Букетик рододендрону - карпатських квітів, які Василь Кобилюк, командир Верховинського гірського пошуково-рятувального загону, завжди кладе на місце загибелі студента з Луцька, свідчить, що гори стоятимуть вічно і спроби їх підкорити можна повторювати неодноразово. А повторити життя — неможливо. Тому він не втомлюється про це говорити й застерігати.

ПО ТОРІШНІЙ... СНІГ

Із Василем Олексійовичем ми познайомилися минулого літа, коли з родиною вперше побували в Карпатах. Так сталося, що й мешкали в нього, у містечку Верховина, котре ще Іван Франко називав «гуцульською столицею». І перший раз у гори, хоча це була й нешанована в місцевого люду, бо невисока, вершина Пушкар, теж ходили з Кобилюком. Потім було підкорення Писаного Каменя... Але якось у його робочому кабінеті звернула увагу на фотознімок засніжених Карпат. Від нього віяло незворушністю, вічністю, неприступністю гір, і сніги здалися глибокими-глибокими... А знімок, виявилося, був зроблений після дуже теплої осені, коли за один день цю пору року змінила люта сніжна зима.

— То було 18 листопада, — пригадує Кобилюк. — Ось у таких снігах ми шукали студента з вашого Луцька...

Воістину світ тісний, бо про цю драматичну історію я вже досить чула. Тому й запитала Василя Олексійовича:

— Чому люди ходять у гори?

— Ідуть тому, що гори — є. Є такий вислів: «Важко зрозуміти людей, які ходять у гори, але ще важче — тих, які у гори не ходять». Гори — це зовсім інший світ, ближчий до неба, до Бога... На рівнині ви маєте радіус огляду, ну, двісті метрів. А в добру погоду з Говерли радіус огляду — 110 кілометрів! Бо видно Коломию. Ось сьогодні ми ходили на вершину Писаний Камінь і, піднімаючись, бачили дощ у дев’яти місцях. На рівнині ж почуваєшся в’язнем. Відколи люди почали заселяти землю, відтоді вони й прагнули підкорити гори. Наприклад, ціла епопея була з підкоренням Евересту: почали 1924 року, а підкорили лише 1953-го. 30 літ люди гинули на підступах до вершини, але йшли нові й нові.

— А ви на Евересті бували?

— Не був і не буду, бо на це треба поставити життя. Це надзвичайний ризик, це неймовірна сила волі, це неймовірні можливості організму. Я не бачу в собі таких задатків. Хоча мій однокласник і дуже близький друг став альпіністом і підкорив два восьмитисячники в Гімалаях.

— Нині ви гірський гід, командир гірських рятувальників, маєте значок «Альпініст СРСР», кандидат у майстри спорту з туризму, переможець всеукраїнської туристичної програми «Кришталевий лелека». Мабуть, і родом із Карпат?

— Виріс на Покутті, у селищі Заболотів Снятинського району. Це ще рівнина. Пас корову, друзі гралися в шпигунів, а мені було цікаво стояти й дивитися на далекі гори. За доброї погоди вони проглядалися на горизонті. Для мене це був неймовірно загадковий світ. Але після школи не вступив на географічний факультет університету, бо першим іспитом була математика, а я її знав гірше. Пішов працювати в Косів на турбазу — підсобним робітником другого розряду. А коли вступив до Одеського університету, то почав займатися пішохідним спортивним туризмом. Карпати, Крим, Кавказ, Східні Саяни, гори Хібіни на Кольському півострові, Центральний Алтай, гірський хребет за Байкалом, Якутія... Територією Байкало-Амурської магістралі проїхалися ще за два роки до її відкриття. Це був спортивний туризм, одиночок тоді не визнавали. Свого часу наша команда була бронзовим призером Радянського Союзу з пішохідного спортивного туризму, потім став і чемпіоном Збройних сил СРСР. Відтоді все життя й подорожую, але тепер самостійно. Був вже у 20 країнах світу. Мрією є Непал.

— Кажуть, карпатські гори приваблюють тим, що серед літа можна пограти в... сніжки?

— Торік, перед Днем Конституції, а це кінець червня, із групою підготовлених туристів ми здійснили сходження на вершину, на Бребенескул. Це друга за висотою гора в Карпатах (після Говерли), але її мало хто знає. Це загадкова, дуже складна вершина. Коли наша група її подолала, пішов... сніг. Спускаючись, знайшли місце, де ще лежав торішній сніг. Ми навіть трохи пограли в сніжки... Коли мене запитують: і що ти все літо в горах робиш, то я кажу жартома: шукаю торішнього снігу! У нас унікальна держава. Ми маємо теплий Крим і тепле море, водночас є і Карпати, де протягом літа не тане сніг. У серпні завжди можу повести вас у Чорногору й показати його. Торішній сніг тримається аж до початку вересня, а між першою й другою Богородицею (тобто майже о цій самій порі) у Чорногорі випадає вже новий сніг.

«ЧОРНОГОРА — ЦЕ КУХНЯ ПОГОДИ»

Якогось липневого ранку під туристично-інформаційним центром «Верховина», котрим теж керує Василь Олексійович Кобилюк, привернула увагу зграйка дітей, як виявилося потім, від 9 до 12 років. Це була туристична група з Донецької області, котра, за правилами, мала повідомити про свій вихід у гори рятувальну службу. Вражав не лише вік юних туристів, а й їхні величезні рюкзаки. А ще більше вразив їхній маршрут. За кілька днів вони мали подолати і Говерлу, і Попа Івана, і Бребенескул, і Петрос, і побачити озеро Несамовите, і перелік об’єктів на цьому не закінчувався. Кожен, хто хоч раз бував у Карпатах, може оцінити складність підняття на кожну з вершин, а тут їх запланували стільки!..

Проте як рятувальник Кобилюк, розуміючи і складність маршруту, і непевну погоду, не мав права не пустити групи в гори... Єдине, що зумів, — це показати на карті керівникам дітей, куди можуть сховатися на випадок негоди. А те, що Чорногора не порадує малих туристів сонцем і теплом, він як спеціаліст і довгорічний гірський мешканець бачив. І того дня, і наступного Василь Олексійович у розмові повертався до цієї групи, бо знав, що в горах — дощ, низька температура, а Карпати — це такий край, де, щоб замерзнути, зими не треба, це може статися й посеред літа.

— Чорногора — це кухня погоди. Сніг може випасти в липні й лежатиме кілька днів, — каже він. — Ясне сонячне небо за вісім хвилин може змінитися на справжнє пекло. Усі думають, що коли тут не бачиш на горизонті хмар, то вони тобі на голову припливуть не скоро. Але хмари в Чорногорі беруться... знизу. За кілька годин температура може різко змінитися: було плюс 20, а стало лише плюс 8. Як кажуть гуцули, у Чорногорі дощу й смерті просити не треба...

— Туристам із яких країн ви відкрили Українські Карпати?

— Відкривав насамперед українцям... Водив колишнього радника президента США, відомого політика Збігнева Бжезинського з родиною. Іноземців у нашій Чорногорі багато. Приїжджають старовіри, це вони себе так називають, а насправді сповідують язичництво. Їх приваблює Чорногірський хребет, це духовна скарбниця гуцулів, які Чорногору обожествляють. І язичники сюди тягнуться, моляться тут і богу грому, і богу вітру, і богу сонця, бо якщо ці боги і є, то вони саме тут. Водив у гори австралійців, були туристи із Нової Зеландії, із Судану, із Перу, уже не кажу про Європу. Водив німців, поляків, французів, англійців, швейцарців, шведів.

— Що їх тут приваблює?

— Найперше — гори, бо в Європі є Альпи й Монблан, але немає таких неповторних Карпат. Тут ми маємо справді незаймані альпійські й субальпійські ландшафти, побут місцевих мешканців, особливо на полонинах, такий же, як 200 чи 300 років тому. Але немало іноземців уявляють Україну як дуже бідну країну. Доводилося чути, що «ми подорожуємо відсталими країнами, торік були в Уганді, тепер приїхали до вас»... Я кілька років водив у Чорногору групи бізнесменів із Швейцарії, які сюди привозив один із відомих, не буду називати його імені, бізнесменів. У нас вони боялися пити воду з відкритих джерел, і марно було пояснювати, що карпатська вода йде з глибини землі, вона чистіша від дитячої сльози. А ось в Індії цей бізнесмен попив водички з відкритої водойми — і захворів на хворобу, котру не можна вилікувати, вона дуже рідкісна. Ось такі ще уявлення про Україну й Карпати.

— А як поводяться іноземні туристи?

— Попри наших це наче люди з інших планет... Іноземець перед походом у гори й застрахує себе, і потурбується про свій на випадок чого порятунок, аж до замовлення гелікоптера. Він іде у магазин, купує весь необхідний одяг, навіть спідня білизна призначена для гір. Наш же турист бере стару куфайку, старі черевики... Я веду німця, це безпечний маршрут, але повіяв вітер, пішов град — і він повертає назад, незважаючи на свою екіпіровку. Наші рідко назад повертають, охоче йдуть на ризик. Можуть напідпитку йти в гори, вибратися на вершину — і тут же випити «за успіх», не думаючи, що попереду ще не менш складний спуск...

«НАЙБІЛЬША ЛЕГКОВАЖНІСТЬ — ЦЕ ТУРИСТИ-ОДИНАКИ»

На сайті ТІЦ «Верховина» Василь Кобилюк зумисне вміщує розповіді про критичні ситуації в горах. Може, вони хоч когось застережуть. До речі, мене вразила розповідь про те, як рятувальники змушені були мало не ставати навколішки перед керівниками львівських пластунів, щоб ті не вели дітей на гору Петрос. Це четверта за висотою гора в Українських Карпатах і один із найскладніших карпатських двотисячників. Лежав сніг метрової висоти, 30-градусний мороз... Двоє пластунів таки пропали, їх шукали кілька рятувальних загонів. І це була не перша оказія з пластунами. Після завершення пошуків Кобилюк емоційно написав: «Дорога пластунська старшино! Що це за муштра така у високогір’ї серед зими за маршрутами III — IV категорій складності? У Пласті не готують зондеркоманди для боїв у третій світовій війні на зразок німецької гірської дивізії «Едельвейс», котра воювала на Кавказі в Другій світовій війні».

— Які приклади легковажності в горах вас найбільше вражають?

— Найбільша легокважність, яку постійно спостерігаю, це туристи-одинаки. Вони йдуть у найгіршу погоду, на складні маршрути, не уявляючи навіть, що на них чекає. Це потенційні самогубці. Або надивляться кліпів, коли «герой» несеться на сноуборді горами. Молодь любить тупо копіювати. Той «герой» — це може бути екстремал, який має надзвичайну підготовку, може бути й один із десятьох, котрий вижив. Карпати — один із найскладніших у плані орієнтування на місцевості районів колишнього Радянського Союзу. Коли я вчився в університеті, і мені про це розказували, не вірив, поки сам не переконався. Я сам не один раз блукав у місцях, де сотні разів ходив. Хоча я рятувальник і можу на Говерлу чи іншу вершину піднятися хоч серед ночі із закритими очима.

Кобилюкові випало не тільки відшукати загиблого на Бребенескулі луцького студента, а й повідомити про це його мамі...

— Того року 7 листопада була чудова тепла погода, але вже на наступний день прогнозували її різке погіршення. Працівник метеостанції попередив про небезпеку, проте марно. Був густий снігопад. Хлопець вибився з сил. Шукати його почали 14 листопада, і шукали півроку. На місці його загибелі є невеликий пам’ятник, викарбувані слова, які він надиктовував на диктофон у свій останній день. «Белая гора, красивая гора, я взбираюсь на тебя...» Це був романтик, але він був одинаком у горах, а це неминуча смерть. І найбільше мене вражає, коли ми знаходимо таку жертву, несемо її вниз, а назустріч іде одинак. Показую: ось цього ми півроку шукали! Невже хочеш, щоб і тебе таке спіткало?.. Знайти людину в горах — це як голку в копиці сіна. Якщо йти групою, то всі пропасти не можуть, це просто неймовірно. А одинак може зайти в зарості жерепа, гірської сосни — і все. Ніхто навіть останків такої людини не знайде. Ніхто.