То було ще за давніх часів. Татарські орди часто нападали на Буковину. Ростуть квіти, радіють люди, молодь весілля справляє, а тут раптом налетять бузувіри та й усе надбане людом пограбують і спустошать. Стане земля пусткою. Навіть оплакати того лиха нікому, бо того закатували, того вже в ланцюгах женуть на муки в неволю. Було то справжнє лихоліття. Панам ще нічого, сховаються в фортецях, мають собі оборону і захист, А от простим людям не було життя.

Так ото й того разу найзапекліший хан кримської орди рушив на Буковину. Ішов він через українські степи, і за його ордами лишалась мертва земля, наче після пожежі або сарани. Все замовкало, завмирало. Дійшов хан і до буковинських лісів, палив і руйнував міста і селища. Вночі далеко червоніли заграви пожеж: села палають, степи й ліси у вогні.

І прийшов той хан з ордою аж до самого Путивля, а він ще тоді невеличким сільцем був. Мало було там оборонців. Лише один полк козаків на чолі з полковником Щербієм. Небагато було вояків, але яка то була в них сила духу велика!

Була тоді осінь. Брали заморозки, почалися перші хуртовини. Люди кидали свої домівки, тікали в ліси та гори. Один тільки Щербій відважився виступити проти страшної сили ханської орди. Задзвонили тоді в церквах сумно й заклично, посходився весь народ, дужі і немічні.

І коли сонце привітно усміхнулося людям, на буковинців кинулися татари. Земля застогнала, наче від тяжкого болю. Стали козаки до бою на смерть, тверді, мов кремінь. Забряжчали шаблі. Ринули у бій татари і здивувались, побачивши, якою грізною силою став полк славного козака Щербія.

Бились довго. Вже настала ніч. Велика сила йшла на козаків. Знемагали в боях буковинці, Мало лишилося їх. Багато товаришів полягло у кривавій битві. Стали козаки назад відступати і дорогу свою трупами ворожими встелили. Відійшли аж на скелі понад Черемошем. І вийшов тоді наперед Щербій і сказав:

—    Смерть неминуча нам, брати! Нехай же вона не буде нам страшною, бо страшніша неволя татарська. Стомились ми, і руки наші безсилі далі битись. Внизу наш рідний Черемош. Нехай же він нас і прийме на вічний спочинок. Бо ронили ми свій рідний край хоробро, уміймо ж і вмерти за його честь і славу. За мною йдіть, хто край свій любить!

З цими словами кинув Щербій свою вояцьку зброю у холодні хвилі Черемоша, зняв шапку з голови і гордо й сміливо кинувся у бистрину. Без вагання кинулись за своїм ватажком вірні його побратими.

Вражені були татари, бачачи це. Постояли, подивились у хвилі, де зникли хоробрі козаки, та й пішли назад руйнувати місто. Запалили оселі і разом з димом послався дух смерті по цілому краю. Настала ніч, і вогнища палали всюди, куди сягне людське око.

А коли настав другий день і зійшло сонце, то побачили лихі загарбники на високій скелі диво. На вершині скелі, з якої вчора кинувся Щербій у воду зі своїми побратимами, велично здіймалася кам'яна голова — голова сміливого ватажка буковинців. Татари жахнулися і, квапливо згорнувши свої намети, пішли геть від Черемошевих скель.

Згодом, коли у зруйновані селища повернулись змучені люди, то знайшли собі втіху у вічній пам'яті про козака Щербія, яку лишив по собі їх хоробрий оборонець. І ця славна пам'ять через цілі покоління передається з уст в уста і дійшла нині до нас.