У часи середньовіччя садиба-дворище була підпорядкована потребі великої родини. Це були багатобудинкові двори, у яких будівлі не були загороджені і розташовувались безсистемно на ділянці землі, якою користувались спільно всі господарі, що входили до патроніму. Залишки подібного господарства оглядав автор цих рядків на початку 1970-х років у Сколівському районі на Львівщині. З розпадом великої родини на окремі, садиба стала одноосібним господарством. Нагадаємо, що на вигляд садиби, її планування впливали характер заняття власників, традиції, ступінь економічного розвитку, природні умови, орієнтація за сторонами світу.

На Бойківщині головним заняттям населення було землеробство. Сприяли цьому відносно спокійніші форми рельєфу, пологіші, ніж в інших частинах Карпат, схили. Про це давнє заняття населення свідчать велика розораність схилів, деградованість ґрунтів, наявність солом'яного даху в традиційних будівлях, окремого великого приміщення для обмолоту зернових - боїща, і, врешті, скупченість поселень у долинах, що давала йому змогу зберігати більше земель для полів. Про землеробський характер заняття бойків свідчить давній звичай класти хліб у фундамент при закладанні підвалин, що нібито має забезпечити добробут у майбутньому.

Розміщуючи будівлі в садибі, селянин завжди намагався віднайти і використати найцінніше з навколишнього середовища. Орієнтація головного фасаду на південь є головною вимогою при забудові сіл Бойківщини. Тому в одному і тому ж селі нерідко з одного боку вулиці всі хати стоять вікнами у двір, а з другого - навпаки, вікнами до вулиці, аби тільки довгий фасад будинку виходив на південь. В с. Верхньому Висоцькому Турківського району Львівської області в одній із частин села вулиця проходить із заходу на схід. В цьому місці в групі садиб житлові будинки звернені головними фасадами до дороги, на південь, і господарські будівлі розміщуються за ними (з боку поля). На протилежному березі річки житлові будинки стоять бічною стіною до річки.

Умови індивідуального господарства вимагали найзручнішого, простого сполучення житла з господарськими будівлями. Колись це мало важливе значення: господар мусів перед своїми вікнами мати стайню, щоб зберегти худобу від злодія. Але тоді він міг під обійстя відвести більше грунту. Отже, хату ставив далеко від стайні або збоку від неї, не дбаючи про відведення гноївки, що нерідко погіршувало санітарно-гігієнічні та побутові умови. Вулиця з оберненими в її бік тильними частинами господарських будівель мала доволі непривабливий вигляд.

При перпендикулярному розташуванні житлового будинку відносно вулиці господарські будівлі розміщувались проти довгої стіни будинку. І характерно, що стайні стоять на ділянках, які нахилені до хати. Між стайнею і хатою дуже часто трапляються ділянки орної землі. Місцеві жителі вважають, що ці клаптики землі угноюються якоюсь мірою від стайні.

Садиби селян залежно від ширини наділу найчастіше набирали форми видовженого прямокутника. При цьому, треба зазначити, що на Бойківщині земельні наділи розташовувались перпендикулярно до шляхів сполучень, при яких були садиби, або по обидва боки від них. Останнє іноді було наслідком пізнішого прокладання вулиці через наділи.

Садиби змінювались зі зміною виробничих відносин залежно від суспільного укладу. Після розпаду великих земельних володінь, парцеляцій, утворювались дрібніші садиби з чіткою специфікою господарства. Після Першої світової війни зруйновані поселення відбудовували по-новому, з урахуванням усього корисного, що залишилось від старої забудови і вимог часу (архітектори зі Львова пропонували проекти житлових будинків і розробляли плани дворів залежно від величини земельних наділів, які широко пропагувались, роз'яснювались у різних тогочасних товариствах).

За розташуванням житлових і господарських будівель на Бойківщині розрізняють два основні типи селянських садиб. Як зазначає сучасний український етнограф Ю. Гошко, ця межа проходить по лінії дороги Самбір-Турка. На правому боці переважають однорядні, а по лівому боці - двори з вільною забудовою. При цьому необхідно пригадати, що в деяких селах існували змішані типи. Ще М. Зубрицький, І. Франко описували існування типу садиби, який сьогодні зберігається в Турківському і Старо-самбірському районах Львівської області. Це так звані "довгі хати", де під одним дахом розміщені всі будівлі. Наприкінці XIX ст. в с. Мшанці серед 182 садиб - 143 були такого типу. Ці будинки стояли головним фасадом на південь. Від заходу (в селах говорять "з гори") - комора, хижа, сіни, боїще, стайня. Від сходу сонця такий порядок: сіни, хижа, комора, боїще, стайня.

"Довга хата" має три варіанти, де визначальними є форма і розташування боїща. У першому боїще не виступає за суміжні стіни інших приміщень і має один вхід - широкі ворота. У другому - боїще виступає до переду і має, окрім широких громіздких воріт, Ще двоє бічних дверей. Особливістю цієї будівлі є те, що вона складається з двох будівель: зрубу стайні та зрубу хати, з'єднаних стіною половника, воротами, дахом. Часто у цьому варіанті споруду оточує половник також з бічних фасадів. У третьому варіанті функції сіней та боїща об'єднані. Будівля при цьому має своє архітектурне рішення: сіни значно більші, ніж звичайно і мають два входи (широкі ворота для завезення збіжжя і вмонтовані в них двері для повсякденного користування).

Змінювалась садиба через низку соціальних причин. Спочатку площа (поля, на яких будували будинки) була певної ширини. Два брати поділились господарством і молодший будувався, а з часом давня ділянка ділилась на дві, а відтак одну половину знов ділили навпіл. При четвертому поділі не було вже багато площі, через що будували будинок бічною стіною до півдня і в тій стіні вирізали вікна. Наліво від згаданої дороги, що з'єднує Самбір і Турку (у Сколівському і Турківському районах), переважають багато-будинкові садиби. Серед них поширеними були садиби з паралельним розташуванням будинків, перпендикулярним до вулиці. Це невипадково, бо при цьому до мінімуму зменшувалась ширина присадибної ділянки (наділи були смугами 20-30 м) і був зручний зв'язок з вулицею та господарським двором. Таке розташування було можливе при широких річкових долинах, наприклад в господарстві С. Щура з с. Либохора Турківського району, яке відтворене у Львівському музеї народної архітектури та побуту.

І, врешті, ще один тип садиби трапляється на Бойківщині. Це садиба з відокремленими будинками, що не стоять щільно один біля одного. У заможних селян всі будівлі створювали чотирикутник, формуючи посередині вільне подвір'я, а у бідніших - будівлі формували тільки дві-три сторони чотирикутника. Житловий будинок при цьому розташовувався по-різному: хата при дорозі; паралельно до вулиці; в глибині садиби, але паралельно до дороги; причілком до вулиці, а господарські будинки перпендикулярно і паралельно до дороги. Перший варіант розташування є одним з найбільш поширених.

Хати в глибині садиби ставились в довжину. На початку XX ст., після Першої світової війни, культурно-освітні установи проводили певну роботу з впорядкування сіл. Відтоді вже дуже рідко трапляється стайня, яка б виходила тильною стороною до вулиці. Скоріше будували її перпендикулярно до хати, як це спостерігаємо в с. Орявчик Сколівського району.

На Бойківщині чимало садиб, у яких хати стоять причілками до вулиці, а стайні та інші господарські будинки - перпендикулярно та паралельно до неї. У деяких селах, особливо на схилах гір, можна побачити садиби, забудови яких розміщені без певного порядку. їх зводили там, де зручніше було господарити, незалежно від вулиці.

Прикладом такої садиби може бути ґаздівство С. Зубика з с. Козева Сколівського району. Тут хата і зблоковані стайня-стодола розміщені паралельно, але так, щоб остання споруда виглядала з глибини двору. Від неї попід причілковою стіною проходила худоба до вулиці. На Закарпатській Бойківщині наприкінці XIX - на початку XX ст. були найбільш поширені селянські двори з вільним розміщенням в них не поєднаних між собою (або частково поєднаних) будівель. При такій системі забудови житлові споруди ставили фасадом до дороги, стайню - причілковою стіною вздовж двору. При вузьких садибних ділянках хату та господарські будівлі зводили причілковою стіною до дороги. У північній частині Великоберезнянського району побутували однорядні двори (довгі хати), в яких усі будівлі були зблоковані в одну споруду.

У бойківській садибі на Закарпатті, крім Великоберезнянського району, було небагато господарських споруд, які здебільшого будували щільно одна біля одної. Основною господарською будівлею була стайня, зблокована з боїщем. Біля неї часто ставили окремо кучу для свиней. Заможні селяни будували і шопи-колешні для возів, сільськогосподарського інвентаря, облаштовували ями (рупи) для картоплі, копали криниці.

У Міжгірському і Воловецькому районах стайні зводились з добротного матеріалу, найчастіше з кругляків (рідше брусів) смереки. Покривали їх соломою. Дахи, як правило, робили високі, що було необхідно в умовах великих опадів. У Пилипці, що на Міжгірщині, дахи іноді в три-чотири рази перевищували видиму частину зрубу.

Збережені до сьогодні стайні у згаданому Пилипці, а також у Синевирі, Синевирській Поляні можна віднести до класичних зразків народної архітектури. Крім того, вони придатні й зручні для користування. Стайні найчастіше складаються з власне стайні і боїща, які розміщуються по довжині будівлі. У давніших з них вздовж тильної стіни ще добудовували половники для зберігання полови. Ворота боїща були здебільшого у довшій стіні будівлі, а в стайні - в причілковій, що забезпечувало чистоту подвір'я. Наявністю двох дверей (до боїща і на вулицю) стайні Закарпатської Бойківщини відрізняються від аналогічних будівель, що побутували на галицькій Бойківщині, де були тільки одні двері - у довшій фасадній стіні.

На обійстях (садибах) садили дерева, які рідше зустрічались у лісі, а людям потрібні були у господарстві. Біля кожної садиби росло по 2-3 ясені, які використовувались як матеріал для виготовлення возів. Садили берези, але дуже мало, бо їх було достатньо в лісі. З березового стовбура виготовляли сани і отримували сік. Росли і липи, з яких виготовляли бочки, хатній посуд, збирали цвіт. Садів майже не було. Сливи росли у горах лише на закарпатській стороні. Росло чимало диких груш і яблунь; плоди їх згодовували свиням, а також використовували для сушіння. У с. Кіндратові, як зазначає М. Зубрицький, майже в кожного ґазди біля хати був сад, в якому здебільшого росли дички, але були й щепи яблуньок, груш, слив, а також порічки. Сади завжди обгороджувались. Кущів при садибах не садили, бо взимку їх завжди обгризали зайці.

Завжди біля хати росли м'ята, любисток. Особливе місце відводилося барвінку, без якого не відбувалося жодне весілля. На городі садили капусту, біб, цибулю, огірки, буряки. Після Першої світової війни з'явилась квасоля. Сіяли також льон, а на Закарпатті - коноплі. Архітектурний ансамбль давньої садиби зумовлювався завжди взаємозв'язком житлових і господарських будівель, розташуванням хати відносно вулиці, формами дахів, огорожею та іншими компонентами. Стайні на Бойківщині, крім свого окремого розташування, будували досить часто під одним дахом з боїщем (стодолою), деколи при хаті, або з боку сіней. Комори конструктивно входили до хати чи були окремими спорудами, які ставили недалеко від житла, часто над пивницею (льохом). Боїща розміщували трохи далі від житла.

Усі будівлі в садибі обносили огорожею, яка природно вписувалась у місцевість. Про огорожі, їх типи збереглося багато документальних матеріалів, особливо про ті, що загороджували садиби багатших селян. Ю. Гошко в книзі "Населення Українських Карпат ХV-ХVПІ ст." знаходить архівні матеріали про огорожі війтів. Фільварок війта с. Бистрого обгороджений лупаним деревом, частково плотом з хмизом. Садиба війта с. Смерічки кругом огороджена парканом. Деякі війтівства були загороджені навіть частоколом - одним з найдавніших видів огорожі. Огорожа війта с. Розлуча складалась з подвійної брами, зробленої з трьох стовпів, ворота були виготовлені з ялинових дощок. Від воріт йшли смерекові кілки, вбиті один біля одного.

Садиба князя (війта) Яворського була обнесена парканом, а з тильного боку - стіною з каменю. М. Зубрицький зазначає, що в с. Мшанець усі садиби були загороджені, а на дорозі, що вела з села ставили "громадські ворота", щоб худоба не могла вибігти в поле і наробити шкоди. У XIX ст. на Бойківщині садиби, будівлі, подвір'я загороджували найчастіше жердинами, прикріпленими до стовпів дерев'яними цвяхами, укладаючи їх серед двох стовпів і перев'язуючи лозою. В с. Либохорі Турківського району збереглася загорожа з ліщинових палиць, вплетених між жердинами, подібна до частоколу на східній Україні.

В. Кобільник описує різні види огорож, перелазів і хвірток в с. Жукотині, подає їх малюнки. Перелази робили з дощок або кругляків. Коло перелазів вмощували великі камені або зрізані стовбури дерев, щоб їх можна було легко переступати. Хвіртки укріплювали на "вужівках". У с. Мшанець Старосамбірського району городили "тиняками" - дощечками до 5 см шириною і 1,6 м довжиною. їх дерли із смерекового дерева. Тиняками переплітали три лати, закріплені між стовпами.

У закарпатській частині Бойківщини (Воловецькому, Міжгірському районах) збереглися садиби-двори без огорож. Територія двору визначається площею на схилі гори або біля потічка, чи біля дороги, на якій розміщені житло і господарські будівлі.

Планування садиби зумовлене виробничою діяльністю селянина та його побутом. Ось чому на Бойківщині дуже часто житло губилось серед господарських будівель і про нього менше дбали. Так у загальних рисах можна змалювати традиційну бойківську садибу.