. Коли проходить повз те місце, згадує свою юність…