Тільки в праці життя і краса…

Дуже пишаюся своїми земляками, які сягнули суспільних висот у благодатній долині, де завжди жилося краще й легше, аніж у наших суворих височинах.

Ніхто їх у столицях-містах з відкритими обіймами не чекав, ніхто гаптовану доріжку під ноги не простеляв. Але, попри всі негаразди, спотикання, вони у відчай не впадали, а впевнено і вперто свій крутоплай долали. Бо вони — горяни, особистості сильні й мужні, витривалі та стійкі. І саме такі чогось домагаються у цьому непростому світі.

Серед таких — уродженець Голятина, відомий не тільки в Україні, а і в Європі вчений-літературознавець, завідувач кафедри германських мов та перекладознавства Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка, академік АН Вищої школи України, доктор філологічних наук, професор, член Національної спілки письменників України Микола Зимомря, якому цього 30 листопада виповнюється 65. Свого батька-трударя Івана Дмитровича він не пам’ятає, але його образ — від свого ангельського віку — постійно несе із собою…

Особисто знаю Миколу Зимомрю, як і всіх його братів, уже чотири десятиліття. Це людина одержима і діяльна, енергійна і невтримно-творча, щира й вразлива, товариська і… загадкова. Як і всі творчі особистості.

А ще — скромна. Але хотілось би хоча дещо відкрити з таємниць його творчої робітні, щиро та без зайвої скромності зізнатися, що і як воно було і є в його житті й багатогранній діяльності.

…Їхня дерев’яна хата вибігла аж до самої дороги, мовби виглядаючи, котрий з синів у гості йде? Бо вдома лишився тільки Федір. Василь же та Іван — в Ужгороді. Микола — у Дрогобичі. Наймолодший, Юрій, який був обдарованим лікарем і музикантом, чотири осені тому 57-річним полинув у незбагненну далечінь…

А путь веде з Міжгір’я у Новоселицю, Лісковець і в одне з найвіддаленіших сіл району — мої рідні піднебесні Рекіти. Там ще живе, слава Богу, моя 92-річна ненька — ровесниця Миколиної матері — Гафії Василівни. Вони не раз стрічалися, і найчастіше на релігійних празниках — у Голятині й Рекітах, Новоселиці й Рудавці, Репинному і Облясьці та інших довколишніх селах. Дві багатодітні вдовиці, дві жінки-мучениці приходили до церкви, аби помолитися Господу Богу за своїх діточок.

П’ять синів, як п’ять пальців, у Гафії та Івана Зимомрів. Всі отримали вищу освіту. Кожен чесно заробляв і заробляє собі на хліб насущний. Як власним прикладом навчила їх мати-страдниця жити поміж людьми. Батько Іван Дмитрович не встиг: рано-рано, 35-річним ступив за межу Вічності.

Четвертий із синів родини, Микола, разом з такими знаними голятинцями, як Сюськи, Блецкани приніс заслужену славу не тільки рідному селу і Верховині, й, не буде перебільшенням, всій Україні. У одному інтерв’ю чи навіть у книзі одній неможливо розповісти, скільки зробила і, Богу дякувати, ще робить ця непересічна людина. Здається, що вона, як і його предки, створені саме для роботи. Бо в горах виживають лише ті, які працюють. Тяжко. Щоденно. Уперто.

— Миколо Івановичу, Вам, як вченому-германісту, доводиться читати лекції в якості професора не тільки в університетських осередках України (Ужгород, Кіровоград, Івано-Франківськ, Тернопіль, Чернівці, Дрогобич), але й інших європейських країнах. Зокрема, від 1993 року Ви працювали у стінах польських вузів. Чи часто згадується Вам Голятин у тих далечах?

— Ні, не згадується, бо своє село я просто ніколи не забуваю. Та й не беру неправду на душу, коли стверджую, що така місцина є святою. Звісно, приємно, що 2008 року я удостоєний високого звання — почесного громадянина села Голятин… Там, до речі, 1815 року побачив світ автор тритомної історії Закарпаття Іван Дулішкович. А ще ці гірські ущелини добрим словом згадав Іван Ольбрахт у знаменитому романі про опришка Миколу Шугая. Перший розділ твору він назвав "Колиба над Голятином”.

— Як Вам йшлося до сьогоднішніх науково-літературознавчих вершин?

— В Ужгородському держуніверситеті я вчився на відділеннях української та німецької філології. Закінчивши вуз у 1967-му, вчителював у п’ятій середній школі міста над Ужем. Відтак на довгі літа доля пов’язала мене з рідним храмом – нинішнім Ужгородським національним університетом. Тут промайнуло двадцять п’ять літ трудової діяльності. Працював викладачем, доцентом, завідувачем кафедри німецької філології, професором, а також завідувачем кафедрою іноземних мов.

— Але ж перед цим були наукові студії в закордонні…

— Так, вони навіюють солодко-тривожні спомини… Адже три роки я стаціонарно навчався в аспірантурі Берлінського університету, заснованого 1810 року Вільгельмом Гумбольдтом. Тому й університет по праву носить його ім’я. До слова, тут провів студентське життя Іван Тургенєв, а його однокурсником був Карл Маркс. Що й казати, у місті над річкою Шпре доля була зі мною: 1972 року я захистив кандидатське дослідження про німецько-українські літературні зв’язки, що мали місце від 1801 до 1921 рр. Про те, що вказаний часовий період був наповнений фактами для названої теми, свідчить, не в останню чергу, обсяг дисертації, що містить 639 сторінок німецькою мовою. До речі, моїми науковими благовісниками були визначні німецькі науковці — професор Ебергард Райснер та академік Едуард Вінтер. І це було справді великим щастям вести діалог з такими видатними постатями. Як особливі реліквії зберігаю їхні дарчі надписи на багатьох власних виданнях, в яких вони закроюють свої спостереження про духовні змагання українського народу… Особливо запали в душу міркування Едуарда Вінтера про долі Карпатської України та її президента Августина Волошина, з яким Вінтер особисто зустрічався в Ужгороді 1925 року та високо оцінював його внесок у педагогічну науку.

— А потім була своєрідна "естафета” — кілька літ праці на рівні докторантури у Москві, де Ви репрезентували українську науку.

— Так, в академічному Інституті світової літератури ім. Максима Горького судилося упродовж 1979–1982 рр. виконувати докторську дисертацію. Може, то дзвінко сказане щодо репрезентації. Але саме тут вдалося завершити дослідження на тему "Міжлітературні зв’язки та роль перекладу в художньому процесі”. Це — двотомна праця. Оскільки за тієї доби практикувалася розробка спільної проблематики, тобто між відділенням гуманітарних наук Берлінського університету, з одного боку, та сектором Інституту світової літератури — з іншого, то моя дисертація була одним з її складників. Тому вона й була рекомендована вченою радою Інституту світової літератури до захисту за рубежем. Таким чином, захист названої праці припав на 1984 рік і він відбувся в актовій залі Берлінського університету. Не мені оцінювати гідності власного дослідження. Однак відрадно, що на нього звернули увагу відомі в науковому світі вчені Юрій Борєв, Ніна Над’ярних, Марко Поляков (Москва), Павло Копанєв (Мінськ), Манфред Єніхен та Антон Хірше (Берлін), Ярослава Погребенник (Київ). Йдеться тут про ґрунтовні відгуки офіційних опонентів і провідних наукових центрів. Звісно, не все так було легко, як видається на папері. Тривоги народжувалися самі собою, а їхнє подолання творили своєрідний, як тайстрину, горб за плечима. Отже, якщо щось чесно репрезентувати, то завжди важкий хліб.

— Ви стали доктором філологічних наук у 38 років, що було, без сумніву, своєрідним рекордом. Мабуть, є очевидна закономірність у тім, що Іван Зимомря у цьому році теж захистив докторську дисертацію про австрійську прозу ХХ століття. Вашому синові ледь за тридцять. Яка це мусить бути втіха для батька, чи не так?

— Одне слово, велика то радість. Син з дитячих літ цікавився книжками, увібрав у себе дух науки і пішов чесно обраною стежиною, яка нагадує й мою.

— Примітно, що й дочка Олена — теж кандидат педагогічних наук.

— Так, вона успішно захистила дисертацію про становлення і розвиток музичного виховання в Закарпатті.

— Ваші перші кореспонденції з’явилися у пресі, коли Вам було тринадцять літ. Нині ж у Вашому активі близько тисячі публікацій. Свого часу, власне, наприкінці 80-х — на початку 90-х років ви працювали редактором німецькомовної телестудії на Закарпатському обласному телебаченні, були одним з її ініціаторів заснування. Від 1980 року Ви — член Національної спілки журналістів України, а від 2008-го — Національної спілки письменників України. Що на сучасному етапі домінує у Ваших дослідженнях?

— Прагну й далі осмислювати вагомі явища літературного процесу, компаративістики, перекладознавства, взаємодії культур народів Східної, Центральної та Західної Європи. Це схоже на ліс побіля Голятина: чим далі, тим цікавішою є навколишня краса… Головне — працювати. Дещо вдалося зробити. Приміром, лише про культурні взаємини України та Польщі з’явилося п’ять томів у шести книжках.

— Вам пощастило відчитувати факти в архівах і бібліотеках Львова, Києва, Москви, Санкт-Петербурга, Риги, Берліна, Варшави, Кракова, Дрездена.

— Можливо, селянська наполегливість і вдача спричинили щастя, щоб "порпатися” там, що дехто вважає застарілим. А для мене нове — це те, що добре припало під верствою часу. Досі вдалося відшукати цілу низку невідомих прикладів з історії німецько-українських та українсько-німецьких, українсько-болгарських, українсько-польських, українсько-угорських культурних взаємодій, знайти й осмислити чимало нового про таких визначних діячів на ниві німецької культури, як Гердер, Ґете, Шіллер, Гайне, Цунк, Кайл, Тішендорф, Францоз, Вутці, Юлія Віргінія, Якобовскі, Адам, Вінтер, Райснер. Деякі з них, тією чи іншою мірою, були причетні до історії України, її культурних надбань. Вони послужили посередниками у складному процесі сприйняття української культури на землях Австрії, Німеччини, Польщі, Франції. Нерідко мали місце й активні просування українського слова у країнах Західної Європи, чому сприяли також колосальні зусилля таких потужних особистостей, як Михайло Драгоманов, Іван Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник. Тому так важливо вивчати архівні джерела. Чимало можна б віднайти про Україну в архівах Геттінгена, Регенсбурга, Тюбінгена, Галле, Амстердама, Упсали, не кажучи вже про екстериторіальні центри, якими були Берлін, Лайпціг, Прага, Варшава, Краків, Гданськ…

— Ваші праці, зокрема, збагатили німецькомовну Шевченкіану.

— У 1976 році в Берліні вийшло моє монографічне дослідження "До сприйняття творчості Тараса Шевченка в німецькомовних країнах”, а згодом й інші публікації, в яких переконливо оцінюються заслуги багатьох зарубіжних дослідників Кобзаревої творчості. Мені пощастило встановити, що першу автобіографію Шевченка було видано в Лайпцігу ще за життя поета в 1860 році і встановити ім’я перекладача. Немалими зусиллями Пантелеймона Куліша — невтомного популяризатора творчості Кобзаря, у 1859 році в тому ж Лайпцігу вийшла збірка поезій Шевченка. Ці та інші цікаві факти висвітлені на сторінках монографії "Німеччина та Україна: у нарисах взаємодії культур”, яка 1999 року надрукована німецькою мовою у книжковій серії альманаху українців Європи "Зерна”.

— За останні роки Ви видали низку праць, присвячених відомим культурно-освітнім діячам…

— Йдеться про наукові збірники про Юрія Гуцу-Венеліна, Івана Гранчака, Миколу Мушинку, Адама Вірського, Володимира Задорожного, Ярослава Грицковяна, Олександра Чередниченка, Анатолія Мойсієнка, Івана Мегелу, Петра Фещенка.

— Сюди ж можна віднести і Ваші змістовні передмови до книжок літераторів.

— Передусім до таких, як "Орієнтації. Розмисли. Дискурси” Романа Гром’яка, "Українська компаративістика: концептуальні проекції” Людмили Грицик, "Спалені камені” Анатолія Мойсієнка, "Володар мудрості народної” Івана Губаля, "Висоти вічних журавлів” Ольги Тимофієвої, "До тебе, Україно, піснею прийду” Ігора Трача, "Ізійди, сатано!” Любомира Сеника, "Орнаменти слова” Олександра Астаф’єва, "Гармонія псалму” Олександри Шевелло, "Лемківські пороги” Ольги Петик, "Різноцвіття” Якова Гудемчука, "Щирі вістки додому” Вільгельма Магера.

— Ви встигли сказати своє слово у найрізноманітніших напрямках культури. Вражає кількість імен і різноманітних творчих спрямувань та тенденцій автора. Своїми дослідженнями Ви рухаєте, розпросторюєте вглиб і вшир духовне єднання народів та взаємного збагачення культур.

— Чи встиг? Хотілося б, аби так було. Не мені про це говорити. Але добре, що читацький загал звернув увагу на такі видання: "Животворна змагальність освіти”, "Духовні виміри змагань”, "Веселка просвітленої пам’яті”. Що б додати? У книжці "Джерела вічної краси” (Ужгород, 1996) містяться наукові статті про творчі досягнення Івана Пастелія, Івана Могильницького, Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Якова Головацького, Михайла Лучкая, Івана Орлая, Михайла Балудянського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Адама Міцкевича. А видання "Долі в людях” (Дрогобич, 2006) охоплює понад п’ятдесят нарисів про тих, хто утверджує духовну змагальність в Україні.

— Ви були одним із першовідкривачів таланту Ольги Рішаві — німецькомовної поетеси з села Кушниця, що на Іршавщині. Вам належить близько двадцяти статей про її творчий доробок…

— Добрий розголос здобули два видання її творів українською та німецькою мовами "Голуба мандрівка” (Ужгород, 1979) та "Рокам подвоєно ціну” (Ужгород, 1996). Вони містять переклади Петра Скунця — одного з визначних сучасних поетів України. З ним було цікаво співпрацювати, споглядати, як напружено функціонувала його образна система… Тут добрим словом згадаю Семена Панька, який підтримав ініціативу публікації творів Ольги Рішаві у перекладах українською мовою. Адже були й такі, що ставили під сумнів цю справжню новинку…

— У Вашому упорядкуванні та за редакцією побачило світ кільканадцять книжок, які належать різним творцям. Щоб Ви сказали про цих авторів?

— Передусім вагомі у книжковому потоці наступні видання: "Молитви серця” Юлія Боршоша-Кум’ятського (Ужгород, 1995), "Коли цвітуть троянди” Ольги Фельбаби-Косач (Львів, 1998), "Малинове коло” Миколи Слабака (Львів, 2000), "Корінням з України” (Львів, 2000), "Кольорові сни” (Дрогобич, 2003) Павла Головчука, дві збірки Дмитра Павличка — "Наперсток” (Кошалін, 2000) та "Київ у травні” (Кошалін, 2001), "Лемківські пороги” Ольги Петик (Львів, 2002), "Гармонія псалму” Олександри Шевелло (Дрогобич, 2003), "Різноцвіття” Якова Гудемчука (Кошалін, 2003), "Спалені камені” Анатолія Мойсієнка (Вінниця, 2003). Так, це різні автори. І про них одним реченням не сказати. Проте усіх єднає одне: любов до України.

— Наскільки пов’язана ця літературна продукція з Вашою науковою?

— Це — органічний зв’язок. Ось, наприклад, щойно ж побачив світ навчальний посібник "Текст. Система. Поетика жанру” (Дрогобич, 2011). Йому передували праці: "Переклад: теорія та практика” (Кіровоград, 2011), "Німецько-український розмовний практикум” (Дрогобич-Ченстохова, 2006), "Фразеологія: знакові величини” (Вінниця, 2008).

— Ви робите справді велику й неоціненну справу: розбудовуєте золоті мости єднання культур різних народів. Ваше мудре й виважене слово, як дослідника, має вагомий авторитет у науковому світі. Крім того, Ви ще входите до складу спеціалізованих вчених рад з присудження наукових ступенів при Київському національному університеті ім. Т. Шевченка. Мабуть, мало хто знає, що Ви за свої труди удостоєні почесних звань, стали лауреатом Міжнародних літературних премій ім. Богдана Лепкого, Івана Кошелівця, Остапа Грицая (в галузі художнього перекладу) та Вільгельма Магера. Інших винагород, таких, які давали б прагматичну користь, справжні вчені останнім часом не отримують. Однак важливе інше. Бо на благодатній ниві культури Ви вже проорали борозну справді глибоку й помітну. Як це часто буває, ці справді значимі досягнення деколи воліють не побачити наші співвітчизники. Та Ви не звертаєте уваги, а далі міцно тримайте свого плуга. Бо Ви — з хліборобського і працьовитого верховинського роду. Що Вам помагає у праці, що надихає?

— Що допомагає? Так і хочеться перепитати, щоб легше далася відповідь. Може, слово, з яким я живу: правда. З ним варто трудитися. Нерідко напливають на думку Франкові рядки:

Якби ти знав, як много важить слово,
Одно сердечне, теплеє слівце!
Глибокі рани серця як чудово
Вигоює…

Що полишається? Вічні істини. Одна з них: тільки в праці життя і краса. Для мене це — смисловий ключ до розуміння життєвого поступу.

— Дякую за розмову і бажаю нових успіхів на Вашому благородному шляху.