Деографія Львова XV - першої половини XVI ст

Мирон Капраль

Історична демографія є важливою складовою історичної науки. Без дослідження чисельності населення, його соціальної, етнічної, професійної структури, колонізації, міграції та інших питань не можливо зорієнтуватися в складній історичній дійсності минулого. Знання про демографічні процеси є основою для вивчення власне історичних подій та явищ, адже історія, як і її підгалузь - історична демографія, завжди має справу з людиною та людською спільністю.

Для застосування метод демографічних досліджень потребує джерел особливого типу, що містять масовий матеріал статистичного характеру. Львів, як жодне інше українське місто епохи Середніх віків та Нового часу, надається для демографічного вивчення. З цього періоду в міському архіві збереглися окремі фінансові або рахункові книги, в яких уміщено податкові реєстри мешканців міста¹. Стосуються вони тільки двох періодів з досліджуваного проміжку часу: першої чверті XV ст. (1404-1419 pp.)² та другої чверті XVI ст. (1527-1544 pp.)³ Тому наше дослідження здебільшого базуватиметься на аналізі цих та деяких інших додаткових джерел - даних поборових реєстрів та інвентарів. Вказаний джерельний матеріал не дозволяє охопити всі аспекти, що входять у поняття демографічного дослідження. В цій розвідці зупинимося на кількох проблемах демографічного розвитку Львова XV - першої половини XVI ст., а саме: на орієнтовній чисельності, майновій, етнічній, соціальній структурі населення.

ДЕМОГРАФІЧНІ РАМКИ

Визначити загальну кількість населення Львова у XV-XVI ст, як і будь-якого іншого українського міста того часу, є досить важким завданням. Але його потрібно поставити, щоб з'ясувати кількісні рамки, в межах яких проходили складні демографічні процеси.

На відміну від сьогодення, коли демографи користуються загальним переписом населення, в якому частка неврахованої людності (бездомні, жебраки та інші групи) досить мала проти всього населення, то для істориків-демографів XV-XVI ст. збереглися тільки податкові (фіскальні) реєстри, що містять обмежену, неповну інформацію про кількість населення. Насамперед до реєстрів включені власники нерухомості в середмісті та на передмістях Львова, а також частина комірників, які винаймали помешкання. Майже зовсім не згадуються в фінансових книгах наймані робітники, слуги, учні, підмайстри ремісників. Ці прошарки населення, що складали найбіднішу частину міського суспільства (плебс), становили більшість населення Львова. Не згадуються у фінансових книгах Львова також такі основні демографічні групи населення, як жінки та діти.

Виходячи з цієї джерельної бази, для демографічного обчислення можна запропонувати кілька методів. Основний метод - це визначення кількості сімей та конструювання демографічного множника на одну сім'ю. Дослідники-демографи останнім часом застосовують також методи, де визначальними є інші показники: число людей на урбанізовану площу, споживчий множник (кількість пекарів на число людей) та інші. Ці методи менш поширені, але їх результати доповнюють та коригують показники основного методу.

Перевага основного методу - у повнішому використанні джерел масового типу, хоч ті також не містять вичерпної демографічної інформації в сучасному розумінні. Доповнюючі ж методи спираються на більш абстраговані від джерел та умовніші демографічні показники.

Підрахунки орієнтовної чисельності населення міста на початку XV ст. вже зроблені в дослідженнях з історії Львова. За результатами обчислень Д. Зубрицького та С. Кутшеби, у Львові в той час мешкало 4-5 тис. душ населення⁴. Деякі сучасні автори називають іншу цифру: 10 тис. мешканців⁵. Хто ж з дослідників ближчий до історичних реалій?

Найбільшим за чисельністю населення районом Львова і водночас найменшим за площею в XV-XVI ст. було середмістя, оточене з усіх боків мурами, ровами та баштами. В реєстрі шосового податку 1405 р., найбільш докладного на початку XV ст., можна виділити 195 будинків у середмісті Львова без врахування вірменської та єврейської дільниць. Цю цифру цілком можна зіставити з кількістю будинків у середмісті в другій чверті XVI ст. - 266, з них 62 в руках вірмен та євреїв. Отже, число будинків у центрі міста за той час майже не змінилося.

Вказане джерело дає змогу визначити й інший показник, важливий для демографічних підрахунків, - число платників шосового податку, яких у 1405 р. було 552. А за даними шосового податку 1535-1544 pp., у середмісті мешкали тільки 360 платників податку. Таке зменшення кількості платоспроможного населення можна пояснити наслідками нищівної пожежі 1527 р.

На підставі аналізу фінансових книг XV-XVI ст., а також інших джерел (раєцьких книг), для цього періоду можна прийняти множник 8 осіб на одного власника платника податку. Аналіз даних про чисельний склад 121 сім'ї, взятих з львівських раєцьких актів 1460-1550 pp.⁶, дає 4,2 особи на сім'ю. Ця цифра співставна з аналогічною для єврейської родини. Так, на підставі поголовного податку на євреїв середмістя Львова 1578 р. В. Крамаж виводить середню величину єврейської родини - 4,8 особи⁷. Треба також врахувати неповнолітніх дітей, слуг, підмайстрів та учнів ремісників - і отримуємо демографічний множник: 8 осіб на одного платника податку. Отже, у середмісті Львова загальне число мешканців на початку XV ст. сягало орієнтовно 4,5 тис. ос, а в 40-х pp. XVI ст. - близько 3 тисяч осіб, враховуючи духівництво та шляхту. Як бачимо, після пожежі 1527 р. середмістя ще не цілком відновило свої звичні демографічні рамки.

Обидва передмістя, Татарське (Краківське) та Галицьке, за даними чиншового податку 1405 p., мали 102 будинки з городами. Протягом 140 років колонізаційна ситуація змінюється. У 1544 р. на Краківському та Галицькому передмістях налічуємо 347 ділянок. 78 ділянок на передмісті було в руках серед міщан, отже, залишається 269 власників-передміщан. Наведені числа не можна вважати абсолютно точними, оскільки вони не враховують ділянок на старостинській юридиці, а також наділів на частині неоподаткованих земель міського патриціату, духівництва та шляхти. Зовсім випали з чиншових реєстрів деякі оселі Галицького передмістя - Глинська, Шпитальна, Темричовська вулиці. Дані інвентаря 1534 р. на старостинській юридиці дозволяють доповнити кількість ділянок на передмісті. Підсумовуючи, на обох львівських передмістях разом зі старостинською юридикою матимемо більше 450 господарств-ділянок. Якщо прийняти множник 6 осіб на одне господарство, отримаємо більше 600 осіб для початку XV ст. та 2 700 осіб, які мешкали на передмістях і на Підзамчі у другій чверті XVI ст.

Третя смуга території Львова поряд із середмістям та передмістями утворилася переважно з новозаснованих протягом XV ст. сіл Замарстинова, Великого і Малого Головська, Кульпаркова, Клепарова, а також Знесіння та Білогощі⁸. У 1546 р. в Замарстинові жили 34 селянини, в тому 16 загородників; у присілках Замарстинова - Волиці та Поріччі - було 36 підданих. У Білогощі в другій чверті XVI ст. число господарств не змінювалося і становило 12 півланових ділянок. В інших міських селах число селянських господарств в другій чверті XVI ст. становило відповідно: у Головську з присілками - 23, на Знесінні - 15, в Кульпаркові - 8 ділянок. Загалом у приміських селах налічуємо 128 господарств. Прийнявши множник 6 осіб на одне господарство, отримуємо більше 700 мешканців львівських сіл.

Отже, на початку XV ст. у Львові жило близько 5,5 тис. осіб без врахування старостин -ської юридики, а в другій чверті XVI ст. у Львові разом з передмістям та міськими селами мешкали приблизно 6,7-7 тис. осіб, з них тільки близько 3 тис. ос. - у середмісті, в межах мурів. За досліджуваний період населення активніше розселяється на передмісті, розбудовує міські села та оселі. Мешканців середмістя стало менше на 1,5 тис. ос. проти початку XV ст., але це зменшення можна пояснити наслідками нищівної пожежі в 1527 р. Протягом другої половини XVI ст. населення Львова швидко зростає і на початок XVII ст. сягає вже 17-20 тис. ос.⁹

ЕТНІЧНИЙ СКЛАД

Визначення етнічного складу населення - це складна проблема, що виникає перед дослідниками середньовічного або новочасного міста. Головні критерії - мова спілкуван- ня, особисте свідчення про етнічну належність, свідчення іноземних спостерігачів - не можна застосувати через брак джерел. Чи не єдиним критерієм залишається така вторинна ознака етнічної належності, як звучання імені та прізвища.

В цьому дослідженні національна приналежність визначалася за такими загальноприйня- тими в літературі ознаками:

1) національно-етнічне ім'я (Ганус, Еразм, Вольф - німецькі імена; Станіслав, Ян, Бартош - польські імена; Іван, Василь, Сенько - українські імена та ін.) У випадках, коли траплялися загальнохристиянські імена без прізвищ, національна приналежність не встановлювалася;
2) національно-етнічне прізвище. Випадки, коли імена розбігалися з прізвищами (наприклад: Ганус Микулка, Станіслав Берґер та ін.), не враховувалися;
3) етнічна прикладка: русин, німець, угорець, вірменин, єврей та ін. Але і тут виникають ускладнення. Багато львів'ян у XVI ст. ще не мали власних прізвищ (або міський писар не вносив прізвища в реєстри фінансових книг), а їхні християнські імена, передані міжнародною мовою (lingua latina), не вказували на етнічну особливість. Окрім того, фінансові книги XVI ст. як наймасовіший вид джерел могли дати інформацію тільки про власників нерухомості в місті та на передмістях. Етнічна належність чималої частини населення міста (духівництво, шляхта, велика частина плебсу) фактично випадає з поля зору дослідників. Через це будь-які підрахунки етнічного складу в XV--XVI ст. можуть бути тільки наближеними до реального стану речей.

На початку XV ст. більшу частину населення в місті становили німці, про що свідчить переважання німецьких імен та прізвищ у податкових реєстрах. У реєстрі шосу 1405 р. серед 552 згаданих мешканців середмістя Львова 349 мали німецьке походження, 63 були вірменами. За чисельністю далі йшли українці (28), поляки (23).

У середмісті також мешкали кілька татар, угорців. Ці цифри можна вважати тільки орієнтовними для з'ясування етнічного складу населення, адже ще у 87 випадках не можна було встановити етнічну належність мешканця Львова.

На передмісті етнічна картина виглядала інакше. За даними чиншового реєстру нерухомості на передмістях 1405 p., помітно збільшується відсоток українського та татарського населення, як порівняти з середмістям, хоч і зберігається превалювання німецького елементу.

В другій чверті XVI ст. Львів разом зі старостинською юридикою за етнічним складом можна поділити на три відмінні райони: середмістя, передмістя з старостинською юридикою та міські села. Львівське середмістя у 1544 р. налічувало на своїй невеликій території 263 забудовані ділянки. За іменами та прізвищами їх власників виходить такий етнічний склад: 94 будинки належали полякам, 31 - німцям, 25 - українцям, 42 - вірменам, 28 - євреям. У 43 випадках не можливо з'ясувати етнічну належність власників нерухомості. Як видно з цих цифрових даних, абсолютної кількісної переваги у середмісті не мала жодна етнічна група. Німці, що на початку XV ст. становили абсолютну більшість в середмісті, цілковито втратили свою початкову колонізаційну перевагу. На перше місце за чисельністю поступово висунулися поляки¹⁰. Окрім міграції з етнічної Польщі, збільшення числа польського населення відбувалося і за рахунок асиміляції німецького населення, про що свідчить подвійна етнічна ідентифікація деяких імен та прізвищ: Валентин (Фолтин) Ґєбель, Лаврентій (Лоринч) кравець, Иоан Ганзльович, Томас Метла, Станіслав Гайзлер, Ганус Пачкерович та ін. Незважаючи на втрату чисельної переваги в складі населення, німецький елемент переважав у міському управлінні - в раді та лаві Львова. Але й тут поляки становили вже близько третини львівського патриціату. Поряд з чисто німецькими іменами та прізвищами зустрічаємо такі їх поєднання з польськими: Мазанц Станіслав, Яцимирський Микола, Авґустинович Валентин.

Три етнічні групи - українці, вірмени та євреї, чисельність яких у середмісті сягала або перевищувала 10 %, майже не піддавалися асиміляції, утворюючи окремі національні квартали-дільниці у південній, південно-східній та південно-західній частинах середмістя. Представники інших етнічних груп лише епізодично з'являються в реєстрах фінансових книг: Микола угорець, Микола чех, Міклаш та ін.

На двох передмістях разом зі старостинською юридикою переважають власники нерухомості двох національних груп: поляки - 182 ділянки (44 % від загалу) та українці - 100 ділянок (24 %). Найбільше поляків було на Галицькому передмісті - 79 ділянок (61 %): на першій оселі - 21 парцел (62 %), біля Волоського мосту-21 ділянка (50 %), перед Галицькою брамою - 8 будинків (80 %). Найменше володінь поляки мали на старостинській юридиці - 14 ділянок (19 %), де домінує українське населення - 18 ділянок (26 %). Українці також переважають на деяких оселях Краківського передмістя: біля Королівського джерела - 27 ділянок (39%), на першій та другій оселях, відповідно - 16 (39 %) та 10 (33 %) ґрунтів.

Якщо порівнювати з середмістям, помітно зменшилася частка власників нерухомості на передмісті серед німців (7 %) та вірмен (2 %). Причому німці переважно володіли нерухомістю одночасно й у середмісті. Єврейська передміська громада була трохи більша, ніж у межах мурів - 36 власників будинків, але вони становили тільки 9 % від загалу власників-передміщан.

Цілком відмінною від міської та передміської була етнічна структура населення львівських сіл: Білогощі, Головська, Замарстинова, Знесіння та Кульпаркова. Абсолютну чисельну перевагу мали українці - 66 ділянок (59 %), далеко випереджаючи поляків - 22 ділянки (20 %). Окрім Кульпаркова та частини Замарстинова, українці фактично становили все населення львівських сіл.

Широкий етнічний спектр, який ми отримуємо серед власників нерухомості, звужується, якщо аналізувати етнічну структуру ремісників. Так, серед ремісників-середміщан, згаданих у фінансових книгах другої чверті XVI ст., більше 95 % становили німці, поляки та інші представники католицької більшості. Зовсім виключеними від участі в цехах були вірмени та євреї, які заробляли на життя торговими та лихварськими операціями. Українців також майже не було в ремісничих цехах. Спроба українських ремісників здобути у 1525 р. привілей від польського короля зі скасуванням дискримінації, якої вони зазнавали при вступі у львівські цехові організації закінчилася невдачею¹¹. Українці потрапляли до ремісничих цехів тільки як виняток, з великими обмеженнями¹². Найбільше українців налічуємо серед кравців - 18 ремісників з-поміж 55 згаданих у фінансових книгах, кушнірів (6 з 32) та чинбарів (5 з 25). Тільки у двох видах ремесла переважали кількісно українці: в малярстві (7 з 9) та у виробництві гребенів (5 з 7). Але ці ремесла на той час існували здебільшого поза цехами, на передмістях.

Більшим було число ремісників-українців на передмістях. У збережених двох реєстрах з 1540 і 1542 pp.¹³, де фігурує 133 ремісників-передміщан, переважають ремісники-католики (54 % поляків, 10 % німців, 19 % ремісників католицького походження), але частка ремісників-українців сягнула 17 %. Мабуть, немалим був відсоток українських ремісників на старостинській юридиці, але, на жаль, ми не володіємо такими самими реєстрами, як для львівського передмістя, щоб підтвердити це документально.

Джерельна база на основі фінансових книг дає змогу аналізувати тільки склад власників нерухомості, тому національну структуру Львова можна визначити лише в орієнтовних і наближених цифрах. За даними фінансових книг другої чверті XVI ст., етнічне обличчя Львова визначали п'ять національних груп: поляки (38 %), українці (24 %), німці (8 %), євреї (8 %) та вірмени (7 %). У 15 % випадків не вдалося визначити національну приналежність львівських мешканців. Жодне інше місто в Польщі і, напевне, у Європі не заселяли відразу п'ять великих національних груп, чисельність кожної з яких перевищувала б 5 %. Відносну перевагу в місті і на передмістях мали поляки; разом з німцями, з якими їх поєднувала католицька релігія та доступ до міських урядів, вони становили абсолютну більшість. Українці, вірмени та євреї жили компактно в середмісті у своїх національних кварталах. Поза міськими мурами та валами тільки вірмени та євреї жили окремими громадами. Українське населення залюднювало на передмісті територію княжого Львова - старостинську юридику, Краківське передмістя. Українці жили й на Галицькому передмісті, де більшість становили поляки. Абсолютною була перевага українців у міських селах. В етнічній структурі ремісничого населення згідно з нормами магдебурзького права абсолютно переважали поляки та німці: представники інших націй через своє віровизнання не мали права вступати в ремісничі цехи. Як виняток у кількох цехах - кравецькому, крамарському, чинбарському та кушнірському - були українці. Більше було ремісників серед українського населення на передмістях та старостинській юридиці, де знаходили притулок позацехові ремісники.

МІГРАЦІЯ ДО МІСТА

Населення великого міста, яким був Львів у XV-XVI ст., не залишалося незмінним протягом довгого періоду часу. Пожежі, епідемії, ворожі напади, зокрема на передмістях, збирали велику "данину" з людського життя. Смертність серед мешканців міста набагато перевищувала аналогічний показник для сільської людності, тому міська влада була зацікавлена в постійному припливі нових мешканців. Новоприйнятих громадян (cives) міста вписували до реєстрів прийняття міського права, що збереглися для XV - першої половини XVI ст. у фінансових книгах міста. В реєстри прийняття міського права потрапляли особи, які могли засвідчити своє походження, християнське віровизнання, спроможність придбати нерухомість у місті¹⁴. Саме адепти міського права вважалися властиво міщанами й користувались усіма привілеями міського права. Більшість міського люду становили звичайні мешканці (incolae) міста, які не належали до привілейованих міщан; в деяких містах їх чисельність сягала 75 % від загалу населення. Але тільки ці реєстри дають змогу аналізувати напрямки та тенденції міграційних процесів, що відбувалися у Львові в XV-XVI ст. ¹⁵

В межах розглядуваного періоду збереглися записи про прийняття міського права для 159 років. За той час громадянами міста стали 3523 особи, отже, в середньому щороку 22,1 ос. Найбільше записаних в міське право припадає на 1405-1426 pp.: 534 особи, або 24,2 щороку. Міське право від 1522 до 1548 р. прийняла загалом 591 особа. У середньому кожного року міська громада поповнювалася 23 повноправними міщанами. Найбільше нових міщан було прийнято в 1532 р. (37 ос.) та у 1535 р. (34 ос), найменше - у 1522 р. (9 ос.) і в 1528 р. (11 ос). Після пожежі 1527 р. міграційний рух посилився, бо перед тим, починаючи від 1522 р., до міського права щороку приймали в середньому тільки 16 осіб.

Напливовий, колонізаційний елемент суттєво переважав над місцевим, за даними записів про прийняття міського права. Особливо активне міграційні процеси проходили в першій половині XV ст. У цей період тільки 5 родових львів'ян прийняли міське право, що становило менше 1 % від загалу записаних. Найбільше людей прибуло до Львова з ближчих до міста українських земель (Руського воєводства) - 131 ос, або 24,5 %. У 1405- 1426 pp. потужно напливали до центру західноукраїнських земель мігранти з Малопольщі - 131 особа, або 21,2 %; та германізованої Сілезії - також 131 колоніст (21,2 %). Як не дивно, з Німеччини та Пруссії прибули тільки 5 осіб.

У 1522-1548 pp. 153 львів'яни серед 591 прийнятих, тобто 26 %, присягнули на вірність рідному містові. Українські землі Корони (Руське та Белзьке воєводства) загалом дали Львову 118 громадян (20 %), але не завжди це були етнічні українці. З інших українських земель (Волинь, Поділля, Київщина) люди не дуже активно переселялися до Львова - прибули тільки 15 осіб (2 %).

Велика маса мігрантів прибула до Львова в другій чверті XVI ст. з польських етнічних земель: з Малопольщі - 104 особи (18 %), з Великопольщі та Мазовії - по 19 чоловік (6 %), із Сілезії - 13 осіб (2 %). Помітно ослаб німецький колонізаційний чинник, якщо порівнювати з першою половиною XV ст. З німецьких земель, включаючи Пруссію, до Львова прибули тільки 15 осіб (2 %). Львівське громадянство прийняли майже стільки само - 13 осіб - вихідців з білоруських та литовських земель, переважно східно-слов'янського походження. Епізодично потрапляли до складу львівського міщанства вихідці з інших країн: з Угорщини - 3 особи, з Московської держави - 4 особи, з Чехії - 1 особа, з Вірменії - 1 особа.

Не завжди географічне походження акцепторів міського права вказувало на їх етнічну належність. Аналіз імен та прізвищ прийнятих до міського права у 1522-1548 pp. дав такий результат: абсолютну більшість серед нових громадян Львова становили поляки - 320 осіб з-посеред тих 591, які прийняли міське право, або 54 %. Українців за другу чверть XVI ст. вступило у львівське громадянство 86 осіб (15 %)¹⁶. Німецький елемент за чисельністю був на третьому місті - 65 осіб (11%). Серед інших етнічних груп записи про прийняття міського права фіксують 12 осіб вірменського походження (2 %), причому тільки один вірменин був родом з етнічної Вірменії. 100 осіб (17 %) мали загальнохристиянські імена, що не вказують на національне обличчя прибульців. Як бачимо, національний склад акцепторів міського права відповідав етнічному складові міської громади в другій чверті XVI ст., коли польський елемент почав переважати чисельно як український, так і німецький чинники.

Суттєвим для аналізу міграційних процесів є співвідношення прибулого сільського та міського населення до Львова. Вихідці з міст помітно переважали. У XV-XVI ст. із сіл до Львова перебралася 591 особа, або 16,8 % прибулих, а з міст - 68,8 %, при 14,4 % нез'ясованого походження. Найбільше колоністів дали Краків (89), Перемишль (75), Переворськ (53), Кросно (46), Самбір (45), Ланцут (41), Ярослав (36), Городок (36) та ін.

У 1522-1548 pp. особливо активно поповнювали львівське міщанство прибульці з міст Руського воєводства (13 осіб з Перемишля, 12 з Городка, 9 з Пшеворська, по 7 з Ропчич та Ярослава, 6 з Самбора та ін.) і Малопольщі (22 особи з Кракова, 9 з Любліна, по 8 з Бєча і Тарнова та ін.). Загалом міщани - отримувачі міського права становили 63 %: 372 особи серед 591 прийнятих. Селяни також прибували переважно з сіл Руського воєводства та Малопольщі, їх частка становила 24 %, або 141 особу. Ще у 78 випадках (13 %) писар не занотовував місце походження прибульця.

Тільки з другої чверті XVI ст. до міста почав тоненькою цівочкою напливати шляхетський струмок. За досліджуваний період міське право прийняли 9 шляхтичів, переважно з Руського воєводства. Деякі прошарки міського населення, що входили до складу плебсу, не потрапляли в реєстри прийняття міського права, а також євреї, католицьке і православне духівництво (якщо не враховувати записи про дяків).

Підсумовуючи, можна стверджувати, що Львів у XV - першій половині XVI ст. перебував у центрі активних міграційних процесів, які впливали на етнічну та професійну структуру населення міста. Менше чверті прийнятих до міського права були корінними львів'янами, а більшість прибульців походили з міст і сіл Руського воєводства, Малопольщі та Сілезії. До міста здебільшого прибували кваліфіковані ремісники - 337 осіб серед 591 прибулих у 1522-1548 pp., тому переважна більшість їх походила з міст та містечок. Селяни становили абсолютну меншість від загалу тих, хто приймав міське право. В другій чверті XVI ст. колонізаційний потенціал міста, зокрема передмість, ще не вичерпався. Міграція населення до Львова тривала далі, місто приймало нових мешканців, оселення яких у Львові частково відобразилося в реєстрах прийняття міського права.

МАЙНОВА СТРУКТУРА

Елемент заможності - суттєвий чинник у диференціації структури населення середньовічного чи новочасного міста. Маєтність, заможність міщанина виявлялася у володінні нерухомістю (будинками, ґрунтами, луками тощо), а також купецькими товарами. Дуже важливою була власність на нерухомість. Володіння нерухомістю було обов'язковим для прийняття міського права та при виборах в органи міського управління і суду. Фінансові книги через свою специфіку не дозволяють виявити ще один показник заможності міщанина - володіння побутовими цінностями та коштовними речами. Таку інформацію можна взяти з інвентарів та заповітів міщан, що занотовувалися фраґментарно в раєцькі, лавничі та інші книги львівського магістрату.

Шосові та чиншові реєстри другої чверті XVI ст. у цьому випадку є найкращими джерелами для визначення ієрархії професійних груп¹⁷. Шосовий податок у Львові складався з трьох частин: ухвалене (laudum) - його сплачували всі громадяни міста в однаковому розмірі; податок від будинку чи ділянки (a domo vel ab area) - величина цієї частини шосового податку визначалася величиною та місцем розташування об'єкту нерухомості; податок від рухомого майна (a marca) - цю частину податку сплачували переважно купці й крамарі, котрі володіли гуртовими складами товарів. Чиншовий податок включав тільки одну складову в основі визначення якої була величина нерухомості на передмісті. Загалом до аналізу взято 592 записи про платників податку 1544 р. (276 у середмісті, 316 - на передмісті). Причому 89 серед міщан володіли нерухомістю і на передмісті. Отже, отримуємо дані про 503 львів'ян. Серед них у 364 можна визначити фах¹⁸, і це становить 72 %. Без професій зазначено 139, або 28 %, платників податку.

Через брак даних запропонована структура заможності професій у Львові в другій чверті XVI ст. не включатиме деяких професій, що не згадані в податкових реєстрах. Велика частина ремісничих професій представлена 1-2 згадками. Тому середня величина заможності професій у деяких випадках потребує коригування та уточнення.

На вершині ієрархії заможності професій впевнено розташувалися купці. Але склад купецького прошарку у Львові виявився строкатим та різнорідним. Найзаможнішою в ньому була група патриціїв - райці, лавники та члени їх сімей. У середньому кожний з 35 патриціїв сплачував чи мав сплачувати податки з рухомого та нерухомого майна на суму 93,15 грошів. Більшість патриціїв володіли нерухомістю як в середмісті, так і на передмісті. Група середньозаможних купців володіла кам'яницями в середмісті та частково нерухомістю на передмісті. Середня величина їх сплати податків у 1544 р. становила 51,12 гр.

Відсторонені від участі у міських органах управління етнічні групи українців та вірмен висунули зі свого грона досить заможні прошарки купців. Євреї, які здебільшого були купцями, сплачували поголовний податок, що засадничо відрізнявся від шосу та чиншу, тому не можливо оцінити заможність єврейського купецтва супроти інших купців.

Середня величина заможності українських та вірменських купців, за даними шосу та чиншу 1544 р., великою мірою поступалася достаткові купецької верхівки панівної католицької "нації", хоч і випереджала аналогічний показник для інших купців. Але саме ці гроші були економічною основою для ведення автономної політики вірмен у Львові. Посилення ж української верхівки з початком XVI ст.¹⁹ сприяло відновленню у 1539 р. єпископства у Львові, а трохи згодом, у другій половині XVI ст., - зародженню у Львові національного культурного центру при міському Успенському братстві.

Окрім купецької верхівки, до вищої групи заможних міщан зараховуємо ще кілька професійних груп: аптекарів (середня величина сплати податків - 83 гр.), різників (65,89 гр.), хірургів (62,5 гр.), ливарників (59 гр.), золотарів (55,3 гр.) та броварників (48,25 гр.). Деякі професії - аптекарі, різники, броварники - якоюсь мірою були пов'язані з торгівлею, а інші - золотарі, ливарники - належали до еліти ремісницького виробництва, що отримувала чималі прибутки.

До середньої групи професій за заможністю зараховуємо решту цехових ремісничих професій. Якщо у випадку з вищою групою львівського міщанства можна виділити дві підгрупи за величиною заможності та правовим становищем (патриціат та всі інші), то середня група з цього погляду є монолітніша, тож, аналізуючи величину сплати податків, не можливо визначити критерії поділу на підгрупи. Найзаможнішими в середній групі були ремісники, які працювали переважно в середмісті: кушніри (42,15 гр.), столяри (42 гр.), мечники (39,5 гр.), бондарі (37,16 гр.), шевці (36,12 гр.) та ін. Окрім цехових ремесел, до цієї групи зараховуємо також витоплювача воску (33 гр.), цеглярів (21,67 гр.), олійників (20 гр.).

Третю, нижню, групу професій утворюють нецехові ремесла і фахи, представники, яких зазвичай не мають міського права та не володіють або володіють дрібним нерухомим майном на передмісті: перевізники, рибалки, лазнярі, пастухи та ін. Названі фахи зафіксовані в реєстрах податків 1544 p., але більшість фахів та професій з нижньої групи міщан не занотовані майже взагалі у фінансових книгах та й інших джерелах: домашня челядь, наймані робітники, учні та підмайстри ремісників, міський марґінес (жебраки, повії) та інші.

У реєстрі заможності професій за даними податків 1544 р. до третьої, нижньої, групи міщан потрапили ще деякі цехові ремесла: маляри, котлярі, пекарі та чинбарі, а також селяни. Такий результат можна пояснити недокладністю чиншового реєстру - багато ремісників цих фахів володіли ґрунтами поза міською юрисдикцією або жили на передмісті як комірники, яких не вносили до списків власників нерухомості. Селяни міських сіл також не потрапляли в шосові або передміські ґрунтові реєстри.

Нижню групу не можна розділити на підгрупи, хоч за кількістю населення саме ця група є найчисленнішою. її частка у польських містах, які можна порівнювати зі Львовом, - Торуні та Ельблонгу - сягає у часи середньовіччя понад 50 %, середня група - 30%, вища група - 15 %²⁰.

Таким чином, правно-політичний поділ міщан на патриціат, бюрґерство та плебс не цілком накладався на ієрархію заможності професій. За даними податків 1544 р., до вищої групи заможності професій, окрім владоможного і найбагатшого патриціату, входили декілька ремісничих фахів: різники, золотарі та ін. До середньої групи львівського міщанства належали здебільшого цехові ремісники, але також і деякі інші професії - витоплювані воску, палітурники, цеглярі та ін. Найчисленнішу нижню групу міщанства складали некваліфіковані, нецехові ремісники, представники суспільного марґінесу.

* * *

Підсумовуючи аналіз майнової й етнічної структури та міграції населення Львова XV-XVI ст. можна, сконструювати ієрархічну Градацію суспільної вартості певного заняття, ремесла чи фаху львівського міщанина. Критеріями побудови суспільної ієрархії стали: доступ до влади, наявність міського права, місце в ієрархії заможності, володіння нерухомістю, масовість ремесла чи фаху, міра віддаленості житла від центру міста.

До вищої групи львівського міщанства, крім патриціанської купецької еліти - райців та лавників, потрапили прибуткові і масові ремесла золотарів, різників, броварників, ливарників. Вільні ремесла аптекарів, хірургів також мали високий статус у Львові. Близько за соціальним статусом до патриціату стояв міський писар, якому місто утримувало кам'яницю в аристократичному районі середмістя і виплачувало високу платню. Купці-оптовики володіли кам'яницями в середмісті, що свідчило про їх престиж у суспільстві.

Таблиця. Суспільна ієрархія львівського міщанства другої чверті XVI cт.

Середню групу суспільного статусу фахів утворювали здебільшого ремісники. Диференціація в цій групі суспільної ієрархії проходила за рівнем прибутків, ступенем віддалення ремісничих майстерень від площі Ринок, чисельністю ремісників. До цієї групи зараховуємо також українських та вірменських купців, хоч за ієрархією заможності їх можна було підняти і до вищої групи. Але позбавлення доступу до владних функцій та обмеження економічного порядку знизили суспільний статус цих груп львівського населення.

Крім ремісників та купців, до середньої групи львівського міщанства входили також вчителі та музиканти, які працювали в середмісті й отримували високу платню. Власників великих ґрунтів на передмістях за рівнем прибутків також можна зарахувати до середньої групи міського суспільства.

Свобода Й., Вірменський собор

Нижчу групу львівського населення складала більшість населення. Представники нижчої групи, як звичайно, не володіли міським правом і були позбавлені привілеїв та прав, що їх мали повноправні громадяни - львівське бюргерське поспільство. Фахи нижчої групи розрізнялися за наявністю та величиною прибутків. Вище в цій ієрархії стояли дрібні чиншовики та крамарі, міські слуги, лазнярі, які володіли певною невеликою нерухомістю, а також селяни, котрі мали низький правовий статус. На дні суспільної ієрархії були наймані робітники, чорнороби, учні та підмайстри ремісників, домашня челядь, марґінес (жебраки, повії та ін.).

Наведена ієрархія суспільної вартості різних професій мешканців Львова другої чверті XVI ст. не цілком наклалася на звичну юридично-правову диференціацію міщан на патриціат, бюрґерство, плебс, головним критерієм якої є доступ до міських урядів та міського громадянства. У створенні цієї ієрархії львівських міщан другої чверті XVI ст. враховано дію різних факторів {правових, економічних, національних та інших), що активно впливали на склад груп чи прошарків в ієрархічній драбині.

Література

¹ Див.: Badecki К. Archiwum Akt Dawnych Miasta Lwowa. - Lwow, 1936: Ksiggi ra-chunkowe (longerskie) 1404-1788.
² Опубліковано в: Ksiąga przychodow і rozchodow miasta (1404-1414)/ Wyd. A. Czotowski. - Lwow, 1896. - (Pomniki dziejowe Lwowa; T. 2); Ksiąga przychodow і rozchodow miasta (1414-426) / Wyd. A. Czolowski. - Lwow, 1905. - (Pomniki dziejowe Lwowa; T. 3).
³ Центральний державний історичний архів України у Львові (далі -ЦДІАЛ). - Ф. 52. - Оп. 2. - Спр. 701, 704, 769. Характеристику цих фінансових книг див. у статті: Капраль М. Станово-професійна структура населення Львова у другій чверті XVI ст. (за матеріалами міських рахункових книг) // Україна в минулому. - Київ; Львів, 1994. - Вип. 6. - С 8-11.
⁴ Див.: Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. - Lwow, 1844. - S. 70; Kutrzeba S. Szos we Lwowie w poczętkach XV wieku // Przewodnik Naukowy і Literacki. - Lwow, 1900. - R. XXVIII. - S. 411.
⁵ Історія Львова /Під ред. Сливки Ю. Ю.,Стеблія Ф. І. та ін.-Львів, 1984.-С. 34; Трегубова Т. 0.,Мих Р. М. Львів. Архітектурно-історичний нарис.-Київ, 1989.-С. 38.
⁶ Див.: Крип'якевич І. П. Львівська Русь в першій половині XVI ст.: Дослідження і матеріали. Львівські історичні праці. Джерела. - Львів, 1994. - Вип. 2. - С 104- 349.
⁷ Kramarz W. Ludnosc Przemysla w latach 1521-1921. - Przemysl, 1930. - S. 6.
⁸ Брюховичі, Малехів, Зубря, Сихів хоч і лежали недалеко від Львова і були під міською юрисдикцією, все ж не складали з передмістями та міськими селами єдиного компактно заселеного комплексу.
⁹ Кісь Я. П. Промисловість Львова у період феодалізму. - Львів, 1968. - С 26.
¹⁰ Польські дослідники відносять перелом на користь польської нації в складі населення Львова на кінець XV-початок XVI ст. (див.: Lozinski W. Patrycyat і mieszczacstwo Iwowskie wXVI-XVII wieku. Wyd. 2. - Lwow, 1892. - S. 11-13). Бартоломей Зіморович починає епоху "польського" Львова з 1550 p., що настає слідом за "руською" та "німецькою" епохами (див.: Zimorowicz J. В. Opera quibus res gestae urbis Leopolis illustrantur. - Leopoli. 1899. - P. 37).
¹¹ Соціальна боротьба в місті Львові в XVI-XVIII ст.: Збірник документів / Під ред. Я. П. Кіся. -Львів, 1961. - С 19-20.
¹² Там само. - С 22-24.
¹³ ЦДІАЛ. - Ф. 52. - Оп. 2. - Спр. 769. - Арк. 95-97, 127-129.
¹⁴ Gierszewski S. Obywatele miast Polski przedrozbiorowej. -Warszawa, 1973.-S. 32.
¹⁵ Аналіз цього виду документів див. у статті: Gilewicz A. Przyjgcia do prawa miejskiego we Lwowie wlatach 1405-1604 // Studia z historji spoiecznej і gospodarczej, poswigcone prof. Fr. Bujakowi. - Lwow, 1931. - S. 375-414.
¹⁶ В О. Гілевича відсоток українців, що прийняли міське право у першій і другій третині XVI ст., становив близько 10 %. Щоправда, він не враховував "правдоподібних" українців-русинів (див.: Gilewicz A. Op. cit. - S. 411).
¹⁷ Хоч для першої чверті XV ст. також збереглися шосові та чиншові реєстри, проте через відсутність систематичних даних про оподатковану суму вони не надаються для аналізу в ракурсі створення ієрархії заможності фахів та професій.
¹⁸ Райці, лавники та члени їх родин автоматично попадають під категорію купців. До купців зараховуємо також власників нерухомості у середмісті, які не є ремісниками.
¹⁹ Детальніше про економічне становище українців у цей період див.: Крип'якевич І. Згад. праця. - С 20-39.
²⁰ Czaja R. Socjotopografia miasta Elbląga w sredniowieczu. - Torun, 1992. - S. 40.