Романтична ніч поряд з вовками в Національному парку „Сколівські Бескиди” або неймовірні пригоди Ольги та Олесі

Потрапити до Карпат після насиченого на подорожі вересневого та жовтневого періоду конференцій я прагнула в першу чергу аби трохи відпочити й набратися нових сил...

Отож, 1 листопада 2005 року я та моя нова знайома Олеся (географ) раненько прибули в м. Сколе. Щоправда їхали ми по різному. Вона на пів години швидше приїхала в Сколе на Мукачівській електричці, я – із запізненням на маршрутці. Вранці того дня ми вирішували та з’ясовували суто „паперові” питання, що стосуються наших досліджень і тому подібне. І от, зрештою, в післяобідню пору ми опинилися на дивовижному, чарівному та казковому місці – на водоспаді Кам’янка. Через невеликий проміжок часу ми піднялися вище – до озера Журавлиного, що відоме ще й під назвою Мертве озеро. Я привезла з дому власноруч змайстрований сачок для відлову гідробіонтів (у даному випадку мене цікавили личинки тритонів). Щаслива мить не змусила довго чекати, бо на п’ятий раз „закидання” сітки у ній опинився саме той, по кого я приїхала. Як виявилося трохи згодом, він був єдиним тритоном, якого я впіймала того дня із водойми. Та ця подія на стільки підняла мені настрій, що я готова була розцілувати оце малесеньке і тендітне створіннячко...

Ввечері ми обговорювали і зважували всі за і проти стосовно подорожі на наступний день. Звичайно, мені та Олесі хотілося піднятися на якусь нову для нас вершину, вершину, на якій нам ще не доводилося бувати. Вибір видався непростим, бо обидва варіанти були доволі цікавими. Перший – гора Лопата, другий – гора Перекоп. Обидві гори – понад 1000 м над рівнем моря, а ще – чарівні панорами, яких прагнули наші душі. Ми обрали складніший варіант – вершину гори Перекоп (у деяких варіантах географічних карт – г. Перекіп). Складнішим цей варіант був у першу чергу тому, що нам довелося їхати близько 20 кілометрів з м. Сколе лісовою дорогою, а далі – пішки до вершини. Отож, о 10:30 ми вирушили підкоряти Перекоп. Крок за кроком ми мандрували усе наближаючи і наближаючи омріяну мить. Короткі зупинки аби роздивитися численні сліди тварин (в основному сліди оленів) виявилися нашою помилкою і прорахунком в плані часу. Тоді ми ще й уявити не могли, який „жах” чекає нас у найближчому майбутньому.

Роздивлялися ми мандруючи по хребту усякі цікаві деталі: чимало всохлих смерек у лісі, геодезичні рукотворні стовпці „антикварного” віку, екскременти тваринок, їх сліди, місця водопою копитних і т. д. Діставшись до криволісся і контактної межі лісу з відкритим простором, ми „накинулись” по-вовчому на чорниці, що незаймані жодною істотою ніби чекали нашого приходу до глибокої осені. Вмить наші руки зафарбувалися у фіолетовий колір. Останній ривок – і ми на верхівці. Навкруги блакитні і смарагдові гори, що якось по особливому виглядали. Навколо жодної людини, лише ліс, гори, сонце, звірі і ми, двоє прибульців зі Львова, двоє дівчат! (Слабка стать?)

День видався сонячним, проте осіння прохолода давалася в знаки. Віяв вітер подихами зими, палило сонце полум’ям літа. На горі у затінених місцях захованих за кронами дерев виблискував білий іній. Ґрунт у цих місцях так і не прогрівався і не розморожувався вдень після володарювання довгої Карпатської ночі...

Трохи затримала нас на вершині халепа з моїми фотоапаратами (а їх я „волочила” аж два). У плівковому фотоапараті далеко не безболісно обійшлася операція з перемотуванням і вилученням плівки для можливості її заміни на „свіжу” і нову. Потім – фотосесії, закопування скарбу під деревом (моя божевільна ідея закопати жменю монет) аби колись повернутися.

Зачарувала знову мене Парашка, саме та Парашка, на яку спекотного літнього дня цього року я підіймалася вперше у своєму мандрівному житті. Видимість була на стільки хорошою, що я без жодного оптичного засобу могла роздивитися хрест на вершині. Трохи наситившись позитивними емоціями після огляду гір, ми почали спускатися вниз. Спуск мав зайняти близько двох годин, але ми пішли не туди. Якась недобра сила нас затягла в зовсім інший напрямок. А ще, нас затримала калюжа – місце водопою гірських тварин. Олеся досить швидко йшла, відривалася на метрів 100-150 від мене. Я то наздоганяла її, то знову відставала. Крім того я ще й трохи травмувала обидві ноги необережно наступивши на камені „припорошені” буковим і кленовим листям.

Може я така безстрашна, а може щось інше в моєму серці і душі не дозволяє впадати в паніку – точно сказати не можу. А може, я просто прагну пізнати себе, свої фізичні і психічні можливості... Одним словом, я говорила Олесі ще коли ми виїздили зі Сколе і спаковували речі про те, що цікаво було б заночувати в лісі. Та говорила я це, звісно, жартуючи, бо ночі у горах в листопаді холодні й довгі... Подолавши чимало перешкод у лісі (потічки, болотисті ділянки, круті схили) ми вийшли на лісову дорогу, що судячи з її стану вже давненько не відчувала на собі тиску людських черевиків і тим більше – транспортних засобів. Сонце ось-ось мало зникнути за горою і лиш останні сутінкові світлі миті залишали віру і сподівання, що ми все ж вийдемо до людей, до цивілізації, в село.

Та не сталося так як гадалося. Перешкодою на нашому шляху стала річка, що розділила дорогу на дві частини. Звичайно, що вода у ній крижана, а стовпчик термометра щомиті повз донизу. З’явилися зорі на небі, в Олесі – паніка. Я запропонувала повернутися стежкою сотню метрів назад, де ми нещодавно оминули дві самотні хатинки лісників, що, очевидно, використовувались колись як місце тимчасового перебування лісників, мисливців та худоби. Хатинки були старенькими, без вікон. Моє припущення, що ніч буде зоряна і ясна справдилося частково. От якби зійшов повний місяць, тоді можна було б іти без остраху вперед, долаючи усілякі перешкоди. Підійшовши до хатинок над горою спалахнув яскравий вогник. Це догорав метеор...

Обстеживши територію навколо хатинок і в середині, ми обрали ту, що була ближчою до стежки. Виявили, що на галявині неподалік хаток є великий дерев’яний стіл і лавка. Знайшли крім цього дерев’яні двері сперті на стіну хатки та величезну дошку. Знайшовши у рюкзаку запальничку та сірники, я взялася розпалювати вогнище. Всередині хатки ми знайшли рештки колись заготовленого сіна. Воно й допомогло помаранчевим та червоним язикам багаття запанувати дужче, даруючи нам першу порцію тепла. На якийсь час нам стало зовсім тепло і навіть радісно. Але, ми ж розуміли, що від 19-ї години вечора і до 7-ї ранку нам знадобиться чимало деревини та хмизу. Я з Олесею відправилася в пошуках менш-більш сухого хмизу та деревини. У пригоді стала і суха бузина, що виросла прямо біля одного з будиночків і інші деревця та кущики, які зростали неподалік. Звісно, ми почали використовувати як дрова двері, дошку та стіл, що були нами приволочені до місця, де горіло вогнище. Практично усю ніч стіл слугував своєрідним екраном, що вберігав наше тепло і не давав йому втікати в один з напрямків. До ранку ми спалили двері, стола, двометрової довжини і 5-сантиметрової товщини дошку та добрий десяток копиць хмизу, який збирали протягом ночі. Десь біля 12-ї години ночі наша галявина з ще зеленою травою вкрилася памороззю, на смереках навколо з’явилося зимове вбрання – кришталевий іній. І тільки біля входу у хатку, де ми примостилися і розпалили вогнище, було тепло і затишно. Хоча тепло і затишно – це сказано дуже відносно, бо холод нещадно пробував пробиратися і крізь наші одежини.

Працювали ми у ночі з перервами. Наша нічна праця – це заготовка гілля та невеликих стовбурів молодих дерев і походи до потічка за водою. Це варіант режиму нашої нічної активності, що дозволив нам по черзі подрімати, повечеряти і дізнатися більше одна про одну. Вечеря у нас була доволі повноцінною, бо не даремно я з дому взяла соковиті та запашні шматочки консервованих сардин, сіль, хліб, кубики бульйону, пакетики чаю та кружку. В Олесі вантаж продовольства виявився легшим, але не менш втішним, бо це був наш десерт (солодощі). Принесли з потічка ми декілька каменюк, поставили впритул до гарячих язиків полум’я. Таким чином кип’ятили воду. Отож, двоє ситих і нагрітих мандрівниць в доволі оригінальний спосіб проводили ніч... Наше ложе для спання дозволяло споглядати чари зір на небі. Мені для щастя у ці ми ті вистачало тепла від вогнища і спалахи яскравих метеорів в небі. А небо й зорі у Карпатах виглядають значно краще, ніж, скажімо, з нічного Високого Замку у Львові...

Тривоги на серці протягом ночі у мене не було за винятком однієї миті, коли я почула шелест у гущавнику з молодих дерев десь у метрах 30-40 від нашої хатки. Можливо, це був олень, можливо, вовк... Цього я вже й не дізнаюся. Але, все ж таки, вранці в іншому місці, коли ми вирушили в дорогу, поблизу нашого нічного пристанища біля потічка ми побачили на ґрунтовій дорозі вовчі сліди. Вони були зроблені як мінімум двома тваринами і добре зафіксовані морозом. Напевно, ввовки навідувалися до нашої хатки ще до 12-ї години ночі, або й раніше, коли болото на дорозі було ще не примерзлим. Сліди одного з вовків виглядали просто жахливими, бо були надзвичайно крупними. Ймовірно, їх розмір збільшився трохи при замерзанні ґрунту, але, навіть якщо і так, то все одно, сіроманець був величезним. Уночі я чула шум в одному боці, а зранку ми побачили сліди в іншому. Роблю висновок, що ми зупинилися на нічліг у місці постійних нічних мандрів карпатських звірів. Їх, очевидно, здивувало багаття біля хатки і дві істоти жіночої статі. Та й голод мабуть у них не був таким сильним. Взагалі, мені не шкода було б поділитися сардинами з сіромахою, приголубити, погладити його по голівці, погріти біля вогнища. Інша річ, якби йому чи їм захотілося нас... Багато чого я у цю ніч пригадала із пожовклих сторінок книги Арсеньєва „Дерсу Узала”. Як у холодну і сиру пору в горах розвести багаття, як з ним поводитися, як виживати і т. д. Читаючи цю книгу декілька раз я просто захоплювалася вмінням виживати Дерсу, Арсеньєва і його команди. Колись давно я просто закохалася в цю книгу. Важкі і водночас веселі та насичені на події будні в тайзі Уссурійського краю, співставлення людини і природи, їх сил і мудрості – це все мене на стільки зацікавило, що досі маю непереборне бажання поїхати туди, де колись відбувалися описані події, де зараз природний заповідник. Може, карпатська ніч – то лиш загартування тіла і душі для майбутніх подорожей в далекий і омріяний край...

І от, вранці ми пішли дорогою вниз до села. Вперше у житті я босоніж вбрід перейшла річку холодного ранку 3 листопада. На берегах виблискував іній. А ми босоніж по воді!!! Просто, інакшого шляху далі не було, а цей перехід не був таким неприємним. Мені навіть сподобалось. Довго і нудно ми ішли дорогою аж поки не зустріли перших людей, що прибули на місце своєї роботи на лісовозі. Це, як і не дивно, були лісники. Перепитавши про кілометраж, що чекає на нас попереду і розповівши коротко про свою пригоду, ми вирушили вперед. Нам слід було подолати ще 6 кілометрів до села Майдан. Йшлося нам не дуже важко і ми навіть зупинялися аби сфотографуватися. Дивовижні краєвиди відкривалися нам попереду, мальовничі галявини і невеличкі садочки з яблунями, на яких виблискували у ранкових променях промерзлі червоні і жовті плоди. І от, ми вийшли у село. Ідемо, ідемо, а кінця і краю не видно. У місцевій крамничці ми з’ясували, що виїхати звідси практично неможливо. Сільською дорогою нам йшлося вже значно важче. Таки давалася в знаки нічка і вчорашні мандри. Пробували „впіймати” легковий автомобіль, що промчався в потрібному напрямку. Невдало. Пройшло трохи часу і ми знову спробували зупинити авто. На цей раз – величезну машину радянського виробництва з коровами на кузові. Файним дядьком виявився шофер... Крім того, що підвіз нас до Східниці, ще й розповів багато цікавого про місцеву фауну. Цікавим фактом з його розповіді було те, що в останні дні жовтня йому довелося бачити гадюку, яка грілася під променями осіннього сонця. Розповів, що у 2005 році багато гадюк траплялося в цій місцевості, що чимало худоби постраждало, але на все тут є ліки. У даному випадку – місцеві бабуськи-шамани. Казав, що в навколишніх селах їх є багато, зокрема одна з таких жіночок живе у селі Ластівки. У Майдані бабуська-шаман померла не так давно...

У Східниці нам щастило не дуже, бо транспорт до Урича чи Підгородців типу автобуса чи маршрутки ніяк не з’являвся на дорозі. Більше години ми „ловили” автівки, але як виявилось – марно. Ноги нас вже не тримали, але ми пішли далі... Погода була чарівною, світило сонце. І незважаючи на прохолодний вітер, нас це задовольняло, бо ми ж були загартовані нічкою в лісі.

Ідемо повільно, бо ж замучені сильно... Знову бачимо автомобіль (Нива зеленого кольору). Зупиняємо. Двоє місцевих чоловіків повідомили, що підвезуть нас хіба що один кілометр дорогою. Ми погодилися. А потім розговорилися про гадюк і вужів. Одного з чоловіків, що сидів біля водія зацікавило наше заняття, наші пригоди. Він дав вказівку шоферу підвезти нас до Підгородців (а це ще чимало шляху). Розповів він дві легендарні та містичні історії про змій, про гадюку на своїй дачі. Чолов’яга здивувався, що я займаюся вивченням такої дивини, огидної для більшості жінок дивини. І взагалі, він чомусь спершу подумав, що Олеся і я – старшокласниці, але аж ніяк не аспірантки. Перепитавши наш вік на його обличчі з’явилася дивна посмішка. А ще його неабияк здивувало те, що ми двоє підкорили гору Перекоп, двоє заночували в лісі... Якби не його добре серце, довго і нудно ми б ішли з Урича до Підгородців. Гарно попрощавшись в Підгородцях, ми практично через якусь хвилину зупинили маршрутку, що їхала до Стрия. Нашій радості не було меж, адже шофер підібравши нас, повідомив, що їде через с. Дубина, що нам було надзвичайно зручно. У Дубині ми вже почували себе майже як вдома, бо до Сколе залишилося всього якихось 4 кілометри. Дочекавшись маршрутки №289 (Львів-Сколе) ми дісталися до передостаннього пункту, звідки пішли близько кілометра пішки до Демні, де поселилися ще 1 листопада.

Таким от виявився наш похід на гору Перекоп, наші мандри. Можливо, когось би така подія зламала, але не нас. Гори не були ворожими і чужими для нас навіть уночі, бо вони дали нам захист, чисту воду, свіже повітря, досвід, а головне – зміцнили нашу любов до природи. Отож, мусимо й ми віддячити Карпатам, але усьому свій час...