Наддніпрянська політична еміграція у Львові початку ХХ століття

Іван Патер

Українська політична еміграція з Наддніпрянщини почалася з половини XIX століття. Заборона царським урядом українства, переслідування і репресії проти українських громадсько-політичних діячів призвели до виїзду останніх за кордон, і вони здебільшого осідали у Галичині, зокрема у її центрі - Львові. З розвитком національних почуттів творилися єдність Наддніпрянщини і Східної Галичини, розуміння спільності національних інтересів роз'єднаних австро-російським кордоном частин одного українського народу і прагнення змагатися за ці інтереси.

В 70-х роках XX ст. еміграція невеликої кількості наукових і суспільних діячів з Наддніпрянщини (М. Драгоманов, С. Подолинський, Ф. Вовк, А. Ляхоцький (Кузьма) та ін.) мала суто політичний характер. їхня політична і публіцистична діяльність у Відні, Женеві, Львові неабияк вплинула на формування української політичної ідеї та активізувала її в Західній Європі. Найвагомішими були праця М. Драгоманова і його гуртка у Женеві, а також видання "Громади" - першого українського журналу за кордоном. М. Драгоманов підтримував тісні зв'язки з такими галицькими видатними діячами, як І. Франко, О. Терлецький, М. Павлик ¹. Сильні драгоманівські впливи на Галичину призвели до організації тут поступових і радикальних журналів, провадження громадської праці.

Переслідуваний у Росії за українську національну діяльність, у 1891 р. покинув Наддніпрянщину й осів у Львові Пантелеймон Куліш, відомий письменник, публіцист, історик, літературний критик і громадський діяч. Тут він працював над проблемами історії України.

Говорячи про перших політичних еміґрантів.у Львові, слід підкреслити заслуги і велику роль Михайла Грушевського, вченого і громадського діяча, довголітнього (до Першої світової війни) голови Наукового Товариства ім. Шевченка.

Друга хвиля української політичної еміграції припадає на початок XX ст. Зв'язана вона була з діяльністю Революційної Української Партії, першої дійсно політичної української організації в Україні, яка відіграла визначну роль у новітньому відродженні українського народу, поширивши серед нього самостійно-соборницькі гасла і заклики до революційної боротьби з існуючим ладом. РУП, крім свого Центрального Комітету в Києві, мала також Закордонний Комітет у Львові, навколо якого й гуртувалася нова українська політична еміграція, значно численніша, ніж за часів Драгоманова².

1900 р. у Львові була опублікована брошура Миколи Міхновського "Самостійна Україна" - перше видання партії, в якій обґрунтовувалася незалежність українського народу. За нею слідував цілий ряд інших брошур і видань, зокрема "Дядько Дмитро", "Чи є тепер панщина" та ін. Крім того, РУП видавала за кордоном нелегальні часописи: "Гасло" (1901-1902), "Праця" (1904-1905) - як партійні органи, "Селянин" (1903-1905) - як популярний часопис для народу. "Гасло" й "Селянин" виходили у Чернівцях при активній співпраці зі Львова Льва Когута, Василя Сімовича, Теодота Галіна. У тісному зв'язку з РУП були члени "Молодої України", що проголошувала ідею самостійності України і вела боротьбу за українські вищі школи: це Євген Косевич, Володимир Старосольський, Юліан Бачинський, Лонґин Цегельський та ін. В 1904 р. всі видавництва партії перенеслися до Львова, який став, таким чином, важливим українським емігрантським осередком³.

Дуже часто приїздив до Львова, був, по суті, живим зв'язком між революційними організаціями України й Закордонним Комітетом і видавництвами, один із засновників РУП Дмитро Антонович, який вказав дорогу для еміґрації і створив еміграційний видавничий осередок.

Видатними емігрантами цього часу були також В. Винниченко (Деде), Євген і Катерина Голіцинські, Гмиря (помер у Львові), П. Канівець (Кавун), П. Крат, М. Меленевський (Басок), С Петлюра (Тагон), П. Понятенко, М. Порш, О. Скоропис-Йолтуховський, В. Степанківський, М. Ткаченко і його дружина Наталя Романович та інші. Приїздив до Львова і відомий громадсько-політичний діяч Наддніпрянщини Б. Ярошевський.

На зламі 1904-1905 pp. на з'їзді РУП, що відбувся у Львові, довершився розкол партії. Одна група її членів утворила Українську соціал-демократичну спілку під керівництвом М. Меленевського і стала складовою частиною РСДРП, інша - роком пізніше на з'їзді у Києві офіційно перетворилася в соціал-демократичну під назвою Українська Соціал-демократична робітнича партія (УСДРП).

З вибухом першої російської революції восени 1905 р. всі емігранти повернулися для праці в Україну⁴.

Після придушення революції, коли почалася загальна реакція й репресії проти українства в Росії, в 1907-1908 pp. виникла третя хвиля української політичної еміґрації. Від половини 1907 р., після розгону 2-ї Думи, репресії проти українства вийшли на порядок денний, набравши характеру послідовної системи. Почався цілий ряд політичних процесів, у яких перемішувалися представники різних українських партій, напрямків і організацій. Багато українців опинилися в тюрмі й на Сибіру інші втекли за кордон. Цю еміґрацію складали визначні діячі першої російської революції в Україні 1905-1907 pp., які належали до соціалістичних партій. Тим разом була вона набагато чисельнішою, тривалішою і політично різноманітнішою⁵. Цій еміграції судилося відіграти в українському житті досить визначну роль.

Емігрантами цього періоду були: Володимир Винниченко, Володимир Дорошенко, Юрій Тищенко (Сірий), Олександр Коваленко (учасник повстання "Потьомкіна"), Микола Чудінов, Лев Юркевич (Рибалка), Дмитро Донцов, Олекса Назаріїв, Володимир Степанківський, Михайло Гаврилко, Микола Троцький, Грицько Войташевський, Охрим Соболь, Євген Бачинський, Петро Дятлів, Олександр Мерклінґ та інші. Це були колишні РУ-пісти, на той час майже всі без винятку - соціал-демократи. Появилися за кордоном перші українські есери: Микола Залізняк, Федір Королів, Юрій Гаврил ей, кілька робітників, що свідчило про зародження в Україні нової політичної течії. Еміграція з Наддніпрянщини поповнювалася й пізніше: можна згадати Іполита Бочковського, Вадима Щербаківського, Всеволода Козловського, Петра Бензю, Олександра Семеніва, Лисенка (брата композитора) та інші⁶.

Незважаючи на те, що ця еміграція від 1907 р. розпорошувалася за кордоном, усе ж головним своїм осередком вона мала Львів. Тут емігранти працювали в галицьких українських інституціях (наприклад, А. Жук - в кооперації, В. Дорошенко - в бібліотеці НТШ), тут існувала закордонна група УСДРП, до якої входили Жук, Донцов, В. Дорошенко й інші. Ця група в 1909 р. почала видавати часопис "Праця", метою якого було розбудити занепале партійне життя в Україні. Соціал-демократи з України, т. зв. ортодокси (Порш, Юркевич) за допомогою галицьких соціал-демократів (В. Левинського) почали видавати (також у Львові) свій орган - "Робітник". Після короткого існування ці видання були ліквідовані, а замість них заходами і на кошт Л. Юркевича почав виходити спільний місячник "Наш голос" (1911). Але цей орган не об'єднав усіх емігрантів соціал-демократів. Навпаки, щораз більше їх, особливо з групи "Праці", віддалялися і поволі відходили від партії, шукаючи нових шляхів для національної політики.

У Львові українська політична еміграція, розвинувши досить інтенсивну діяльність, зробила дуже багато для розвитку ідеї самостійництва - від пропаганди звичайного сепаратизму від Росії до самостійності української держави⁷.

Поштовхом до цього були напружені міжнародні відносини, особливо на Балканах, де перехрещувалася політика двох великих держав, між якими був поділений український народ. Відчуваючи конечну потребу підготовки до участі у назріваючих подіях, бачачи повний аполітизм національного життя на Наддніпрянщині, українська еміграція у Львові почала виношувати різні політичні й організаційні плани, що "мали вивести українську справу на ширші горизонти й приготовити українську суспільність до якогось чину, до акції"⁸.

Велику роль відіграв також настрій галицьких українців, які з цілком зрозумілих причин зайняли рішучу антиросійську позицію. Ця позиція, як і взагалі вплив на емігрантів з Наддніпрянщини, лише зміцнювала і поглиблювала серед них самостійницьку орієнтацію. 4-6 березня 1911 р. у Львові відбулися наради гуртка українських політичних емігрантів, у яких взяли участь А. Жук, В. Степанківський, Л. Юркевич, В. Липинський, що не був емігрантом, а на той час перебував у Галичині, друкуючи у Кракові свою працю "Z dziejow Ukrainy". З галичан у засіданнях брав участь В. Кушнір, редактор "Ukrainische Rundschau" у Відні. Метою цих нарад було започаткування активної політичної діяльності самостійницького характеру⁹.

Внаслідок цих нарад повинен був видаватися періодичний самостійницький орган під назвою "Вільна Україна", що мав трактувати різні питання українського життя, виходячи з інтересів єдності нації. Згодом навколо журналу мала би утворитися відповідна політична організація. Провідним діячем групи "Вільна Україна" був Вячеслав Липинський¹⁰.

Внаслідок принципових дискусій за програму друкованого органу були прийняті запропоновані А. Жуком такі головні засади:

1. Культурний і економічний розвиток українського народу можливий тільки при відповідних для того умовах.
2. Відсутність реальних умов національного розвитку українців у централістській і поліцейській Росії.
3. Черговим завданням української політики повинно стати пробудження свідомості українського народу щодо протилежності економічних і культурних інтересів України й Росії, чим викликати масовий національно-політичний рух.
4. Для цього необхідно на всю величину поставити українську національну проблему.
5. Економічний визиск України Росією, гальмування нею культурного розвитку української нації є базою національно-політичних постулатів, спільних для всіх верств українського народу.
6. Тільки національна незалежність забезпечить культурний і національний розвиток українського народу, а незалежна Україна - це витвір тільки української національної революції.
7. Етапом до національної незалежності українського народу може бути прилучення України або її частини до Австрії, яка в даний час для нього краща, ніж Росія, злучення з Галичиною та Буковиною й утворення окремої національно-територіальної одиниці.
8. Державний занепад Росії та ії розбиття у майбутній війні були б в інтересах всіх національностей, що її населяють, і прискорили б суспільно-політичний розвиток цілої Європи.
9. У своїх національно-політичних змаганнях використовувати всі існуючі в Україні можливості громадської діяльності й не ставитися неґативно до участі в загальнополітичному житті, оскільки це сприятиме національно-революційній діяльності.
10. Практичним національно-політичним постулатом для Австрії є поділ Галичини¹¹.

Учасники березневих нарад вважали, що проектований журнал повинен активно виступати проти русифікації, використовувати будь-яку нагоду для національних маніфестацій і демонстрацій, популяризувати клич "свій до свого", вести еконобойкот чужинців, взагалі висвітлювати всі виступи національного характеру, які у своєму розвитку довели б до національного повстання, коли для цього настане відповідний час.

Про плани українських політичних емігрантів з Наддніпрянщини були повідомлені митрополит А. Шептицький і професор М. Грушевський. З відома учасників наради це зробив В. Липинський. Перший поставився до справи з симпатією, великою зацікавленістю і побажаннями добра у цій праці, а другий - дуже обережно, майже негативно¹².

Учасники нарад визначили зміст першого номера журналу. А. Жуку доручили ведення справ запланованого часопису. До співпраці були запрошені також наддніпрянські емігранти В. Дорошенко і М. Залізняк, що перебували у Львові. В. Липинський посвятив у цю справу В. Темницького, що перебував тоді у Кракові, а Жук заручився співпрацею І. Крип'якевича, що викладав тоді в одній із львівських гімназій.

Однак з цих планів нічого практичного на той час не вийшло. Тим більше, що між учасниками не було єдності. На нараді виринули два погляди: один - чисто самостійницький, без орієнтації на чужі сили (Липинський), другий - сепаратистський, з виразною орієнтацією на Австрію (Кушнір, Степанківський). Л. Юркевич далі стояв на класовій марксистській позиції, не бажаючи співпрацювати з людьми, що думають "по-буржуазному".

На львівських березневих нарадах також було зроблено спробу знайти практичні шляхи для національної політики, сформулювати П завдання, зреформувати УСДРП, прийняти нову програму, дати їй нову назву-Українська партія праці. В разі невдачі цього плану пропонувалося скликати конференцію патріотично настроєних людей, готових до активної національної політики, і створити цілком окрему політичну партію¹³.

Проте ці задуми українських політичних емігрантів у Львові не були реалізовані. Незважаючи на злагоджену програму журналу, готові статті, все ж, на жаль, до видання його не дійшло через брак матеріальних засобів¹⁴.

Так невдачею закінчилася перша спроба вияву назовні української самостійницької думки. Проте намір створити самостійницьку організацію не завмер, а далі розвивався серед української еміграції. Спробу втілити цей план в життя зробив один із учасників львівських нарад 1911 року В. Степанківський зі своїм симпатином В. Кушнірем. Це була пропаганда т. зв. "Молодоукраїнства" у 1911-1913 pp., тобто такого українського політичного руху, який би зі свого ідейного арсеналу викинув усі взяті від росіян теорії і назви. Представники цього руху називалися "молодоукраїнцями" і вважали себе єдиними виразниками національного відродження.

На початку грудня 1912 р. В. Степанківський разом з В. Дорошенком, Ф. Королівим, М. Гаврилком заложили у Львові "Молодоукраїнський Комітет". А. Жук відмовився від участі у ньому. Це було політичне товариство для мобілізації та організації національних сил Наддніпрянщини з метою якнайсильнішого піднесення української справи на міжнародному рівні¹⁵.

5 грудня 1912 р. за підписом В. Дорошенка до різних приватних адресатів Галичини і Наддніпрянщини був розісланий лист, в якому повідомляли про створення "Молодоукраїнського Комітету" і просили українську громадськість про збір пожертвувань для початку діяльності організації¹⁶. "Саме тепер, - пояснювали українській суспільності мету створення політичного товариства, - коли міжнародне становище видається повним далекосяжних можливостей, є нагла потреба такої організації"¹⁷.

У січні 1913 р. Степанківський скликав у Львові першу нараду за участю Ф. Короліва, М. Гаврилка, галичан М. Новаковського, О. Охримовича - з метою заснувати Молодоукраїнську партію. На нараді здебільшого дискутували про галицькі політичні справи, вибрали комітет, що мав скликати другу ширшу нараду. Але вона не відбулася. В. Дорошенко вийшов з комітету, Степанківський залишився фактично один і невдовзі виїхав до Лондона.

Так закінчилася невдачею й друга спроба української політичної діяльності емігрантів з Наддніпрянщини. "Молодоукраїнський Комітет" так само був недовговічний, як і група "Вільна Україна". Треба, однак, визнати, що виступ Степанківського з його "молодоукраїнством" став політичним явищем і не залишився без наслідків. "Все ж таки, - писав В. Дорошенко, - він розворушив інертну, закостенілу в шаблонах українську політичну думку, на жаль, не надовго і серед вузького кола людей, що й в Наддніпрянщині й в Наддністрянщині ніяк не могла вийти поза вузькі межі своєї парафії й стати на всеукраїнському грунті¹⁸. В "молодоукраїнстві" було здорове зерно, але тільки обставини внутрішнього українського життя не стали тим ґрунтом, на якому воно могло зрости.

Дальшим кроком українських політичних емігрантів у здійсненні своїх задумів в інтересах української нації була спроба використати міжнародну ситуацію. На випадок війни вони готувалися до самостійницької акції й утворення апарату для збирання відомостей про становище українського народу в Росії з метою інформувати про це Західну Європу. З вибухом балканської війни у жовтні 1912 р. з ініціативи А. Жука у Львові був заснований Український Інформаційний Комітет, який об'єднав навколо себе майже всіх українських емігрантів, що самотужки проводили інформаційну роботу за кордоном, а також нав'язав стосунки з деякими політичними діячами в Наддніпрянщині¹⁹.

Площа Ринок. Початок XX cт.

Український Інформаційний Комітет поставив собі за мету пропагувати у Європі справи національно-політичного визволення України та зацікавити ними офіційні чинники Австро-Угорщини й інших держав. Для цього Комітет прагнув збирати всі важливіші факти і відомості суспільного життя з усіх місць, де проживали українці, організувати архів-бібліотеку з матеріалів газет і часописів, які представляли вартість в інформаційній роботі. Він звернувся до громадськості національних товариств та інституцій з проханням про матеріальну допомогу й співпрацю для виконання поставлених завдань. Окремо Комітет просив усі редакції часописів присилати свої видання у двох примірниках, а всі товариства, організації та інституції - звіти про свою діяльність²⁰. Комітет був організацією безпартійною і складався майже виключно з галичан.

Головою Комітету був професор Роман Залозецький, на той час англійський консул у Львові, заступником - д-р Володимир Бачинський, секретар "Народного комітету" УНДП, секретарем - Андрій Жук. До складу Комітету входили також тодішній редактор "Діла" Василь Панейко, Ярослав Веселовський, Василь Пачовський, Іван Петрушевич та інші. Згодом Комітет мав перетворитися у політичну організацію. Коли б це не вдалося, тоді планувалося створити окрему політичну організацію, залишаючи при цьому Комітет органом цієї організації для літературної пропаганди української справи²¹.

У зв'язку з балканською війною міжнародне становище було напруженим. Між Австро-Угорщиною і Росією в будь-який момент міг статися збройний конфлікт. Тому на нараді 7 грудня 1912 р. представники всіх українських галицьких партій оголосили декларацію, що у випадку австро-російської війни галицькі українці рішуче стануть на боці Австрії проти Росії, як найбільшого ворога України.

Така позиція галичан тільки посилювала серед українських політичних емігрантів самостійницький курс, і члени УІК вважали, що настав час для втілення практичних заходів в інтересах Наддніпрянської України.

З цією метою професор Р. Залозецький інформував австро-угорські урядові кола про утворення Комітету, щоб знати їхню думку і позицію щодо наддніпрянської України на випадок австро-російської війни. До української справи у Відні поставилися упереджено, адже тоді ставка робилася на поляків. Така неприхильність австро-угорських урядових чинників до української справи пояснювалася ще й тим, що Українська Народна Партія, єдина самостійницька партія, на яку розраховували учасники львівських березневих нарад 1911р. як на союзницю у майбутній українській визвольній акції проти Росії, видала з приводу балканської війни антиавстрійську відозву. Проте повідомлення, що у Львові утворилася організація, мета якої - визволення Наддніпрянської України, було сприйняте у Відні прихильно. Незабаром балкансько-турецька війна була злокалізована, міжнародне напруження спало, й політичне життя ввійшло в нормальне русло. А. Жук зазначав: "Балканська завірюха, якої давно всі чекали і так всі боялися, відбулася у своїм першім і другім акті. Тепер є пауза. Але вона не буде тривати вічно, може, навіть не буде тривати довго²². Тому, на думку A. Жука, незважаючи на таку міжнародну ситуацію, в якій не потрібно тепер робити ніяких політичних заходів перед австрійським та іншими європейськими державними чинниками щодо української справи, робота УІК не повинна припинятися в напрямі пропаганди українського питання.

Тому протягом 1913 р. і першої половини 1914 р. діяльність Комітету зводилася до нав'язання контактів з цілим рядом осіб, які займалися пропагандою української справи у різних країнах Європи (І. Бочковський - у Празі, Я. Федорчук - у Парижі, Л. Шишманова-Драгоманова - в Софії), з деякими політичними діячами і групами в Україні.

З Українським Інформаційним Комітетом підтримував тісний зв'язок B. Липинський, який перебував тоді у Кракові і не брав безпосередньої участі у його діяльності. Існування такої організації він вважав надзвичайно потрібним.

У першій половині грудня 1912 р. Липинський надіслав до Комітету обширний меморіал "Про наше становище супроти напруженої політичної ситуації в Європі", в якому сформулював концепцію самостійності української держави, опертої на демократичні засади, незалежно від її конституційної форми (конституційна монархія, республіка тощо). Згодом, удосконалюючи цю тезу, він аргументував (підносячи рівень українського політичного мислення до західного, зокрема англо-сакського), що без держави немає нації, є лише народ в етнічному сенсі²³.

В основу меморіалу В. Липинський поклав такі головні засади: право вільного, незалежного, національного і політичного життя українського народу на власній території, розвиток української нації, позбавленої маєтної верстви, розвиток політичної демократизації та проведення соціальних реформ, економічно вигідних для широких народних мас.

На основі цього Липинський робив висновок про те, що централізаторська Росія, ліберальна чи чорносотенно-націоналістична, є непримиренним і головним ворогом, а Австрія, чи консервативно-клерикальна, чи ліберальна, не може бути союзником українців.

У випадку австро-російського збройного конфлікту він визначав таку політичну орієнтацію: не ставати свідомо, виразно й голосно ні на бік Австрії, ні, тим більше, на бік Росії; на землях, зайнятих воюючими арміями, поводитися пасивно, але й лояльно щодо воюючих між собою держав.

На думку В. Липинського, поза межами майбутньої австро-російської війни повинні залишитися Волинь, Поділля й частина Київщини, тобто величезна територія України, вільна для діяльності тих українських сил, що свої політичні плани не зв'язують з інтересами воюючих між собою, але ворожих українцям держав. Тому першочерговим завданням українських політичних сил на випадок австро-російської війни він вважав підняття на не зайнятій воюючими арміями українській території масового народного руху за повне визволення своєї батьківщини від чужого панування²⁴.

В меморіалі були виділені окремо політичні, соціально-економічні і релігійні питання українського визвольного руху. Що ж до його політичних перспектив, на думку Липинського, для Європи з усіх політичних і економічних сторін буде бажана українська державна незалежність та її нейтральність. Він передбачав, що соціальні і національні питання українського повстання викличуть подібні рухи народів Австрії та Росії, ослаблюючи тим самим обидвох небезпечних сусідок. Навіть, якщо українці не досягнуть повної перемоги у змаганні за незалежність, з ними вже будуть більше paхуватися ті країни, в межах яких вони опиняться. Коли визвольні змагання українців потерплять поразку, в широких масах і в Європі залишиться українська політична ідея, вільна від русофільства і австрійського намулу, яка при першій же нагоді відживатиме, як козацькі повстання в XVII ст.

В. Липинський пропонував з метою втілення в життя ідеї державної незалежності заснувати Союз українських державників - Союз визволення України, який повинен негайно розпочати агітацію за національне повстання. З виникненням австро-російської війни Союз мав зблокуватися з тими українськими партіями, які на ґрунті соціальної платформи погодилися б підняти масовий рух за політичну незалежність України. Якщо це буде неможливим, то в разі австро-російської війни українці, на думку Липинського, повинні поводитися пасивно, проводячи по обидві сторони кордону політичну й культурно-організаційну роботу²⁵.

Таким чином, меморіал В. Липинського був позбавлений певного політичного реалізму, містив у собі судження, що ґрунтувалися на бездоказових положеннях, не міг стати політичною платформою організації, яка могла б в часі війни зробити щось важливе і позитивне для української справи. По суті, точка зору Липинського звелася до того, що в часі війни наддніпрянські українці повинні на місцях зайняти становище "нейтральності лежачого". Це не задовольняло ні українських політичних емігрантів, ні галичан, які не хотіли і не мали потреби займати таку позицію.

У липні 1913 р. на студентському з'їзді у Львові Д. Донцов виступив з рефератом "Сучасне політичне положення нації і наші завдання", в якому висунув "конечним боротися за програму політичного сепаратизму від Росії"²⁶. Для реалізації сепаратизму, зазначав він, "ми мусимо використати старі й неможливі до мирового розв'язання антагонізми Австро-Угорщини й Німеччини з Росією. В момент їх збройного вибуху ми мусимо чинно станути по стороні Австрії, бо її перемога - це коли не розвал, то ослаблення Росії, а тільки в умовах московського безсилля криються можливості визволення України"²⁷.

Створення нової, реальної програми для українського визвольного руху, на основі якої у випадку війни можна було провадити українську справу, залучити до неї відповідних осіб та утворити організацію, ставало все більш актуальним. Нова програма мусила б сприйматися зовнішніми політичними чинниками, що повинні були стати союзниками українців у визвольних змаганнях проти Росії.

Все це знайшло свій вираз в "Основах", складених А. Жуком, які спричинили виникнення 1913 р. у Львові "Українського Комітету" - загальнонаціональної, безпартійної, тимчасової організації для наддніпрянців. Завдання Комітету полягали в представництві національно-політичних інтересів українців у Росії перед відповідними політичними чинниками: якнайкраще використовувати ситуації для справи визволення України, на випадок австро-російської війни виступити на стороні Австрії та її союзників проти Росії.

Члени Комітету вихідними точками своєї діяльності у випадку переможної війни вважали проголошення самостійності або автономії окупованих українських земель у Росії з приєднанням до них частин Галичини, Буковини й Угорщини. Ці землі отримували назву Українське королівство під зверхністю Габсбурзької династії, з представницьким устроєм і широкими громадянськими свободами, перевагою української мови в органах законодавства, адміністрації, самоуправління, суду, в школі й церкві. Крім того, проведення аграрної реформи передбачало викуп земель великих землевласників на користь Українського королівства та віддання їх, як і російських державних та австрійських коронних, у користування селян.

Для досягнення своєї мети Комітет міг вступати у переговори з компетентними колами австрійської та інших держав, українськими й іншими політичними партіями, організаціями, інституціями, приватними особами, укладати з ними угоди в справі національно-політичного визволення України, впливати на їх діяльність. Передбачалось також утворення різних організацій й допомога їм для користі української справи, будь-яке сприяння й підтримка австрійським і союзним військам на українській території, тісна співпраця з галицькими українцями, які матимуть аналогічні з Комітетом завдання й платформу²⁸.

З "Основами" ознайомилися В. Бачинський, В. Панейко, Михайло Струтинський. Жук зробив заходи довести їх до відома деяких осіб в Україні, але ця спроба закінчилася невдало. Якщо студентська молодь була настроєна проти Росії і становила придатний матеріал для агітації на користь проектованої акції, то представники старшого покоління українського суспільства були дуже далекі від великих політичних проблем, жили буденними культурними інтересами, не хотіли навіть вступати у розмови на політичні теми, не бачили "тих багатьох можливостей, якими є вагітна сучасна скомплікована історична хвиля". Політичні діячі Наддніпрянщини, як зазначав А. Жук, не бажали чути, коли задзвонить фатальний дзвоник, не розуміли того, що "скоро вдарить гармата і розпочнеться великий крах тої Європи, в котрій ми живемо сьогодні, а на її руїнах стане нова Європа, в котрій матимемо собі місце й ми - один з найбільших європейських народів", не прагнули подивитися наперед, що "ближчі акти європейської драми можуть стати блискучими розділами нашої власної національної історії"²⁹.

Про плани емігрантів щодо можливої політичної акції в Україні знали лише М. Міхновський і О. Степаненко, які влітку 1913 р. перебували у Львові, а також В. Липинський, який на початку 1913 р. виїхав на Наддніпрянщину. Однак і вони нічого не зробили на місцях для об'єднання самостійницьких елементів в Україні, не створили подібного до львівського ідеологічного й організаційного об'єднання, що пізніше негативно відбилося на ході та розвитку визвольних змагань українського народу.

Праця українських політичних емігрантів мала значний вплив на західноукраїнське життя, сприяла посиленню взаємних контактів між Наддніпрянською Україною і Галичиною. Це була участь у ювілеях, різних заходах, що проводилися по обидві сторони кордону. Особливо слід відзначити участь галичан у святкуванні ювілеїв Івана Котляревського, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Тараса Шевченка. Прикладами для зближення наддніпрянців і галичан, поглиблення у них національних почуттів можуть послужити похорони М. Лисенка в 1912, Л. Українки і М. Коцюбинського  у 1913 р.

Українці з Наддніпрянщини приїжджали до Львова в 1909 р. на конгрес товариства "Просвіта", відвідували сільськогосподарські виставки у Стрию і Коломиї, організовані в 1914 p., були свідками сокільсько-січового свята у Львові з нагоди 100-річчя від дня народження Т. Шевченка.

На особливу увагу заслуговують стосунки і участь артистів з Великої України в українському театральному житті Галичини.

Це все свідчило про дальший розвиток національних почуттів українців, спільність національних інтересів у змаганні за українську державність.

Група "Вільна Україна", "Молодоукраїнство", Український Інформаційний Комітет як з ідейного, так і з організаційного огляду генетично зв'язані з пізнішими політичними акціями українських політичних емігрантів. Всі їхні шукання, змагання й заходи знайшли врешті своє здійснення в Союзі визволення України³⁰, заснованому 4 серпня 1914 р. у Львові. Організаторами його стали А. Жук, В. Дорошенко, Д. Донцов, М. Залізняк, О. Назаріїв (три останні пізніше вийшли із СВУ), М. Меленевський, О. Скоропис-Йол-туховський. З вибухом Першої світової війни Союз проголосив постулат політичної незалежності України, а українське питання поставив як чинник міжнародної політики.

У зв'язку з російською інвазією в Галичині СВУ, після одномісячного перебування у Львові переніс свій осідок разом з галицькими політичними організаціями до Відня. З того часу починається нова масова українська політична еміграція воєнного часу.