Бойки, печіт крачун на Святвечір

Фото із www.mukachevo.net

Про кутю на Святвечір знають усі. Натомість менше пам’ятаємо про КРАЧУН (керечун, грачун, гречун, гереджан) – обов’язковий ритуальний хліб, який колись пекла кожна бойківська ґаздиня напередодні Святого вечора. Біля нього ставили мед і свячену воду.

Що цікаво, в багатьох бойківських селах на початку ХХ ст. нічого не знали про кутю. А ось без крачуна за стіл на Святвечір ніхто не сідав… Так само зі шматком крачуна бойки починали першу весняну оранку.

В давнину крачун пекли з вівсяного борошна. Його клали на стіл, де він мав стояти до Василія – Нового року. Якщо крачун гарно сходив і випікався – це віщувало родині вдалий рік.

На Воловській Верховині (нині – Міжгір’я) ґаздиня пекла його в рукавицях й у вивернутому вовною назовні кожусі — щоб забезпечити багатство в сім’ї на весь наступний рік. Спечений святковий хліб клала посеред столу на солому, на зерно від останнього зжатого у жнива снопа або на гроші. Зверху накладали зроблений із тіста хрестик. Посередині крачуна робили невелику ямку "пупець”. Туди насипали ячменю, вівса та жита, щоб наступного літа добре вродило збіжжя. Клали також туди часник — вірили, що він після того допомагатиме при запаленні горла, оберігатиме від злого ока та пристріту.

Прикрашали крачун стеблами вівса. В різних місцевостях – подекуди травами. Потім їх вплітали до вінка нареченої, щоби передати молодим силу цих рослин. Обв’язували керечун льоном чи коноплями — щоб добре вродили.

На Святвечір, щойно смеркло, крачуна освячували в проточній воді — в річці або потічку. Принісши звідти хліб, господиня котила його від порога до столу розстеленим на підлозі новим рушником. Лічили: скільки разів керечун при цьому обернеться, стільки возів сіна або зерна зберуть улітку. Якщо празничний хліб падав на низ, чекали вдалого для всієї родини року, якщо верхом — до втрати у господарстві або й смерті когось із рідні.

На Василя крачун розрізали та з’їдали. Кому діставався шматок із копійками, протягом року мав добре заробити. Крихти крачуна не можна викидати — їх треба спалити або закопати в землю. Шкуринки від крачуна клали перед дверима хліва як оберіг від відьом, щоб вони не зурочували худоби й не відбирали в корів молока. Загодовували їх скибками крачуна, щоб добре доїлися.

Дякуючи о. Юрію Кміту маємо змогу надати унікальний запис про крачун із села Волосатого над Карпатським хребтом (зараз село в межах Польщі) від волосацького газди Михайла Мощича (опублікований в шостому числі  "Літописі Бойківщини" 1936 р. (див. фото)).