У першій половині 40-х років XX століття підпіллям ОУН-УПА на Буковині керувала, як не дивно, дівчина-буковинка Артемізія Георгіївна Галицька під псевдо «Мотря». Вона була родом не з Розтоків, як пише одна її знайома, а з Рогізни, що є складовою частиною Садгірського району Чернівців. Її старший брат Семен у міжвоєнні роки керував комуністичним підпіллям у Садгорі, а згодом був репресований. У якійсь дуже складній ситуації, щоб не потрапити живою до рук ворогів, "Мотря" вирішила застрелитись. Вистріл був невдалим. Вона залишилася живою, але втратила зір. Совіти відвезли її до лікарні, поставили коло неї сторожу і наказали медикам вилікувати. Зір спроквола повертався, а коли лікування наближалось до завершення, в лікарні несподівано з’явилися "повстанці". Насправді це були перевдягнуті в повстанський одяг більшовики. Вони пов’язали сторожу і медиків, робили все так, ніби викрадають її.

Про це фальшиве викрадення розповідав мій однокурсник, який тоді служив у червонопогонних військах і брав участь у тому "викраденні". "Мотрю" переводили потім з криївки в криївку, випитували, і вона, вірячи у справжність викрадення, багато чого розповіла їм, думаючи, що каже своїм. Далі були довгі нічні допити і суд, який присудив їй 25 років ГУЛАГу. Але й там "Мотря" не сиділа склавши руки, брала участь у повстанні ув’язнених, котре, як свідчить голова Косівського товариства репресованих Дарія Кошак, "червонозоряні солдати" чавили танками, наїжджаючи на повсталих жінок. У 1958 році "Мотря" вийшла на волю, навідувалась на Буковину, в Чернівці, але тут їй не дозволили жити. У 1975 вона померла в Казахстані, там і похована в казахській землі. Замість "Мотрі" в 1945 році провід прислав на Буковину молодого, відважного, досвідченого підпільника Василя "Сталя". Проаналізувавши бойовий стан відділів УПА Буковини, він дійшов висновку, що справи невтішні. Це був Буковинський курінь, організований Петром Войновським ще 1941 року, і підлягав тоді ОУН Мельника. Тепер він офіційно звався БУСА, тобто Буковинська Українська Самооборонна Армія. У повстанській інфраструктурі значився як Тактичний Відтинок 20 Воєнної Округи "Говерля" групи УПА-Захід і мав типову для УПА систему підпорядкування. ОУН-УПА, треба зазначити принагідно, мав свій адміністративний поділ терену. Село – це станиця, в якій є станичний і станична, через яких іде весь зв’язок, пошта, постачання тощо. Кілька сіл – це кущ. Такі кущі об’єднувалися в підрайон, а підрайони – в надрайон, надрайони – в округ, округи – в край. А сама УПА починалася з рою. Рій – це в середньому 13-16 чоловік, три рої – це чота (чета), три чоти – сотня, три сотні – курінь. Відповідно – ройовий, чотовий (чотар), сотенний, курінний. "Сталь" вирішив розформувати БУСА, розділивши на окремі боївки, котрі потім діяли автономно, а керівництво окружним проводом узяв на себе. Були сформовані перші три сотні УПА, якими керували Олекса Додяк ("Крига") родом із села Рівні, Роман Дубик ("Боєв") родом із Чернівців, Ілля Мацьопа ("Хмара") з села Сергії.

Потім з’явилася ще й четверта сотня "Боярина" – Дмитра Карапки. Авторитет "Сталя" швидко зростав, революційний рух ширився. В МГБ Буковини збагнули, що справитись з цим рухом самотужки їм не під силу, тому запросили з Києва досвідчених спеціалістів. Ті завербували до співпраці майже всіх східняків – здебільшого вчительок і медсестер. Але коли до завербованих приходив "Сталь" і починав з ними розмову, вони щиро в усьому признавалися, все розповідали йому і переходили на його бік. Їдучи під час канікул і відпусток додому, вони везли з собою підпільну літературу для розповсюдження в своїх краях. Не одна потім була засуджена за "зраду батьківщини". Щоб виявити, де перебуває окружний провідник, зловити його чи знищити, придумували найрізноманітніші заходи: робили засідки, підсилали зрадників і провокаторів, розпускали різні чутки, котрі компрометували „Сталя”. Одного разу їм вдалося завербувати навіть цілу боївку, котра погодилася вбити „Сталя”, а скінчилося все тим, що повстанський суд їх самих засудив до страти. „Сталь" став легендарним і невловимим. Народився він у звичайній небагатій селянській сім’ї в селі Ямниця на Івано-Франківщині. Ще учнем був не просто свідком, а й безпосереднім учасником підпільної боротьби з польськими окупантами. Але, як зазначає дослідник життя і діяльності „Сталя” Ігор Дейчаківський, в шкільні роки Василька спіткало нещастя – він захворів на серце. Особливо загострилася хвороба, коли був гімназистом і членом ОУН. Його оглянув львівський лікар і наказав негайно їхати додому, але не потягом, а на таксі, бо боявся, що Василь не встигне добратися живим. Коли через якийсь час до того ж лікаря приїхали проконсультуватися щодо Василевої хвороби, той здивовано спитав: "Хіба він ще живий?" Завдяки терміновим медичним заходам Василеву хворобу вдалося пригальмувати, але вона його турбувала все життя. У 1939 році, коли в Галичину прийшла більшовицька влада, Василь був обласним керівником юнацької організації ОУН. Замість гімназій організували середні школи. Всіх вразило те, що Василь Савчак не тільки вступив у комсомол, а й погодився стати секретарем комсомольської організації школи та ще й фліртував з приїжджою вчителькою-вожатою, затятою комуністкою. Від нього всі відвернулися і порвали з ним зв’язки.

А потім з’ясувалося, що Василь зробив так спеціально, щоб зблизитися з ворогами і діставати від них безпосередньо необхідну інформацію, бо ОУН мала намір підняти повстання проти більшовиків. Під час війни скінчив відновлену гімназію і 1943 року йде в підпілля. Спершу керує чотою, згодом його призначають надрайонним провідником Коломийщини. У той надрайон входили нинішній Снятинський,Городенківський, Коломийський, Печеніжинський, Косівський і Жаб’ївський (нині Верховинський) райони. Отже, коли 1945 року був призначений провідником Буковини, мав уже добрий досвід підпільної боротьби з окупантами польськими, німецькими та московсько-більшовицькими. Після поранення в праву руку „Сталь” не міг писати, потрібен був секретар і дуже надійна людина. Вибір упав на двоюрідну сестру Василеву, що працювала в підпіллі під кличкою "Оришка". Вона була біля нього три роки. Якось більшовикам потрапила до рук фотографія, де „Сталь” був поруч з „Оришкою”. Вони думали, що це коханка „Сталя”, але він одружився з дуже гарною дівчиною-косівчанкою Іриною Лепкалюк, „Лесею”, котра по закінченні Коломийської гімназії 1943 пішла в підпілля. Автору цих рядків на Різдво 1946 року випадково довелося бачити ту надзвичайну красуню. У великому гурті повстанців був тоді, здається, й Василь „Сталь”. Шлюб „Лесі” і „Сталю” дав у селі Завалля Снятинського району о. Юрій Кікта. У серпні 1947 року в селі Вербіж поблизу Коломиї „Леся” натрапила на засідку окупантів, котрі хотіли зупинити її. Підпільниця вийняла пістолет і, відстрілюючись, почала відходити, але черга у відповідь скосила її насмерть. Вона була вагітною, тому „Сталь” важко переживав цю трагедію. Окупанти вирішили позбавити „Сталя” підтримки населенням і на жовтень 1947 року призначили виселити з Буковини 802 сім’ї. Сніги глибокі того року випали дуже рано, окупанти зумисне вибрали такий час, сподіваючись, що повстанці вже залягли в криївки на зимівлю і не буде кому заступитися. Вдалося їм вивезти 616 сімей. Найбільше виселили з Вижницького району – 199 сімей (тобто 530 чоловік), з Путильського – 69 сімей, (266 чоловік) і з Чернівців 6 сімей (22 чернівчан). Після операції в селах читали лекції на тему „Украинско-немецкие националисты и их агентура – злейшие враги советского народа”. І все ж під час операції окупанти відчули опір, втративши своїх 34 людини. Чернівецькі підпільники розповсюдили листівку „Сталінські людолови зазнали втрат”, котру написав студент „Вірний”. Сам заступник начальника обласного МГБ Данило Шевченко мало не наклав головою (біля Топорівців), коли керував операцією. Машина його заглохла, на них налетіли повстанці боївки „Чорного”. Двох охоронців вбили, а полковнику куля відірвала погон на правому плечі.