Антирежимний рух (1956-1991)

Юрій Зайцев

Смерть Сталіна не означала одночасної загибелі сталінізму ні в теорії, ні в практиці, а тим більше - зруйнування тоталітарної системи. Але політична і соціальна мімікрія стали потребою дня. На середину 50-х років повна ізоляція від зовнішнього світу почала шкодити СРСР. Цивілізовані держави не сприймали суспільства тотального терору, національного і духовного гноблення. До рішучих змін спонукали й економічні мотиви, зокрема вступ західних держав в епоху науково-технічної революції, що загрожувало Радянському Союзові перспективою залишитись на манівцях технологічного прогресу, ослабленням міжнародних позицій, а то й поразкою у змаганні більшовицького соціалізму з "ненависним" капіталізмом. Не було змоги далі ігнорувати проголошену 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Загальну декларацію прав людини, при голосуванні якої представники СРСР та УРСР утрималися і підписали її щойно 1956 року. Зробили це, вочевидь, лише для зовнішнього шарму, бо за залізною завісою не лише не публікували і не дотримувалися її, а й жорстоко переслідували тих, хто цю декларацію читав і поширював. Прагнення правителів СРСР набути в очах світової громадськості іміджу цивілізованого суспільства змушувало хоч би формально позбутись дискредитованої спадщини сталінщини. До цього спонукував й інстинкт самозбереження.

Головною подією у процесі десталінізації суспільства стала нічна доповідь першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова на закритому засіданні XX з'їзду КПРС у лютому 1956 р. На Сталіна звалили усі гріхи і злочини антигуманної системи з тим, щоб продовжити її існування у перелицьованому вигляді. Однак об'єктивно цей політичний поворот сприяв частковій лібералізації суспільного життя, яка згодом отримала назву "хрущовської відлиги".

Водночас середина 50-х років є етапним рубежем у тривалій національно-визвольній боротьбі українського народу. Безперспективність збройної боротьби з тоталітарним московським режимом стала очевидною. Численні концтабори неосяжного СРСР, більш як наполовину заповнені українськими політв'язнями, стали ареною десятків страйків та повстань, брутально, з сотнями жертв розстріляних автоматниками, як це було у Воркуті 1953 p., чи розчавлених танками як, у Кенгірі 1954 р. В одному з перших документів з радянських концтаборів, що був опублікований на Заході, - у відкритому листі до ООН від 30 вересня 1955 р. українські політв'язні писали: "Ми, українці, як прихильники всякому рухові, що стремить до свободи і правди, ставимося прихильно... до самовизначення всіх народів, як і до самовизначення Української Соборної Держави... Нас загнано в табори, засуджено строгими вироками на 10 - 25 р... лише за те, що ми, як і кожний волелюбний народ, домагаємось свого законного права на своїй землі"¹.

Тримати сотні тисяч невинних людей у тюрмах і таборах вже не було змоги. Розпочався процес реабілітації жертв політичних репресій 30-50-х років. Чимало з них отримали "свободу", тобто їх перевели з "малої" зони у "велику". Так, лише протягом року після XX з'їзду КПРС, тобто до весни 1957 p., було звільнено 65 тисяч засуджених за участь у націоналістичному підпіллі, в УПА та членів їх родин². Відпущені на волю отримали змогу продовжити боротьбу за власну свободу і незалежність України.