Жила колись у селі Вашківцях (Сокирянського району Чернівецької області) на Буковині бідна, але дуже вродлива дівчина Анна. Коли виходила в неділю чи в свято на толоку, то сопілки й цимбали аж захлиналися від захвату, а парубків ніби ще одне сонечко осявало.

Якось такої днини у селі з'явилися три верхівці—турок, татарин, а з ними — молодий боярчук. Дівчина зі своїм коханим легінем так витанцьовували, що нічого навколо себе не бачили. Зненацька турок підійшов до неї, поклав руку на її плече й сказав:

— Маєш танцювати тільки зі мною...
Подивилася на нього Анна, потім перевела погляд на свого коханого й каже:
— Кинь цього магометанина в яр.

Хлопець схопив турка за барки, потяг до крутого яру й кинув його туди з такою силою, що яничар полетів аж у річечку, яку відтоді турки почали називати Карапчевом — Чорною річкою.

А музика не змовкає. Толока аж гуде від веселої тропотянки. Анну просить до танцю побратим її коханого. А татарин очей від неї не відводить:

— Зі мною будеш танцювати.
— З татарським псом не танцюю, — відказує Анна, обертається до побратима свого коханого й каже:
— Візьми татарина за чуприну і кинь у той яр...

Не минуло й хвилини, як татарин опинився на дні глибокого яру.

Музика так грає, що на тополях аж листя лопотить. Анну просить до танцю другий побратим її коханого. А всі легіні дивляться тепер тільки на молодого боярчука — що він робитиме? Але той не просить Анну до танцю, а сідає на коня, пускає його учвал і за хвилю зникає.

Анна підносить руку вгору. Музика стихає.

— Боярчук утік звідси, щоб привести турків і татар. Нам треба братися за зброю.
За короткий час легіні поприходили з шаблями, сокирами, вилами, довбнями. Музика грає далі, але танці вже не такі жваві, як раніше. Всі напружено чекають. Незабаром у село увірвався великий ворожий загін.

Бій був нерівний. Падають один за одним легіні. І от лишилася живою тільки красуня Анна: вороги хотіли схопити її живою. Кинулася дівчина до високої гори:

— Люба горонько, земле рідна, захисти мене, порятуй від страшної ганьби...

Гора почула благання дівчини і розкрилася. Але лише на мить, щоб прийняти тіло Анни. А її довга русява коса, якою бавився вітер, заплуталася між кущів і трав. Коли туди добігли магометани, коса раптом стала сріблястим струмком.
Відтоді гору біля Вашківців називають Анниною горою.